Творча праця Леопольда Ященка та її продовження – ВІДКРИТИЙ ЛИСТ, 2018

Леопольд Ященко. 1991 Як відомо, 3 червня 2018 року відбувся Перший Всеукраїнський відкритий фестиваль хорових колективів імені Леопольда Ященка. Для нас усіх це стало несподіванкою – і немов би й приємною: люди, які ніколи не були “гомінчанами”, узялися вшанувати пам’ять маестро до його 90-річчя… Довідалися ми про такі наміри лише за два тижні до його проведення – 17 травня, і, ясна річ, поцікавилися положенням про фестиваль та програмою.

Витяг із положення, склад журі та програму фестивалю ми одержали від організаторів за два дні до його проведення. Дещо зразу здивувало, але… справу вже зроблено, йдемо дивитися.

Враження від фестивалю вийшло, сказати б, двоїсте. З одного боку, задоволені учасники, журі та глядачі. Останніх, до речі, було небагато; втім, це й не дивно для першого заходу. З іншого – великий портрет Леопольда Ященка на сцені виглядав дедалі більше недоречним… Чому – спробуємо пояснити.

*       *       *

Ні для кого не секрет, що ще від радянського часу в Україні слово “народний” для музичної тематики означає три зовсім різні поняття:

  1. Народний у значенні “автентичний”: “народний спів” (грудний за місцевою традицією), “народна пісня” (без обробок та редакцій), “народний танець” (побутовий), “народні музичні інструменти” (традиційні побутові). Всі вони існують у звичайному сільському, рідше міському музичному побуті.
  2. Народний – за радянською назвою галузі професійної музичної освіти: “народний спів” (грудний з наслідуванням професійних колективів, насамперед Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім.Г.Верьовки та Черкаського державного академічного заслуженого українського народного хору), “народна пісня” (у сценічній обробці), “народний танець” (сценічний), “народні музичні інструменти” (концертні та оркестрові), “народний хор” (з неавтентичною манерою співу і, як правило, з супроводом баяна чи акордеона). Всі вони орієнтовані виключно на сценічне виконавство. До поняття автентики цей термін взагалі не має жодного стосунку.
  3. Народний як звання: “Народний хор”, “Народний артист” і т.д. Існує як державна відзнака за виконавський рівень – згідно з нормами й правилами професійної музичної майстерності.

Леопольд Іванович Ященко поклав ціле життя на те, щоб народну пісню – народну за її первинним, автентичним розумінням, – зробити надбанням сучасної побутової культури, зокрема міської. А фестиваль відбувся за зовсім іншим, професійно-самодіяльним напрямком, до якого Ященко не мав жодного стосунку. І це можна легко показати на конкретних прикладах.

Основні напрямки роботи Леопольда Ященка означуються так:

  • Фольклористиканаукові праці й численні польові записи, багато з яких він рекомендував до вжитку без жодної музичної обробки. Фактично саме на фольклористичних дослідженнях базувалася УСЯ праця Леопольда Ященка.
  • Масовий та побутовий співстатті у періодичних та профільних виданнях плюс кілька сотень легких гармонізацій народних пісень, адаптованих до стихійного масового співу у місті. Постійне зацікавлення стихійними співочими гуртами – і постійна посильна їх підтримка. Робота з дорослими початківцями на недільних співах хору “Гомін”. Організація масових співів на великі державні свята під девізом “Співаймо разом!”
  • Популяризація народної пісні – тематичні публікації у пресі та академічні обробки народних пісень, переважно для хору без супроводу або – рідше – для солістів з супроводом ф-но чи інструментального ансамблю. (Прикметно, що серед його праць за останні півстоліття немає ЖОДНОЇ, зробленої з супроводом баяна чи акордеона – про це нижче). Робота етнографічного хору “Гомін” та ансамблів з його складу; укладання їхнього репертуару із збереженням природності та доступності пісень для різного рівня музичної підготовки, у т.ч. для загального вжитку. Вільний доступ до нотних та музичних матеріалів для всіх зацікавлених.
  • Суто власна творчість. Леопольд Ященко дуже рідко писав музику на слова інших поетів – майже виключно на власні. Доробок Ященка як поета й композитора водночас – це насамперед патріотичні пісні, кілька пісень історичного спрямування, глибока ніжна лірика романсового характеру та наслідування пісень народних, у яких, до речі, зовсім не відчувається їхнє літературне походження.

Наслідком понад півстолітньої праці за цими напрямками стала Ященкова ШКОЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ ДЛЯ МІСТА, через яку пройшло багато сотень людей. І сьогодні добре видно, чим ця школа відрізняється від професійно-самодіяльного спрямування. Нижче ми зіставимо основні їхні характеристики.

Манера співу

  • Школа Ященка:
    Автентична – природня для традиційного середовища, або стихійна – природня для сучасних міських умов, або академічна – природня для професійних інтерпретацій народної музики.
  • Професійно-самодіяльне спрямування:
    Самодіяльно-“народна”, породжена наслідуваннями професійних народних хорів радянського часу (див.п.2 вище). Зрідка – академічна, для складних обробок; більшість колективів нею не володіє.

Репертуар

  • Школа Ященка:
    Народні пісні у повному жанровому обсязі, включно з обрядовими та сезонними, розвиненою лірикою, становими, історичними і т.д. Народне багатоголосся. Невелика кількість авторських пісень.
  • Професійно-самодіяльне спрямування:
    Народні пісні представлені майже виключно жартівливими піснями та пізніми романсами. Обрядових, сезонних, станових, давніх ліричних практично немає. Багатоголосні складні та поліфонічні пісні відсутні. Значний відсоток авторських пісень.

Супровід

  • Школа Ященка:
    Абсолютна більшість пісень співаються без супроводу. Окремі твори академічного характеру мають супровід фортепіано чи інструментального ансамблю – обов’язково БЕЗ баяна, акордеона, гармошки. Характерно, що всі ці твори все одно мають виражену хорову основу і при потребі легко співаються “Гомоном” a capella.
  • Професійно-самодіяльне спрямування:
    Пісні співаються майже виключно з супроводом. Найчастіше це баян, акордеон, гармошка, іноді з додаванням інших оркестрових інструментів. З автентичної музичної традиції зазвичай присутній хіба що бубон.

Потрактування пісень

  • Школа Ященка:
    У більшості випадків максимально близьке до народного: зручна для широкого загалу тональність, природній хід голосів, повні тексти, повторення останніх рядків куплета, щоб могли підхопити і співати всі присутні. Супроводу народних пісень немає, кожен голос добре чутний і має своїх лідерів, до яких зручно приєднатися початківцю.
  • Професійно-самодіяльне спрямування:
    Найчастіше суто сценічне: тексти скорочені або перероблені, обробки з паузами та ритмічними варіаціями, багатоголосся спрощується, природній розвиток і нашарування голосів ігнорується. Баянно-акордеонний супровід нівелює співочі огріхи, внаслідок чого знижується культура співу, люди перестають чути один одного, орієнтуючись лише на інструмент. Повноцінне народне багатоголосся стає неможливим.

Поведінка на сцені

  • Школа Ященка:
    Природнє зосередження співаків насамперед на пісні. Штучна сценічна складова відсутня.
  • Професійно-самодіяльне спрямування:
    Штучні сценічні посмішки, “обігрування” пісень, жанрові сценки за сюжетами, злагоджені похитування, танцювальні рухи і т.п.

Вбрання співаків

  • Школа Ященка:
    Довільне вбрання традиційного народного стилю, бажано за зразком певного реґіону. Жінки вив’язують голови хустками та намітками, дівчата мають стрічку, вінок або не мають головного убору. Чоловіки у вишиванках та будь-яких штанях. Хор справляє враження національно-вираженого гурту незалежних особистостей, які зійшлися поспівати разом. У тому ж убранні “гомінчани” зазвичай їдуть додому після виступу: воно цілком адекватно виглядає для міських умов – і здалеку, і зблизька.
  • Професійно-самодіяльне спрямування:
    Найчастіше – сценічні костюми, зблизька заяскраві й неприродні, з демонстративним еклектичним оздобленням. Незручні для ходи, особливо у жінок. Вінки на головах та великі яскраві намиста у жінок і бабусь, сценічні шаровари у чоловіків.

МЕТА ВИСТУПУ

  • Школа Ященка:
    Заспівати народну пісню або авторський твір якомога природніше й простіше; доволі часто – разом з усіма присутніми.
  • Професійно-самодіяльне спрямування:
    Показати сценічний твір і одержати схвалення публіки.

Легко побачити, що спільними для школи Ященка та професійно-самодіяльної течії є лише жартівливі пісні-“триндички” та невеликий сегмент авторських пісень. Усе решта – РІЗНЕ!

*       *       *

А що ж ми побачили на фестивалі? Лише “Гомін” і народний аматорський хор “Бірзуляни” з с.Куяльник на Одещині мали природню манеру співу та природньо поводилися на сцені. Усі інші колективи були “класичними” представниками художньої самодіяльності, яка наслідує професіоналів і виконує концертні обробки різних творів, переважно під баян чи акордеон. Гарно виспівували солісти, пишно квітло сценічне вбрання, високопрофесійне журі оцінювало виконавський рівень учасників. Але виконання народних жартівливих пісень (у зовсім не-народному дусі) та кількох обробок Ященка, відредагованих керівниками колективів, НЕ ДОСИТЬ для того, щоб надавати фестивалю його ім’я!!!

Це зовсім інша мистецька течія! І, як показує фестиваль, вона має достатньо своїх виконавців, прихильників, викладачів і суддів, щоб робити яскраві гарні заходи. Тому залучати сюди – виключно для вивіски – ім’я Леопольда Ященка не годилося з жодного погляду. У професійно-самодіяльного напрямку є свої вчителі та видатні діячі, визнані й шановані українською громадськістю: Анатолій Авдієвський, Анатолій Пашкевич, Іван Сльота та багато інших. Уся ж діяльність Леопольда Ященка відбувалася в зовсім іншій царині, і багато в чому заперечувала професійно-самодіяльний підхід до хорового мистецтва.

Саме тому гармонізації та обробки Леопольда Ященка є малоцікавими для керівників професійно-самодіяльних колективів. Вони або надто прості й не-сценічні – або вокально заскладні для пересічного хору. На фестивалі у більшості випадків залишалася від них сама мелодія – а все решта віддавалося на баянний супровід…

З погляду Леопольда Ященка баянно-акордеонний супровід до співу є категорично неприйнятним, оскільки фактично знищує багатоголосся. (Фестиваль, до речі, переконливо продемонстрував справедливість цього твердження – без супроводу абсолютна більшість учасників співала дуже невпевнено). Так само зайвими для школи Ященка є професійно-самодіяльна манера співу, сценічні посмішки та обігрування пісень, псевдонародне вбрання співаків, скорочення й переробки текстів, нетрадиційні варіації в обробках – немовби “щоб слухачам не було нудно”! Головне у підході Ященка – природність у потрактуванні народних шедеврів; завдяки цьому слухачі легко стають учасниками…

На великих концертах “Гомону” зали завжди були переповнені! За те й шана “Гомону” та його керівникові, що він своєю працею піднімав не вузький мистецький напрямок, а творчість цілого народу, його музично-світоглядні основи, твердо ґрунтовані на явищі побутового співу. Люди любили його, бо він протягом цілого життя прагнув стерти межу між сценою і аудиторією, і багаторічною щоденною працею з дорослими початківцями побільшував кількість співаків серед маси міських слухачів.

*       *       *

Оглядаючи сьогодні величезну працю подвижника народної пісні, ми замислюємося про те, що можна було б зробити далі, продовжуючи й розвиваючи його справу. Ященко дбав насамперед, щоб Україна співала – не зі сцени, не задля відзнак чи всесвітньої слави, а задля себе і свого власного життя. Як казав сам пан Леопольд, люди поділяються на тих, хто любить співати, і тих, хто ще не знає, що він любить співати…

З цією метою Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” ініціює створення Відкритого фестивалю українського гуртового співу імені Леопольда Ященка “Співаймо разом!”

До участі запрошуються:

  1. Стихійні співочі гурти, які не є “офіційними” колективами. Не треба ані назви, ані сценічного вбрання – якщо Ви з своєю родиною чи друзями любите співати гуртом, зголошуйтеся до участі. Якщо ви співаєте місцеві пісні – це великий плюс; якщо маловідомі – ще більший. Інструментальний супровід можливий – але без гармошки, баяна, акордеона, будь-яких електроінструментів.
  2. Колективи та стихійні співочі гурти, згодні співати хрестоматійні українські пісні разом з усіма присутніми. Це означає: у зручній для всіх тональності, без сценічної обробки, з повним текстом. Для кожного такого колективу передбачаємо мінімум дві загальновідомі пісні – і одну менш відому, але легку й приступну, яку можна вивчити “на ходу”, приспівуючи на повторення. Інструментальний супровід можливий, але, знову ж таки, – без гармошки, баяна, акордеона та будь-яких електроінструментів.

Перший фестиваль імені Леопольда Ященка “Співаймо разом!” відбудеться на початку червня наступного року – точну дату буде визначено згодом. Ваші ідеї та пропозиції, у т.ч. щодо участі, просимо надсилати на адресу: hor.homin[равлик]gmail.com.

Охочих ознайомитися докладніше з концепцією і творчим доробком Леопольда Ященка запрошуємо до публікації “Леопольд Ященко: ШКОЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ ДЛЯ МІСТА” на сайті “Гомін – пісні України” (homin.etnoua.info).

 

Петро ГОНЧАР,
Генеральний директор
Національного центру народної культури
“Музей Івана Гончара”

Лідія ОРЕЛ,
етнограф, Заслужений працівник культури України,
дружина Леопольда Ященка

Валентина КОМАНЧУК,
керівник Етнографічного хору “Гомін”
імені Леопольда Ященка

Катерина МІЩЕНКО,
фольклорист, старший науковий співробітник
Національного центру народної культури
“Музей Івана Гончара”,
адміністратор Етнографічного хору “Гомін” імені Леопольда Ященка


13 березня 2019   (оновлено 20.03.2019)   //   Категорії: Новини, ОГЛЯДИ, СТАТТІ                             Теґи: ,