Історія хору Гомін

За публікацією: Леопольд Ященко. Ходить коляда в Україні // Українська газета. – 2000. – №1(171). – 6 січня. – PDF.

Цей текст, імовірно, був записаний з усної розповіді Леопольда Івановича, або ж зазнав надто великих редакційних втручань. Про це можна судити з багатьох дуже нехарактерних для нього висловів; зокрема, викликає значні сумніви виклад етнографічних відомостей. На користь усної версії свідчить також відсутність у персональному архіві Леопольда Ященка первісного варіанта статті чи якихось чорнових записів. Утім, примірник газети підписаний рукою автора; отже, він публікацію, принаймні, бачив.

Continue reading “Ходить коляда в Україні – Леопольд Ященко, 2000” →

Стаття журналіста-“гомінчанина” Валерія Ясиновського про ветерана хору Андрія Леонтійовича Путя. Для молодших “гомінців” він став легендою…

Джерело: grinchenko-inform.kubg.edu.ua – PDF.

Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд “хрущовки”, знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами…

Пам’ятаю півморок ритуальної зали крематорію, вутлі вінки, казенні подушечки з його бойовими орденами і медалями. Нашу аж геть невелелюдну процесію. І награну скорботу ритуальної працівниці, яка відсутньо переказувала його анкетні дані. Не всі, всіх вона точно не знала. Інакше тремтіли б її пальчики у яскравому манікюрі, стискаючи шпаргалку, і вона лякано глитала б слова, вичавлювала б із себе спокій, але говорила б п’яте через десяте. А то й чого доброго зовсім відмовилася б від цієї ритуальної церемонії, бо, воно ж, звісно, “зачєм мнє еті пріключєнія на одно мєсто?”

Continue reading “Зазорів Піснею (про Андрія Путя) – Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ, 2017” →

Микола Ткач. У золотистому тумані, або Щасливий той, хто співає: до 70-річного ювілею Леопольда Ященка – 1998.

Є вічна загадка Любові.
Григір Тютюнник

Коли йдеться про щирих трудівників на ниві yкpaїнської народної пісні, та й загалом – про людей, що залюблені в традиційну культуру, то, як правило, це – вихідці з села. Для них народна традиція і пісня, зокрема, живуть невід’ємно з картинами селянського побуту та живою природою: чередами худоби і вервечками гусей та качок, квітуванням садів і луків, гудінням бджіл і щебетанням птахів; хлібними нивами та ранковими росами, що приємно морозять босі ноги і рясно виблискують золотими скалками у золотистому тумані вируючого сонця. Леопольд Ященко, відомий фольклорист, композитор і музикознавець, керівник уславленого хору “Гомін”, своєрідний виняток із цього правила, як і з багатьох інших.

Народився він не в селі, а в столичному столицьому Києві. В оточенні похмурих будинків з комунальними квартирами, бруківки та асфальту, в стихії вирування людських пристрастей. Чи не звідси його безпосередність (для декого дивацтво), природна легкість і мистецька відкритість у спілкуванні з людьми. Йому немає від кого ховатися. Немає куди ховатися. І немає чого приховувати, бо він тут, серед цього гамірливого міста народився й зріс. Це його середовище. Тоді як селюку завжди доводиться опановувати міське середовище. Тож, коли їдучи на ескалаторі в київському метрополітені, ви раптом почуєте ніжні переливи сопілки, не майте ні найменшого сумніву – то Ященко.

Continue reading “ЩАСЛИВИЙ ТОЙ, ХТО СПІВАЄ (до 70-річчя Леопольда Ященка) – Микола ТКАЧ, 1998” →

Я виросла в селі, і ще, мабуть, не вміла говорити (принаймні, мови не розуміла), а вже мене навчили співати:

“Катерино, відчини, я приніс горілки:
В тебе нема чоловіка, в мене нема жінки!”

Це була одна з найперших пісень, яку я вивчила. Оскільки співала мати, співали дівчата на вулиці, співали парубки, що часто збирались у нас на застілля, співали на толоках, на весіллях, на різних “оказіях”, і співали всі – то співали й ми, діти. Співали ми в яслах і вдома на гойдалці. Співали на ганку і на воринах весною, а взимку в хаті під грубкою. Співали у полі, пасучи спочатку гуси, а згодом корови. Співали у школі на перервах і після уроків, їдучи автобусом додому, і на зупинці “на соші”, де “ловили” попутку, щоб доїхати до села, і на версі на кузові, і в клубі, і скрізь при найменшій нагоді, якщо збиралися разом. Писали пісенники і змагалися, хто знає більше пісень… І це було природньо, як дихати.

Та не так вийшло, коли я вступила до університету і почала жити в Києві. Я немов потрапила в якусь пустелю. Звичайно, скучала за селом, за природою, а найбільше допікало те, що не було з ким співати. Правда, там були і сільські дівчата, але вони вважали, що співати – це соромно і непристойно, що це якась аномалія.

Та одного року сталося диво.

Continue reading ““Леопольд Іванович кардинально змінив мою долю” – Людмила ІВАННІКОВА, 2018″ →

Це було десь на початку 60-х років, у часи хрущовської “відлиги”. До нас, в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де я тоді працював, навідувався такий собі Іван Лисенко – простий малограмотний робітник-пенсіонер, але завзятий патріот, шанувальник Тараса Шевченка. Він писав скарги в офіційні органи про всілякі наші негаразди, − наприклад, про те, що в парку ім. Т.Шевченка дерева обабіч вузької доріжки до пам’ятника затуляють огляд з боку Університету тощо. Згодом до деяких його сигналів таки прислухалися. Пам’ятаю, він хвалився, що вже є вказівка директору кондитерської фабрики налагодити виробництво українських пряників, про що він одержав письмове повідомлення. Він дуже тішився з того: як-не-як, а це вже була хай невелика, але все ж перемога на шляху до нашого національного відродження.

Цей чоловік і привів мене в музей Івана Гончара. Згадую про це тому, що в ті часи свідомі українці були розпорошені й роз’єднані, отже такі люди допомагали їм знайти себе взаємно і сконсолідуватися: на офіційні засоби інформації сподіватися не доводилось. Там я познайомився з колишніми політв’язнями сталінських концтаборів Євгеном та Вірою Чередниченками, художником Степаном Кириченком, артисткою Тетяною Цимбал, а також із багатьма молодими шанувальниками народного мистецтва. І вже тоді я зрозумів, що музей Гончара – це не просто музей, а важливий осередок української культури, який виконує високу місію пробудження і єднання національно-патріотичних сил.

Continue reading “Висока місія Івана Гончара – Леопольд ЯЩЕНКО, 2010” →

Як відомо, 3 червня 2018 року відбувся Перший Всеукраїнський відкритий фестиваль хорових колективів імені Леопольда Ященка. Для нас усіх це стало несподіванкою – і немов би й приємною: люди, які ніколи не були “гомінчанами”, узялися вшанувати пам’ять маестро до його 90-річчя… Довідалися ми про такі наміри лише за два тижні до його проведення – 17 травня, і, ясна річ, поцікавилися положенням про фестиваль та програмою.

Витяг із положення, склад журі та програму фестивалю ми одержали від організаторів за два дні до його проведення. Дещо зразу здивувало, але… справу вже зроблено, йдемо дивитися.

Враження від фестивалю вийшло, сказати б, двоїсте. З одного боку, задоволені учасники, журі та глядачі. Останніх, до речі, було небагато; втім, це й не дивно для першого заходу. З іншого – великий портрет Леопольда Ященка на сцені виглядав дедалі більше недоречним… Чому – спробуємо пояснити.

Continue reading “Творча праця Леопольда Ященка та її продовження – ВІДКРИТИЙ ЛИСТ, 2018” →

Лю Пархоменко. Спомини про друга [Леопольда Ященка]. – Оригінальний текст автора.

Друг мій – Леопольд Ященко – неповторна творча особистість із генерації шестидесятників. Був різнобічно обдарованим, стихійним демократом, обстоював права людини, свободу слова. Серед радянського національно знівельованого соціуму не приховував гідності українця. Вирізнявся питомою цілісністю натури, високою порядністю, потребою правди та злагоди у стосунках.

Сферу його особливих зацікавлень становили сутнісні питання природи мистецтва і життєдіяльності суспільства. Мав виразну патріотичну громадянську позицію.

Ми були однокурсниками в Київській консерваторії (1950-1954 рр.), співробітниками в ІМФЕ АН УРСР (1958-1968 рр.), були друзями, солідарними в головних позиціях.

Continue reading “СПОМИНИ ПРО ДРУГА (Леопольда Ященка) – Лю ПАРХОМЕНКО, 2018” →

Леопольд Ященко. Режим був нещадний до неслухів [Спогад про події 1968 року] / До 30-річчя Листа протесту проти політичних переслідувань в Україні // Журн. Сучасність. – 1999. – №1. – Січень. – С.104-105(88-109). – DJVU.

У квітні 2018 року минуло півстоліття від тієї вікопомної події – підписання Листа протесту проти політичних переслідувань в Україні, відомого ще як “Лист ста тридцяти семи (або ста тридцяти дев’яти)”. Републікуємо сьогодні спогади одного з підписантів – Леопольда Ященка, написані ним двадцять років тому для журналу “Сучасність”.

Разом із Ященком листа підписали ще кілька учасників хору “Гомін”: етнограф Лідія Орел, інженер Ганна Даценко, біолог Андрій Путь, журналістка Маргарита Довгань – і художниця Алла Горська, яка невдовзі загинула від рук КДБістів. Кожен з них пройшов свій тернистий шлях. Згадаймо їх сьогодні – їхнє життя, працю і вболівання за Україну…

Отже, слово свідка і учасника тих подій – Леопольда Ященка.

Continue reading “Режим був нещадний до неслухів (спогад про події 1968 року) – Леопольд Ященко, 1999” →

За публікацією: До 30-річчя листа протесту проти політичних переслідувань в Україні // Журн. Сучасність. – 1999. – №1. – Січень. – С.88-109. – DJVU.

Лист протесту проти політичних переслідувань в Україні, відомий ще як “Лист ста тридцяти семи (або ста тридцяти дев’яти)”, був одним із найпомітніших актів протидії неосталінським тенденціям в СРСР та відновленню політичних репресій. Він викликав великий резонанс в Україні та у світі. До 30-річчя цієї події журнал “Сучасність” надрукував текст листа (свого часу опублікований у західній пресі) і спогади ряду підписантів, зокрема й Леопольда Ященка.

Після введення радянських військ до Чехословаччини у серпні 1968 року ЦК КПРС прийняв закрите рішення про посилення ідеолого-пропагандистської діяльності, у тому числі доручивши КДБ СРСР посилити роботу проти дисидентського руху. У Кремлі гору брали сталіністи.

Незадовго до цих подій, у квітні 1968 року було відправлено громадського листа на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних процесів. Лист було написано у стриманих формулюваннях, обережно та толерантно. У ньому зверталась увага на відхід від рішень ХХ з’їзду КПРС, порушення соціалістичної законності.

Continue reading “Лист протесту проти політичних переслідувань в Україні – квітень 1968” →

2 червня 2018 року минає 90 років з дня народження Леопольда Івановича Ященка [1928–2016], музиканта-фольклориста, композитора, диригента, поета, кандидата мистецтвознавства, члена Спілки композиторів України, лауреата премії ім. П.Чубинського (1992), лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (1993), художнього керівника Етнографічного хору “Гомін”.

Мені пощастило прожити поруч із ним понад півстоліття. Ми народили й виховали двох синів. І, хоч родинне життя не було безхмарним, нас завжди єднала любов до України і замилування її народною спадщиною.

З гумором і оптимізмом сприймаючи життєві незгоди, Леопольд поблажливо ставився й до моєї нелегкої вдачі. Мав дуже цілісне бачення української традиційної культури – і завжди розглядав пісню в контексті народного побуту; тому часто спрямовував мої етнографічні пошуки, підказував точніші формулювання, допомагав ілюструвати статті піснями…

Ми обоє обрали життя для громади – і від цього, ясна річ, потерпало наше ближче оточення. Завжди намагалися не звертати уваги на побутові дрібниці, а думати про головне. Два роки тому Леопольд відійшов у інші світи, а мені й донині важко осягнути, з ким звела мене доля…

Отже, про Леопольда Ященка: яким він був – і як він став собою.

Continue reading “Леопольд Ященко: штрихи до портрета – Лідія ОРЕЛ, 2018” →