Іван Макарович ГОНЧАР – видатний громадський та культурний діяч, скульптор, художник, засновник Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”. А для нас він ще й “хрещений батько” “Гомону”, ідейний натхненник справи відродження пісенних традицій на теренах столиці у 1960-і роки.
В архіві Музею зберігається щоденник Івана Гончара, якому він звіряв свої перші враження про розпочату спільну справу.
УРИВКИ З ЩОДЕННИКА І.М.ГОНЧАРА, 1969 РІК
(“Хроніка музею Гончара І.М.”)
13 квітня, Великдень
[Цього дня народився хор “Гомін”. Відео з тих веснянок – відцифровану кіноплівку та галерею кадрів – можна подивитися тут: “Фільм-кінохроніка “Етнографічний хор “Гомін” Леопольда Ященка: ПЕРШІ ВЕСНЯНКИ” − Київ, Великдень 1969 року”].
Радісний, справді великодний, теплий весняний день. Боже, скільки милих душі спогадів з глибокого золотого дитинства про це велике свято! Здавалося, то була вершина блаженства на землі. Воно запало так глибоко в душу, що й зараз ще випромінюється задушевним теплом і спонукує до життя, до дії для сього чогось безмежно рідного і милого серцю.
Ось у цей блаженний і повний спогадів день ми з Леопольдом Ященком розпочали відродження наших славних народних традицій – веснянок. Відбулася перша репетиція.
Зібралися до мене в хату молодь, а також і старшого віку чоловіки та жінки, а з хати пішли на схили (які ще були мало зелені) Славутича Дніпра, щоб тут, на цих Святих Горах, на виду у славного свідка історії нашої зробити перший і добрий почин у цей великий для наших предків весняний день. Хай ці Гори і наш Сивий Дніпро оживуть, як і в старовину, веселими піснями. Хай цей день буде благословенний для нас, аби він став історичним початком відродження наших славних традицій.
Прийшла молодь і гори ожили. Залунала веснянка перша – “Ой не рости, кропе”, за нею друга – “Розлилися води на чотири броди”, за нею третя і цілих десять веснянок проспівали. Молодь ожила, запалали радістю очі, засіялися радістю обличчя… Один по одному прибували парубки та дівчата.
На душі легко, весняно. Слава тобі, Господи, що початок вдалий. Хай благословенний буде цей Великодний день. Хай він принесе щастя і долю моїм вихованцям, діткам.
І ось, як зловіщий привид, із-за гори виринула, як ватага вовків, дика орда п’яних молодчиків з гітарами, та з ними кілька дівчат, також п’яних, з п’яними вульгарними піснями, які ніби вітер заніс з дикої оргії, що справлялася в честь перемоги над моїм народом.
Це був такий символічний контраст – ніби зіткнулася смерть із самим життям, сонце з мороком ночі.
Мов вітром пронесло цю страшну ватагу, і знову задзвеніли милі серцю мелодії веснянок: “Розлилися води на чотири броди, гей, весна красна до нас прийшла…” і т.д.
З веселим гомоном парубки й дівчата розійшлися з надією знову зустрітися в майбутню неділю 20-го квітня.
5 липня, субота
Сьогодні для Києва історичний день. Вперше за радянських часів над водами сивого Славутича пролунали купальські пісні в хороводі дівчат та хлопців, запалали купальські вогні, засвітилися свічки на гільці, поплили віночки по спокійних хвилях Дніпра, якому, мабуть, не раз довелося вже на своєму віку виконувати заповітну місію наших предків – полянських слов’ян.
Діялось це за Дніпром, на Трухановому острові вечором, о 8-мій годині і до глибокої ночі.
Перша ніч під Івана Купала над Дніпром. Мо’ ж не так давно, з півстоліття тому назад тут, на Трухановому острові і відбувалася ця глибока народна церемонія свята Івана Купала. Оце сьогодні воно народилося заново в умовах поголовного забуття чи й навмисного нищення стародавних глибоконародних традицій і тому сприймалося, особливо молоддю, яка нічого про це не знає, одними з великим інтересом, другими з глумом, а третіми – зі страхом. Безумовно, не обійшлося і там без всевидящого ока. І було їх, тих очей, немало – та де ж пак, це ж дуже небезпечна подія. Зібралися одні українці, та ще й співають лише одні українські пісні. Мало цього – вони ні в кого не питали дозволу і не складали та не провіряли їх програми ніде, ні в якій офіційній ідеологічній установі. Чи не занадто це сміло і зухвало? Звичайно, коли не було офіційного контролю, то мусив бути внутрішній, замаскований, хоч і дуже грубий, бо як же так, щоб українці, та ще й патріоти, не були під контролем, а при такій події – тим більше.
Та як би там не було, а початок зроблено. Я особисто був незадоволений святом, бо хотів, аби всі учасники його були в національному вбранні. Та, на жаль, через недорозуміння вийшла страшна мішанина – хто в чому захотів, той в тому і прийшов. Лише декілька учасників були одіті мною в справжні національні костюми.
Внаслідок цього свято втратило свій ефект і привабливість. Не дочекавшись кінця свята, я пішов, не цілком задоволений, додому і мріяв уже на майбутній рік створити свою купальську групу, і показати, як це треба робити.
Так піднята мною ініціатива про відновлення в цьому році в Києві наших славних традицій – веснянок та свята Купала – здійснилася, хоч і не в повній мірі, як хотілося б, але задовільно. Дай Боже, щоб це був щасливий початок, і цей 1969 рік став у цьому відношенні історичним.
За віднайдення цього матеріалу дякуємо відділові архівів НЦНК “Музей Івана Гончара”; зокрема Лідії Дубиківській-Кальненко та Юлії Патлань.
