Леопольд Ященко: штрихи до портрета – Лідія ОРЕЛ, 2018

2 червня 2018 року минає 90 років з дня народження Леопольда Івановича Ященка [1928–2016], музиканта-фольклориста, композитора, диригента, поета, кандидата мистецтвознавства, члена Спілки композиторів України, лауреата премії ім. П.Чубинського (1992), лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (1993), художнього керівника Етнографічного хору “Гомін”.

Мені пощастило прожити поруч із ним понад півстоліття. Ми народили й виховали двох синів. І, хоч родинне життя не було безхмарним, нас завжди єднала любов до України і замилування її народною спадщиною.

З гумором і оптимізмом сприймаючи життєві незгоди, Леопольд поблажливо ставився й до моєї нелегкої вдачі. Мав дуже цілісне бачення української традиційної культури – і завжди розглядав пісню в контексті народного побуту; тому часто спрямовував мої етнографічні пошуки, підказував точніші формулювання, допомагав ілюструвати статті піснями…

Ми обоє обрали життя для громади – і від цього, ясна річ, потерпало наше ближче оточення. Завжди намагалися не звертати уваги на побутові дрібниці, а думати про головне. Два роки тому Леопольд відійшов у інші світи, а мені й донині важко осягнути, з ким звела мене доля…

Отже, про Леопольда Ященка: яким він був – і як він став собою.

 
Народився Леопольд 2 червня 1928 року в Києві, в інтелігентній українській родині: батько, Іван Якович Ященко, був інженером у Політехнічному інституті; мати, Галина Митрофанівна Ященко (Семенець) – викладач української мови й літератури.

Обоє батьків були родом з Чернігівщини: батько з села Роїще Чернігівського району, а мати з Мени. У родині розповідали, що дід Яків любив співати і керував сільським церковним хором.

Ще не маючи трьох років – у 1930-му – Леопольд втратив матір. Вона хворіла на туберкульоз і відійшла зовсім молодою. Батько більше не одружувався. Глядіти дитину допомагали батькові родичі й друзі. Перебуваючи в Чернігові у родині батькових знайомих, у п’ятирічному віці Леопольд застудився й переніс ускладнену форму отиту, після якого майже повністю втратив слух. Ясна річ, це наклало тяжкий відбиток на його майбутнє життя, цілком і повністю пов’язане з музикою.

Через чотири роки по смерті Галини Митрофанівни до їхньої київської оселі переїхала батькова сестра Галина Яківна і взяла на себе господарство й побут. Відтоді їхнє життя потроху налагодилося.

У родині Ященків народна творчість завжди була в пошані: хатня бібліотека містила чимало давніх збірників пісень. Леопольд змалку приохотився їх читати і, не знаючи нот, уявляв собі їх мелодії. Розповідав, що згодом, опанувавши музичну грамоту, побачив ці пісні дуже подібними до тих дитячих фантазій, і тоді вперше замислився над тим, як слова формують мелодію пісні…

Буваючи час від часу в Чернігові, де на ту пору переважала українська мова, Леопольд повертався до російськомовних київських дворів – і приносив її з собою. “Мені подобалася її милозвучність. Це ж так гарно звучить, коли кажуть, приміром, “надобраніч”!.. Я продовжував говорити українською в Києві – а хлопці дражнилися”.

У школах тоді було запроваджене роздільне навчання: хлопці йшли до школи зранку, а дівчата по обіді. З-поміж однокласників Леопольда багатьох згодом репресували. У цьому контексті він часто згадував, зокрема, Ігоря Пронькіна, Григорія Підоплічка…

Працювати Леопольд почав рано, ще підлітком – у роки Другої світової війни. Батько тоді вже був хворий на туберкульоз, і хлопець підробляв візником за вокзалі – саморобним возиком підвозив речі пасажирам. Під час німецької окупації Києва, коли Івану Яковичу стало зовсім зле, опанував розмовну німецьку настільки, щоб бути на базарі перекладачем. Завдяки цьому вдавалося вряди-годи принести батькові білого хліба…

І відтоді були перші безпосередні враження про народну пісню на київському асфальті. Так він розповідав колись, що німці, увійшовши до Києва, набрали з місцевих людей поліцію для підтримання порядку. “Це були молоді хлопці й чоловіки у чорній уніформі. Я вперше побачив, як вони крокували нинішнім бульваром Шевченка, співаючи українську маршову пісню; це була “Копав, копав криниченьку”… Я тоді довго йшов за ними і слухав; це було щось таке для мене нове й дуже гарне…”

Наприкінці війни, у 1944 році, туберкульоз і малярія забрали батька, і вони залишилися з тіткою Галиною вдвох. Її мізерної зарплатні медсестри на прожиття не вистачало, тому вони вирощували картоплю на клаптику землі десь близько нинішньої Шулявки. Леопольд розповідав, що у перший рік вони посадили самі лушпайки з вічками – а картопля вродила на диво, і тільки це дало тоді змогу звести кінці з кінцями…

Леопольдова тітка Галина Яківна Ященко була людиною особливою. Замолоду вона була красивою й лагідною жінкою, але власна родина їй не склалася. Спершу треба було доглядати й лікувати хворого брата і глядіти братового сина. А згодом чоловік, який до неї посватався, поставив умову: “Хлопця віддаси до інтернату”. На це була відповідь: “Якщо він тобі не потрібен, то і я тобі не потрібна…”

Брат і небіж стали її родиною, і, заступивши Леопольдові матір, вона передала йому й своє ставлення до світу. Для неї не існувало жодної людини поганої чи недоброї – були люди нещасні, або які помиляються, або які важко працюють чи просто чогось не знають. Багато років живучи в комунальній квартирі, вона ні з ким не сварилася – у її присутності конфліктів просто не виникало. Збувши здоров’я на важкій шкідливій роботі – а вона працювала в лабораторії з плазмою крові, при постійних високих температурах – у похилому віці вона втратила зір, але до останніх днів, живучи з нами, намагалася хоч якось посприяти Леопольдові й нашій родині – особливо дітям. І він завжди її любив – глибокою синівською любов’ю…

…А тим часом у повоєнні роки з метою заробітку Леопольд ходив по селах і, маючи здібності до малювання, збільшував фотокартки загиблих на фронті – малював з них великі портрети.

А село ж тоді співало! Дівчата-колгоспниці, молоді жінки, що втратили на війні своїх батьків, чоловіків, наречених, у піснях виливали свою тугу за ними і надію на краще життя, у піснях відпочивали від тяжкої щоденної праці. Щовечора кожне українське село гуло піснями, молодь перегукувалася ними з кутка на куток. Мені це було не дивно – я виросла в Драбові, на етнографічній Полтавщині, і все те бачила змалку. А Леопольд, мандруючи тоді по Київщині, потрапляв у абсолютно новий для себе, дивовижний пісенний світ. Згодом любив розповідати про ті перші враження…

Після закінчення школи довелося обирати з двох мистецьких напрямків: вступив до Політехнічного інституту, але хотів бути і співаком, і художником. Перемогла музика: дуже здібного хлопця посеред навчального року зарахували на теоретичний факультет музичного училища імені Глієра, незважаючи на цілковиту відсутність музичної грамоти.

Довелося наздоганяти освіченіших однокурсників, і Леопольд натхненно вчився. Шукав нагоди пограти на фортепіано – для цього приходив до училища вдосвіта; опановував теорію музики й диригування… І саме тут епізодичні дитячі враження від випадково почутих народних пісень переросли у велике захоплення на ціле життя.

Фольклорні експедиції для Леопольда Ященка почалися на останніх курсах училища Глієра, з 1947 року. І саме вони визначили його подальшу долю. Глибина і справжність народного світогляду вражали на кожному кроці. На все життя запам’ятав, як сільські жінки зверталися до нього: “Синку!” Як у повоєнному селі, бідному і згорьованому, люди не випускали з хати жодного перехожого, не пригостивши, чим Бог послав…

Після закінчення музичного училища у 1949 році Леопольд вступив до консерваторії, історико-теоретичний факультет якої закінчив у 1954-му. Далі було три роки аспірантури в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

Одружилися ми 1958 року. Тому передувало два роки постійного спілкування. На час нашого знайомства мені було дев’ятнадцять, я була молода й наївна дівчина з села – студентка філологічного факультету Київського університету, стихійно залюблена в усе народне й справжнє. Під впливом Леопольда ця любов стала усвідомленою і обґрунтованою, він розкривав мені нові обрії, давав новий, значно глибший погляд на давно відомі мені речі. І, звичайно, він – це завжди були пісні, пісні…

Я люблю згадувати, як на одному з наших перших побачень він заспівав мені щойно записаний світовий шедевр – купальську пісню з Харківщини “Кругом Мариноньки ходили дівоньки”. Вона була як одкровення – і для нього, і для мене. Згодом її узяв до репертуару Український державний народний хор Григорія Верьовки – і поніс на цілий світ…

Ми були молоді – і зачаровані Україною, її пісенним багатством, її багатющою народною культурою. І зовсім не хотілося думати про те, що радянська система жорстоко карає людей за таку любов.

…Тим часом, закінчивши аспірантуру, Леопольд з 1957 року почав працювати в Інституті на посаді молодшого наукового, а з 1962 – старшого наукового співробітника. За ці роки захистив кандидатську дисертацію, опублікував десятки статей, основною тематикою яких була пісня в народному побуті. Побачили світ його книжки: дипломна робота “П.Д.Демуцький. Нарис про життя та творчість” (1957); збірник пісень “Українські народні романси” (1961), монографія за кандидатською дисертацією “Українське народне багатоголосся” (1962), збірник “Буковинські народні пісні” (1963) – за матеріалами тогочасних експедицій; “Григорій Гурійович Верьовка” (1963).

А ще Леопольд був співупорядником без перебільшення епохального видання – збірника пісень “Українське народне багатоголосся” (1963), у якому були вміщені найяскравіші зразки, записані працівниками Інституту у перших технічно оснащених експедиціях. Адже бобінний магнітофон “Дніпро” з’явився в розпорядженні науковців лише з середини 1950-х років!

Реалізувався Ященко і як серйозний композитор: на початку 1960-х звучала по радіо його “Поема про Україну” для соліста, хору та оркестру.
 

І нам тоді здавалося, що все буде гаразд – наука йде вперед, власна творчість розвивається, діти ростуть… Але порядність і принципова громадянська позиція вивели Леопольда Ященка на тернисту дорогу, якою йшли “шістдесятники”. У 1968 році його звільнили з роботи за підпис колективного листа на захист творчої інтелігенції, над якою відбувалися закриті суди. Рішення Вченої ради Інституту було таке: “Звільнити з посади наукового співробітника відділу фольклористики в зв’язку з закінченням терміну роботи, встановленого законодавством про конкурс”.

Після звільнення неодноразово, аж до 1972 року, Леопольд звертався до Президії Академії Наук УРСР з проханнями повернути його, кандидата наук, принаймні на посаду лаборанта. На той час він провів соціологічне дослідження і зібрані відомості оформив у працю “Народна пісня в побуті”, яка не була надрукована, бо в рецензії зазначили, що автор ігнорує пісенну радянську творчість і захоплюється етнографізмом.

А тим часом з легкої руки Івана Гончара – київського скульптора, художника, засновника знаменитого хатнього етнографічного музею – Леопольд захопився ідеєю відродження народних свят на теренах столиці. Так було започатковано хор “Гомін” – навесні, на Великдень 1969 року.

Ось як про цю подію писав Іван Гончар у своєму щоденнику.

“Радісний, справді великодний, теплий весняний день. Боже, скільки милих душі спогадів з глибокого золотого дитинства про це велике свято! Здавалося, то була вершина блаженства на землі. Воно запало так глибоко в душу, що й зараз ще випромінюється задушевним теплом і спонукує до життя, до дії для сього чогось безмежно рідного і милого серцю.

Ось у цей блаженний і повний спогадів день ми з Леопольдом Ященком розпочали відродження наших славних народних традицій – веснянок…

Зібралися до мене в хату молодь, а також і старшого віку чоловіки та жінки, а з хати пішли на схили (які ще були мало зелені) Славутича Дніпра, щоб тут, на цих Святих Горах, на виду у славного свідка історії нашої зробити перший і добрий почин у цей великий для наших предків весняний день. Хай ці Гори і наш Сивий Дніпро оживуть, як і в старовину, веселими піснями. Хай цей день буде благословенний для нас, аби він став історичним початком відродження наших славних традицій.

Прийшла молодь і гори ожили. Залунала веснянка перша – “Ой не рости, кропе”, за нею друга – “Розлилися води на чотири броди”, за нею третя – і цілих десять веснянок проспівали. Молодь ожила, запалали радістю очі, засіяли радістю обличчя… Один по одному прибували парубки та дівчата.

На душі легко, весняно. Слава тобі, Господи, що початок вдалий. Хай благословенний буде цей Великодний день. Хай він принесе щастя і долю моїм вихованцям, діткам…”

Розмаїте товариство “Гомону” складалося з учасників стихійних колядницьких ватаг, які ходили по Києву ще від середини 1960-х років, небайдужих науковців, студентської молоді… І саме Ященко, з його самозреченою любов’ю до народної пісні і до людей, об’єднав це товариство довкола спільної справи.

За веснянками пішло купальське свято, потім стихійні співи на Дніпрових схилах, взимку – пам’ятне щедрування біля міської новорічної ялинки, де кількох хористів навіть було заарештовано на 15 діб. Усе це стало ще одним приводом для звинувачень – і, зрештою, для виключення Ященка зі Спілки композиторів, що було справжньою катастрофою для родини і змусило Леопольда остаточно перейти, як він сам казав, “від теорії до практики”.

До 1971 року членство у Спілці давало можливість сяк-так іще займатися науковою й творчою роботою. Результатами її стали книжка “Державна Заслужена капела бандуристів УРСР” (1970) і сценарій з піснями “Радуйся земле” (1971).

У вересні 1971 р. на засіданні Президії Спілки композиторів УРСР було прийняте рішення про виключення Л.І.Ященка зі Спілки. За це тоді проголосували Ю.Знатоков, В.Гомоляка, О.Білаш, І.Драго, А.Філіпенко, Л.Колодуб, К.Домінчен. Протокол засідання зберіг усі виступи; наприклад, один із промовців, композитор Левко Колодуб сказав: “Ви займаєтесь демагогією, коли стверджуєте, що українська пісня в загоні, що ви здійснюєте “подвиг”, використовуючи її. Ви наскрізь аполітичні, і ваша аполітичність свідчить про те, що ви не відповідаєте умовам нашого статуту. Тому я за те, щоб виключити вас із Спілки”.

“Гомін” був фактично розігнаний 20 вересня 1971 року, хоч офіційно про це ніхто не заявляв. Того дня було скликано в палаці “Харчовик ” збори колективу в присутності партійного керівництва. Л.Ященко та ще кілька хористів спробували захистити колектив і саму ідею етнографічного хору – але марно.

Докладніше про переслідування “Гомону” та його керівника див. у статті:
Валерій Ясиновський. Дивак (про Леопольда Ященка) // журн. Дніпро. − 1991. − №6. − С.108-118.

Втім, та ж сама Спілка композиторів і далі часом давала Ященкові мінімальну можливість заробляти на шматок хліба – надаючи періодично, з 1972 по 1976 роки такі посади: методист-організатор дитячого хору, завідувач дитячим сектором, керівник фольклорного ансамблю.

Маючи на руках двох дітей, хвору дружину – мене, ще й двох хворих пенсіонерок – мою матір та тітку Галину, які жили з нами, Леопольд змушений був не цуратися будь-якої роботи – і з кожної його швидко звільняли “за власним бажанням”.

Ось перелік цих робіт – за трудовою книжкою:

  • Будинок композиторів України. Методист-організатор: 23.03.1972 – 16.09.1972; завідувач дитячим сектором: 16.09.1972 – 03.09.1973.
  • Клуб Київського інституту народного господарства ім.Д.С.Коротченка. Керівник фольклорного ансамблю: 10.10.1975 – 30.04.1976.
  • Київський технікум залізничного транспорту. Викладач естетики: 01.11.1976 – 22.06.1977.
  • “Укрпромфурнітура” Баришівського заводу “Молнія”. Маляр 3-го розряду: 01.03.1978 – 01.02.1979.
  • Радгосп “Рославичі” Васильківського р-ну Київської обл. Тесля будівельної бригади: 02.02.1979 – 10.12.1979.
  • Українська Ордена Трудового Червоного прапора сільськогосподарська Академія. Керівник художньої самодіяльності: 18.12.1979 – 01.04.1980.
  • Пансіонат “Жовтень” Київського террадкурорту. Керівник художньої самодіяльності: 05.05.1980 – 01.10.1982.
  • Технічне училище № 5. Керівник хорового гуртка: 01.10.1982 – 01.09.1984.
  • Парк культури й відпочинку “Гідропарк”. Керівник клубу народної хорової пісні: 19.09.1984 – 11.12.1984.
  • Українська Ордена Трудового Червоного прапора сільськогосподарська Академія. Хормейстер ансамблю пісні й танцю “Колос”: 12.12.1984 – 11.03.1985.
  • Будинок культури “Київметробуд”. Керівник народного хору: 16.03.1985 – 01.07.2011.

Працюючи на Баришівському заводі “Молнія” та в пансіонаті “Жовтень” (друга зміна), Леопольд повертався додому пізно вночі, чим завдавав великих хвилювань усій родині. Бо ж у пам’яті ще було звіряче вбивство “націоналістки”-художниці Алли Горської…

На безробітті, у проміжках між звільненнями довелося йому працювати й з ремонтною бригадою – в Будинку культури в селі Краснопілка на Уманщині. На початку 1980-х розбирав фундаменти старих будинків на Подолі. Організував таку бригаду безхатченків, що ночували в завалах і знімали втому чаркою, Юлій Шелест – журналіст, науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії Наук УРСР. Були й ще підробітки на різних будовах. У ті часи на моє питання: “Як тобі працюється і з ким?” – Леопольд відповідав: “Ти пам’ятаєш твір Максима Горького “На днє”?.. Цілий день бачу муровану стіну, чую мат і як кран гуде”.

Під час однієї з вимушених перерв поміж роботами Леопольда було заарештовано “за тунєядство”. Допомогли друзі – тільки завдяки втручанню братів Платона та Георгія Майбород і Михайла Кречка Ященкові вдалося уникнути тривалого арешту. Були й обшуки, і наклепи, і психологічний тиск різного ґатунку…

Такі поневіряння тривали тринадцять довгих років – і увесь цей час Леопольд не полишав свою власну працю. Спостереження виливалися у наукові нотатки, а мистецькі враження – у власні пісні та обробки народних перлин. І все це йшло, як то кажуть, “у шухляду” – до кращих часів.

У 1983 році на громадських засадах Леопольд почав керувати фольклорним ансамблем працівників Музею народної архітектури та побуту України. Саме відтоді було покладено початок проведенню в Музеї свят за народним календарем (колядки, веснянки, свято Купала, жнива), що продовжуються й досьогодні.

І тільки повіяло перебудовою – почав відроджуватися хор. З 1984 року збиралися в Гідропарку, а навесні 1985-го Леопольд довідався, що в будинку культури Київметробуду мають намір створити хоровий колектив. Він запропонував керівництву вже готовий гурт, який в офіційному статусі повернув собі давню назву – “Гомін”.

У 1989 році на першому з’їзді Народного Руху України саме “Гомін” вперше після довгих десятиліть заборони заспівав у Києві гімн “Ще не вмерла Україна” і такі пісні як “Не пора”, “Ой у лузі червона калина”, “За Україну з вогнем завзяття”, “Боже Великий, Єдиний”.

Поступово робота набирала обертів, і Ященко поринав у неї дедалі більше. Протягом 1990-х років – і до середини 2000-х у нього практично не бувало вихідних. Репетиції великого хору – двічі на тиждень, а ще три ансамблі, музики й недільні співи для всіх охочих. Усі вечори були зайняті, а днями – виступи, концерти, гастролі… Запрошували й за кордон, але Леопольд відмовлявся, не бажаючи розпорошувати зусилля: вважав, що “Гомін” найбільше потрібен в Україні.

Крім того, протягом 1990-х років Ященко працював з хором вчителів та учнів у київській середній школі №186 – близько від нашого дому; це теж на громадських засадах. Вивчали календарно-обрядові та патріотичні пісні до шкільних свят.

1989-го року Леопольда Ященка було поновлено у Спілці композиторів України. 1993-го він став Лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. 2005-го року етнографічний хор “Гомін” одержав звання Народного…

Але ні постійна робота й контакти з людьми, ані слава й заслужене визнання нічого не змінили в його вдачі – він залишився таким як був: безмежно залюбленим в Україну, її пісні, її природу.

Народившись у місті, Ященко мав велику любов до землі. Протягом нашого спільного життя ми кілька разів переїздили, змінюючи квартиру – і на кожному новому місці Леопольд садив дерева у дворі, довкола будинку, по сусідніх вулицях – абрикоси, груші, яблуні… Не для себе – для людей. У вільний від роботи час – замість відпочинку – впорядковував дворища, виносив будівельне сміття, вирівнював доріжки – щоб усім було зручно й гарно. І сьогодні подвір’я нашого будинку приємно затінене абрикосами, які влітку обтрушують дітлахи з усієї околиці…
 

Десь від початку 2010-х років роботи в “Гомоні” стало менше. Перестав збиратися ансамбль автентичного співу “Радосинь” – багатьох учасників не стало. Чоловічий гурт “Козаки” працював паралельно на репетиціях великого хору. Музики вже приходили лише за потребою. І, хоч до останніх місяців свого життя Леопольд іще творив нові пісні та обробки, залучав нові записи, останні кілька років він присвятив впорядкуванню і опрацюванню своєї збірки.

Для цього з 2008 року – у 80-річному віці! – він опановує комп’ютер і переносить туди свою композиторську працю. Ним набрано близько тисячі партитур; редагування їх і переслуховування – це теж була творча лабораторія. Серед них є власні твори, є обробки народних пісень – складніші й простіші, є опрацьовані архівні записи, рекомендовані до подальшого вжитку. Під його керівництвом – і за його безпосередньою участю було створено сайт “Гомін – пісні України”, де можна знайти у вільному доступі понад 800 найрізноманітніших пісень з нотами й звучанням – у перспективі їх має бути до двох тисяч.

Ященко любив цитувати слова видатного українського фольклориста Порфирія Демуцького: “Хто співає – той щасливий!” Україна має бути щасливою – і Україна має співати.
 

Леопольд відійшов у вічність 2 квітня 2016 року. Етнографічний хор “Гомін”, названий тепер його ім’ям, намагався продовжувати його справу. З 2016 до 2022 року ним керувала хормейстер, багаторічна помічниця і сподвижниця Леопольда Ященка – Валентина Дмитрівна Команчук. Під її керівництвом колектив знову підтвердив своє звання Народного.

Приходьте, люди добрі – послухати й поспівати гуртом, задля світлої пам’яті Леопольда Ященка – і задля того, щоб українська пісня жила, поки світ стоятиме.

Бо ХТО СПІВАЄ – ТОЙ ЩАСЛИВИЙ!