СТАТТІ
МОЇ ЧУМАКИ: з історії одного хору – Василь ТРИЛІС, 2000-2006
Десь на Херсонщині чи Одещині, а може й далі на схід Сонця – не розберу здалеку – є ще великий незайманий степ, забутий або не помічений нашими ретельними господарниками. І немає там ні атомних електростанцій, ні залізниць, ні навіть найкращих в СНД камазів та мазів, а є жайворонки, дикі кози та неозора предвічна ніколи ніким не кошена тирса.
Посеред того безмежжя горить спокійний ощадливий вогонь, а круг нього сидять усі мої прапрадіди – молоді, дужі, очищені вітром, сонцем і часом від усякої скверни, мудрі й нелукаві, суворі й доброзичливі чумаки. Воли їхні сиві розбрелися по зеленому довкіллю, вози стоять осторонь, куліш вариться потихеньку, ніхто нікуди не спішить: попереду вічність.
І вони ведуть неспішну бесіду, все про все згадують, усьому віддають шану і щире зітхання. А часом ще й заспівають – Боже милий, що то за пісня! То сама душа їхня випростується з клопотів земних, розправляє крила та й летить над степом, то радіє світу-сонцю, то квилить журливо, то сміється як дитина.
Іду до того вогнища, як зачарований. Ближче й ближче, а все далеко. Пісню чую, а розмова така тиха та спокійна – треба йти ближче. Все життя йду. Так хочеться посидіти в їхньому колі, послухати ту мову. Ще не час. Ніхто не підніметься мені назустріч, не покаже дороги, не дасть місця коло вогню.
Ще не час.
НАРОДНА ПІСНЯ В НАШОМУ ПОБУТІ – Леопольд ЯЩЕНКО, 1994
Леопольд Ященко. Народна пісня в нашому побуті. [Оригінальний текст з архіву автора]. – 1994. Друковані варіанти: • Леопольд Ященко. Душа народу – в нашій пісні // Газ. Вечірній Київ. – 1993. – 21 серпня. – PDF. • Леопольд Ященко. Українська народна пісня в міському середовищі // Журнал “Народна творчість та етнографія”. – 1995. – №5 – С.11-17. – PDF.
Невтішне становище нашої народно-пісенної культури нині чимдалі більше турбує всіх, хто небайдужий до її долі. Люди все менше співають у побуті, і не тільки в місті, а й у селі, яке здавна було джерелом і охоронцем народних традицій. “Чи співатимемо ми в XXI столітті?” – такі тривожні питання ставлять читачі в пресі (газета “Культура і життя”, 15.05.1993). І небезпідставно. “Хто мені скаже – чи чув він, як у селі на вулиці співають дівчата? Не кажу вже про те, що її, тієї пісні, нема кому співати. Навіть там, де і є молодь, чомусь це не заведено. Ідуть собі юнаки та дівчата до клубу, почовгають там на дискотеці, та й додому” (там же).
І це, на жаль, типова картина для нашого часу. “По селах забувають, і то без найменших докорів сумління, слова і мелодії народних пісень, народні традиції і звичаї… клуби перетворюються на кінотеки і дансинги…” (там же, 11.09.1993р.).
Найчастіше кризу народної культури пов’язують із тяжкою спадщиною минулого, з руйнівною дією асиміляторського тоталітарного режиму, який намагався знівелювати нашу культуру, підірвати її самобутнє коріння, вбити в народі історичну пам’ять. Все це спричинилося до того, що народ у значній своїй масі збайдужів до власних духовних надбань, не цінує тих багатств, які дісталися йому в спадщину.
Continue reading “НАРОДНА ПІСНЯ В НАШОМУ ПОБУТІ – Леопольд ЯЩЕНКО, 1994”
НАРОДНА ПІСНЯ ЯК ЧАСТИНА НАРОДНОЇ МЕДИЦИНИ – Василь ТРИЛІС
Василь Триліс, Київ, 2000.
Джерело: pisni.org.ua.
1. Фізіологія
Перший крик немовляти – це профілактична фізіологічна процедура, запрограмована Природою: швидкий, майже конвульсивний вдих повітря, а затим тривалий, вичерпний аж до конвульсії видих. Тривалість видиху зумовлюється його гальмуванням, гальмування ж забезпечують голосові органи – лунає Перша Пісня Життя. Забігаючи наперед, скажемо, що вона не з веселих і, отже, підтверджує буддійську благородну істину: життя є страждання.
На тому не кінець. Подивіться й подивуйтеся, як люблять діти горланити, навіть коли не страждають. А як страшно кричить чоловік, кидаючись на ведмедя, мамута чи свого ж таки брата-супостата! Який хор гримить над полем битви! Чим гучніший крик, тим страшніше ворогові, і цей психологічний тиск має об’єктивні, фізіологічні підстави: регулярно вправляючи собі горлянку й легені, людина поліпшує й посилює не тільки гучність голосу, але й кровообіг, обмін речовин, загальну життєздатність і силу.
ЯК І НАВІЩО ВЧИТИСЯ СПІВАТИ – Василь ТРИЛІС
Василь Триліс. Як і навіщо вчитися співати // Журнал “Дім і сім’я”. – 2011. – №5. – С.22-24. – pdf, DJVU
Справді, навіщо?
Це “природне” запитання сто років тому видалося б так само безглуздим, як, скажімо, навіщо вчитися ходити або розмовляти. Але сьогоднішньому українцю співати не потрібно. Так він думає. Тобто, він не думає, за нього вже давно подумали; він просто, не довго думавши, погодився, та на тому й кінець. Коли, бува, й засмокче душу якась незрозуміла порожнеча, то до його послуг, серед інших розваг, десятки різноманітних кнопок: тицьнув пальцем – і гримить електронна звукова розкіш так, що вгинаються ребра й тремтять стіни. Ну, можна пожаліти сусідські вуха й тяжку працю будівельників та встромити собі в вуха пару дундуляторів – насолода неземна, і нікому до тебе немає діла.
МАЕСТРО З СОПІЛКОЮ – Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, 1995
Микола Кагарлицький. Маестро з сопілкою [про Леопольда Ященка та хор “Гомін”] // Журнал “Пам’ятки України”. – Київ. – 1995. – №1. – С.11-16.
Ще від середини 60-х років моя пам’ять закарбувала стрункого, високого, молодого, у вишиванці, з пишною чуприною й напрочуд голубими очима Леопольда Ященка у ватазі колядників, а ще – з хором “Жайворонок” на Дніпрових схилах. Якось гарно мені було повільно ступати, немов плисти, з хлопцями й дівчатами тими мальовничими схилами і співати, співати… Отоді я вперше відчув, що пісня здатна творити з людиною чудеса – очищати її душу від скверни, наповнювати вщерть смутком, а чи радістю, пробуджувати почуття національної гідності, потверджувати причетність до пісенного народу. Щось подібне виказувало й обличчя Леопольда Ященка: опромінене піснею, воно сяяло і всіх осявало.
Тепер я думаю: либонь, там, тоді народжувався і гартувався піснею майбутній МАЕСТРО З СОПІЛКОЮ, про якого спочатку заговорить Київ, а відтак і вся Україна.
Continue reading “МАЕСТРО З СОПІЛКОЮ – Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, 1995”
ОДЕРЖИМІСТЬ: штрихи до портрета Віктора ЗАХАРЧЕНКА, керівника Кубанського козачого хору – Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, 1989
Микола Кагарлицький. Одержимість: штрихи до портрета Віктора Захарченка // Журнал “Дніпро”. – 1989. – №11. – С.87-103.
Якось у розмові Віктор Гаврилович Захарченко, відомий композитор, фольклорист, народний артист РРФСР, лауреат всесоюзних і міжнародних конкурсів, художній керівник уславленого Державного ордена Дружби народів Кубанського козачого хору зронив: “Пам’ятаєте, що відповів Карл Маркс на запитання “Ваше уявлення про щастя?” – “Боротьба”. Так, без боротьби неможливе щастя, бо кожна ідея лише тоді увінчається перемогою, коли ти дуже жадаєш цієї перемоги, якщо ладен за неї піти на плаху. Чудові приклади маємо з життя славетних. Та й мій, хай скромний досвід потверджує цю сентенцію. Адже все життя шукаю найкоротшу дорогу до народної пісні, понад двадцять літ, оббиваючи пороги, шукаю шляхів до України, до дружби з нею. І ось ця дружба, вірю щиро, засвітилася мені насправді. Це для нас, кубанців, украй потрібно, бо звідси коріння чорноморських козаків, які після зруйнування Катериною II Запорозької Січі оселились на Кубані. Це потрібно і вам, бо на нашій землі – частка вашої-нашої історії”.
ХРАМ НАРОДНОЇ ПІСНІ – Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, 1992
Микола Кагарлицький. Храм народної пісні // Журнал “Вітчизна”. – 1992. – №4. – С.149-154.
– Леопольде Івановичу, коли ви почуваєте себе щасливим? – запитую керівника хору народної пісні “Гомін” Л.І.Ященка, дивлячись у його довірливі очі.
– Каверзне запитання, – усміхається кутиками вуст.
Чекаю від нього подальшої відповіді і підсвідомо відчуваю, що в ній важіль моєї оповіді про цього незвичайного, одержимого музику-маестро.
– Коли вже так наполягаєте на відповіді, то скажу: співаючи зі своїм “Гомоном”. Це свято моєї душі.
– А яке із тих свят душі найбільше запам’яталося?
– Це було двадцять років тому, коли наш хор “Гомін” офіційно забороняли як “націоналістичний”. Із самовідданими активістами “Гомону”, яких не лякали ніякі переслідування, ми вирішили зібратися 1 травня й поводити веснянки в Гідропарку. Надвечір’я видалося прохолодним – дівчата й хлопці не могли покрасуватися вишиванками. А мені того дня 1974 року зовсім нездужалося. Проте хіба міг підвести своїх однодумців? Прийшов, щоправда, із запізненням. Дивлюсь – і очам не вірю: на галяві співи, хороводи. І тоді я повірив у живучість народних традицій, у незнищенність української пісні.
Continue reading “ХРАМ НАРОДНОЇ ПІСНІ – Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, 1992”
Концерти військово-патріотичних пісень народного хору “Гомін” Леопольда Ященка на Одещині – Михайло ГУЦЬ, 1997
Про гастролі “Гомону”, які відбувалися протягом 1995-97 років.
Українськi пiснi, якi пропагує Леопольд Ященко зi своїм хором “Гомiн”, – у найкращих своїх вимiрах це символ волi, героїки, мужностi, всiх чеснот i високої моралi.
Репертуар хору “Гомiн” надто багатий (понад 350 пiсень) i розмаїтий. Переважно це суто народнi пiснi, якi широко побутують по всiй Українi. Але є в ньому i оригiнальнi твори композиторiв та їхні обробки народних пiсень (Микола Лисенко, Микола Леонтович, Олександр Кошиць, Роман Купчинський та iншi). Чимало народних пiсень хор “Гомiн” виконує в композиторськiй iнтерпретацiї Л.Ященка (“Що за вiйсько iде”, “Ой на горi, на Макiвцi”, “Марширують вже повстанцi”), а також його власнi пiснi (“Вставай, козаче”, “Гей, ви хлопцi-орли”). Пiсня “В сорок другiм роцi” – народна; текст пiснi “Козацькому роду нема переводу” написали Петро Карась та Мирослав Воньо, а музику створив Микола Балема.
До історії створення пісні “НАЛИВАЙМО, БРАТТЯ, КРИШТАЛЕВІ ЧАШІ” – Віктор ЛІСОВОЛ, 1997
Бандурист і композитор, багаторічний учасник хору “Гомін”, автор багатьох гарних пісень та романсів (деякі з них є на сайті) написав історію створення найвідомішої своєї пісні, яка з повним правом стала народною: “Наливаймо, браття”. Публікуємо цей рукопис і авторське виконання пісні.
У 1967-69 рр. я докладно аналізував популярні українські пісні: темпоритм їх, звуковисотне розташування нот, гармонію; як розпочинається пісня – з нижнього голосу, чи з верху, чи з середини. Переглянув багато пісень, бо мав багато пісенників. Трапився й невеликий посібник – здається, якийсь підручник для училищ.
Пішли свої пісні. Одна мелодія була без слів. На той час, у жовтні 1969 року, ми з Вадимом Крищенком вийшли на радіо з моїми піснями. Одна з них була на його слова – “Пахне сад в забутті”…
“Відроджуємо в собі себе” – Леопольд ЯЩЕНКО, Микола ЛИТВИН, 1990
Леопольд ЯЩЕНКО, Микола ЛИТВИН. Відроджуємо в собі себе. – Журнал “Україна”. – 1990. – №15 – С.6-9.
Впродовж останніх років у київському метро, в автобусах, тролейбусах, трамваях часто можна почути сопілку.
Наш кореспондент зустрівся з цим незвичайним сопілкарем. Він виявився керівником етнографічного хору “Гомін” Будинку культури Метробуду Леопольдом Івановичем Ященком. І ось яка вийшла в них нестандартна розмова, ось які болючі роздуми виносить Леопольд Іванович на суд читачів.
Continue reading ““Відроджуємо в собі себе” – Леопольд ЯЩЕНКО, Микола ЛИТВИН, 1990″
