ЩАСЛИВИЙ ТОЙ, ХТО СПІВАЄ (до 70-річчя Леопольда Ященка) – Микола ТКАЧ, 1998

Леопольд Ященко

Микола Ткач. У золотистому тумані, або Щасливий той, хто співає: до 70-річного ювілею Леопольда Ященка – 1998.

Є вічна загадка Любові.
Григір Тютюнник

Коли йдеться про щирих трудівників на ниві yкpaїнської народної пісні, та й загалом – про людей, що залюблені в традиційну культуру, то, як правило, це – вихідці з села. Для них народна традиція і пісня, зокрема, живуть невід’ємно з картинами селянського побуту та живою природою: чередами худоби і вервечками гусей та качок, квітуванням садів і луків, гудінням бджіл і щебетанням птахів; хлібними нивами та ранковими росами, що приємно морозять босі ноги і рясно виблискують золотими скалками у золотистому тумані вируючого сонця. Леопольд Ященко, відомий фольклорист, композитор і музикознавець, керівник уславленого хору “Гомін”, своєрідний виняток із цього правила, як і з багатьох інших.

Народився він не в селі, а в столичному столицьому Києві. В оточенні похмурих будинків з комунальними квартирами, бруківки та асфальту, в стихії вирування людських пристрастей. Чи не звідси його безпосередність (для декого дивацтво), природна легкість і мистецька відкритість у спілкуванні з людьми. Йому немає від кого ховатися. Немає куди ховатися. І немає чого приховувати, бо він тут, серед цього гамірливого міста народився й зріс. Це його середовище. Тоді як селюку завжди доводиться опановувати міське середовище. Тож, коли їдучи на ескалаторі в київському метрополітені, ви раптом почуєте ніжні переливи сопілки, не майте ні найменшого сумніву – то Ященко.

Те ж саме і з явищем гуртового народного співу на котромусь із київських майданів, на алеї парку чи в метро. Ви обов’язково зауважите його струнку поставу з високо піднятою головою й сивим чубом, гучний золотавий баритон, що вивершує і єднає в бурхливій течії розбуджені голоси вуличних виконавців. У тім співі окрилюється й повертає до живого буття якась давня і близька українському серцю мелодія. Можливо, та, що колись кликала вояків на бій з ворогом чи повертала їх до рідних домівок. А можливо та, що ячала в степовому океані чаєчкою над чумацькими мажами. Чи та, що зігрівала повстанців біля ватри, та, що весело майоріла над зухвалим парубоцьким гуртом. А може, й та, що щемною любов’ю струменіла над колискою дитини з уст козачки-матері, яка вірно чекала з далеких доріг коханого і в пісню переливала тугу свою.

Леопольдові не судилося перейняти голос народної пісні традиційно – безпосередньо від батьків. Ще й двох років від роду не було, коли матері не стало. А ще через тринадцять років помер і батько. Маленького Левка, як його тоді називали, прихилила до свого крила батькова сестра Галя. Спочатку вони жили в Чернігові, а в тридцять четвертому році переїхали до Києва. Не склавши своєї сім’ї, тітка Галя віддала Левкові всю свою любов, доглядаючи і піклуючись ним, навчаючи впродовж довгих 20-ти років. Вона стала йому за єдину родину. І була з ним, допоки й сили.

Не передавши традиційних надбань традиційним шляхом, батьки генетично обдарували Левка не лише надтонким музичним і фольклорним чуттям, але й гострою вразливістю, що породжує гарячий біль і палку любов: невситимим і непогамовним українським духом, стихією безмірного буяння і високої шляхетності. Тої шляхетності, що нею здавна самобутньо вирізняється козацький рід, з якого вони й походили. Коріння Леопольдового батька, інженера за фахом, заховалося в сотенному козацькому селищі Роїще, неподалік Чернігова. А материне – в старовинному полковому містечку Мена, яке славне кобзарями та лірниками.

Важко сказати, чи людина обирає собі долю, а чи доля визначає її шлях у житті. Наздоганяючи війною розпорошені роки, Ященко десь під двадцять все ж закінчив десятирічку і, кохаючись не лише в літературі й музиці, але і в математиці та фізиці, вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Так би мовити, пішов слідами батька, який свого часу працював тут в одній з лабораторій. А ще Іван Ященко перед війною працював на кіностудії, інколи брав із собою й сина. Враження від тих відвідин Довженкового саду залишилися в Леопольда на все життя.

Отож, здавалося б, шлях визначився. Та не минуло й трьох місяців, як потужна стихія другого покликання повернула життєву стежину хлопця в інший бік. Він кидає інститут і того ж року вступає до Київського музичного училища. В народі кажуть, що нібито у внукові родово переповторюються й розгалужуються духовні закладини діда. Леопольдів дід Яків Ященко, хоч і не мав музичної освіти, але мав Божий хист і досить вправно керував церковним хором у Роїщі. Співала в церковному хорі свого часу й тітка Галя. Мала добрий слух і високий голос, що виходив на дискант. Отож такий поворот у житті молодого Ященка був не випадковий.

Дідова доля переповторювалася в онукові й тим, що першого, за любов до землі, більшовицька влада репресувала шляхом розкуркулювання. А внука, за любов до рідного краю та його пісенної культури, вже на новому витку репресій, позбавила не лише можливостей реалізації творчого потенціалу, а й взагалі можливості заробляти на хліб насущний – впродовж тринадцяти років.

В училищі Ященкові поталанило на доброго наставника й чуйного педагога, відомого українського хормейстера Павла Муравського. Мабуть, саме тут і слід шукати реальні першопочатки захоплення міського хлопця народною піснею. Пізніше, навчаючись в консерваторії та побувавши в наукових експедиціях, ці цнотливі паростки розгалужаться в розкішні пагони любові та всеохопного замилування українським багатоголоссям і творчістю Порфирія Демуцького зокрема. Кілька народних пісень в обробці цього композитора і нині є заставними в “Гомоні”. З ім’ям Демуцького пов’язана й дипломна робота Ященка, і його перша книжка, епіграфом до якої стали слова композитора і хорового диригента “Хто співає, той щасливий”. Ці слова відповідним чином стосуються і самого Ященка.

Повного сил та завзяття, здібного випускника консерваторії Леопольда Ященка рекомендують до аспірантури. Тут під керівництвом Миколи Гордійчука він готує та успішно захищає кандидатську дисертацію й з головою поринає в наукову роботу на ниві українського фольклору. Його музичні обробки та розшифровки народних пісень друкуються в періодиці й виходять окремими збірниками, звучать по радіо.

О цій порі в Україні розпочинається масове національне пробудження та духовне піднесення. І не лише через так звану “хрущовську відлигу”, а й завдяки значному припливу сільської молоді до міст. Особливо активним було студентство. В його середовищі Ященко й зустрівся з надзвичайно вродливою другокурсницею Київського університету чорнобривою українкою Лідою Орел. За рік, у 1958-му, вони побралися.

Якось, розповідаючи про ті дні, Лiдa Григорівна згадала одну з їхніх зустрічей: “То було влітку. Ми щойно почали дружити. Проводив мене до гуртожитку на Солом’янці. Йшли пішки, а потім присіли на лавочці й він заспівав купальську “Кругом Мариноньки”. Тої ж миті враз відчула, що вже ніяка сила ніколи й нізащо в житті не зможе нас розлучити”.
А треба зазначити, коли почалося політичне цькування та переслідування їхньої родини, руйнівних сил було задіяно предосить. Однак вони вистояли. За характером Ліда Орел – активна й невситима до дії та непогамовна в своїх замірах. Завдяки цьому молоде подружжя Ященків, хоч і мало по деякім часі двоє дітей, посутньо втручалося до проведення різноманітних вечорів, диспутів, до роботи організованого тоді Клубу творчої молоді.

Коли ж система відчула, що Україна не на жарт пробуджується від летаргійного сну – почалися арешти. У відповідь – заяви та листи протесту інтелігенції. Одного з них і підписали 1968 року Леопольд з Лідою.

Наслідки не забарилися. За вказівкою відповідних інстанцій була зібрана наукова рада інституту. І шляхом таємного голосування 10 з 11 членів ради проголосували за звільнення Ященка з роботи. Вихований на чеснотах тітки Галі, які випливають з давніх родових принципів українського села, Леопольд кинувся шукати правду. Дитинно обурювався й дивувався: “Як же?! На мене стільки коштів потрачено. Держава… мене вчила… ”

А взагалі-то держава лише надавала можливість отримати певну суму знань. А вчила його тітка Галя на свої скромні заробітки медсестри та різного роду підробітки. Вчила чесності й працьовитості. Вчила злагоди й порозуміння між людьми, бо тривалий час жили вони в багатосімейній комунальній квартирі.

І та наука була не марна. Працювати й чинити лише чесно та відповідально – природна риса Ященка. Робити якось інакше він просто не здатний.

Пригадується, як 1981 року мені випало попрацювати з ним разом на ремонті Будинку культури в селі Краснопілка поблизу Умані. Тоді з принципових та світоглядних міркувань, що не вписувалися в існуючу суспільно-державну систему, я полишив роботу головного інженера й очолив ремонтно-будівельну бригаду так званих “шабашників”. Ми працювали за угодами.
І ось у Краснопілці до нас приєднався Леопольд. Він все ще перебував без постійної роботи за фахом і тому змушений був удаватися до всіляких підробітків. Якогось часу розбирав з журналістом Юлієм Шелестом, що теж перебував в опалі, фундаменти старих будинків на Подолі. А в Баришівці працював на реконструкції заводу• “Молнія” – мішав бетон. Пізніше Ліда журилася, що працювати доводилося без рукавиць і від того набрякали пальці так, що не міг грати на піаніно. “Питаю, – згадує вона, – як тобі там? А він: “Знаєш, мабуть, скоро ідіотом стану: цілий день чую мат, бачу кран і бетонну стіну”.

Отож, прийшовши до мене в бригаду, він, так би мовити, уже мав досвід. Поставили ми Леопольда на підготовку стін під малярку в передзалі клубу. Робота включала в себе дрібний ремонт штукатурки та перетирання окремих ділянок на стінах. По деякім часі бачу – Леопольд Іванович аж занадто ретельно порається біля кожної подряпини на стіні. Тоді я порадився з хлопцями, і ми перемістили його на фарбування валиком підлоги в залі.

Згодом підходять до мене технічні працівниці Будинку культури, сміються й кажуть: “Він якийсь дивак, ваш Леопольд Іванович”. – “А що таке?” – питаю. “Та, – усміхаючись ведуть далі, – красить він поли в оркестровій ямі. Але катає валиком не вздовж дощок, як швидше і легше, а впоперек. Ми хотіли йому підказати. А він: “Так же якісніше буде! Фарба затече в кожну щілинку”.

Ось так: чесно працювати, не халтурити сприймалося як дивацтво. Таким було радянське виховання, що ґрунтувалося на лицемірстві та брехні. І тому система так люто не терпіла людей, що не піддавалися деформуванню, зберігаючи високу родову честь і гідність. Їй потрібні були служаки-спритники. Тож доки Леопольд домагався правди, оті спритники не дрімали й підготували на нього “справу” за вимушене безробіття, яке було потрактоване як тунеядство. Невідомо, чим би все те закінчилося, якби не втручання світлої пам’яті братів Майбород та Михайла Кречка.

Не достукавшись до правди у високих чиновних кабінетах, Ященко відкривав її в людях, у ще живих знавців народних традицій. До того ж у кінці 60-х складалися напрочуд сприятливі умови: Київ був заполонений сільською молоддю, яка хоч і пристосовувалась до міста, душею ще залишалася сільською. І природно тяглася до пісні.

І вони, київська молодь і Ященко, щасливо знайшлися. 1969 року в Києві виникає небуденне, як на той час, явище – на дніпрових схилах організовується самодіяльний етнографічний хор, в репертуарі якого – українські народні пісні. А його керівник – учорашній науковий співробітник Інституту фольклору та етнографії Леопольд Ященко. Чутлива й спрагла до народної пісні молодь потяглася до хору з усіх кінців міста та його околиць. Вливаючись в колектив, хлопці й дівчата приносили з собою пісні свого краю. Таким чином, хор зразу став не лише популяризатором, але й збирачем багатющого розмаїття українських народних пісень, що на ту пору ще побутували на терені українського села. Ось тут і знадобилася Леопольдові наука чудового хормейстера і педагога Павла Муравського та родовий досвід церковного регента діда Якова.

Співаючи пісні, принесені самими учасниками, хор, по суті, зразу ж став середовищем згуртування людей на національному ґрунті: місцем соборного єднання всіх українців та пробудження й формування національної свідомості. Це неабияк налякало тодішню владу. Спочатку хор пробували взяти під контроль, приписуючи його то до однієї, то до іншої установи. Щоправда, на зимовий період колектив також потребував якогось приміщення. А коли хористів переписали, почалися цькування та переслідування. Однак, як тепер кажуть, “процес уже пішов”.

Хор притягував молодь ще й тим, що тут вони знайомилися й знаходили собі пару. А отже, утворювали свідомі українські родини. Характерне й те, що “Гомін”, тоді й тепер, не просто виконує народні пісні, але й узгоджує їх виконання з календарним циклом народних свят. Звідси велелюдні дійства: Купала на Дніпрі, веснянки побіля церков, колядування на вулицях і майданах міста та ватагами по квартирах киян. Словом, хор невимушено став і громадсько-політичною організацією. До того ж – легальною і масовою.

Зрештою, через два роки хор таки розігнали остаточно. А Ященка ще й виключили із Спілки композиторів. Але ідею знищити не вдалося. Коли почалися бурхливі дні за українську Незалежність, всі колишні учасники разом з заново відтвореним хором “Гомін” складали серцевину більшості мітингів, маніфестацій, процесій та інших заходів, що проводилися тоді на майданах і вулицях Києва.

Уявити той час без “Гомону” і його прихильників сьогодні просто неможливо. Зрештою, хор уперше в столиці урочисто підняв на висоту піднебесся наш національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Нині все шукають варіантів для його офіційного затвердження в слові. Є і в Ященка свої зауваги до гімну. Це, як він каже, і “сентиментально-плаксиві каданси в мелодії. Тоді як характер гімну вимагає урочистості й завзяття. Та й виконується гімн на півтора тона вище, ніж це зручно для людей. Це тому, – каже він, що професіонали підігнали тональність під себе. Так як законодавці – закон. Та й в словах є місця… Але ж, – завершує думку, – гімн – це насамперед пам’ять. Люди з ним помирали, до Сибіру на каторгу йшли. І цього не слід забувати”.

Це нині. А тоді, після розгону хору та розправ, хористи окремими групами продовжували збиратися нелегально по квартирах, маскуючись нагодою якогось свята або чийогось дня народження. Так тривало аж до 1984 року, часу нового відтворення хору. Водночас, буквально через рік з уламків “Гомону” при Будинку культури “Більшовик” організувався хор “Либідь”. Головним організатором цього хору був нині покійний Михайло Ничипорович Єрмоленко. Будучи до останніх днів незмінним старостою цього хору, він потай брав для репертуару пісні в Ященка. А свого часу, також потай, Єрмоленко доставив дошки, з яких були пороблені лавочки на співочому майданчику, де влітку проводив репетиції “Гомін”.

Взявши на тривалий час Ященка під щільну “опіку”, співробітники КДБ робили все можливе і неможливе, аби створити йому відчуття покинутого і всіма забутого. Цькуванню й переслідуванню піддавалися всі, хто хоч якось продовжував підтримувати з ним зв’язки. Часом навіть за одну зустріч з Ященком викликали на допит. І все ж повністю відцурати людей від Леопольда їм не вдалося. Особливо тих, хто й сам не мав милості від тодішньої влади. Люди підтримували хто як міг: матеріально й морально.

Пам’ятається, на невеличкому застіллі з нагоди 50-річчя Ященка Іван Гончар назвав його видатним ученим і пророчо додав: ще прийде час і праця Леопольда Івановича буде достойно поцінована в Україні. Та до того часу було цілих 15 років, коли 1993 року під тиском громадськості Ященка було удостоєно Шевченківської премії.

Але не премія хвилює його серце. А доля народної пісні, її стан і побутування в сучасних умовах. За неї радіє і болить душа – громадянина, митця, людини. Було якось – розшифровував він пісні, що ми з дружиною записали на Чернігівщині. Прослухав колядку “Що в пана Йвана на його дворі” (її нині виконує автентична група хору “Гомін”). І як почув серпанковий голос сільської співачки й ту дивну прадавню мелодію, так і занімів на мить. Підійняв голову – а з його блакитної глибини очей сльози срібними горошинами по щоках. Це ж на наших очах безповоротно відходить пісенне диво України!

Загроза остаточного вимирання побутового співу бачиться Ященкові як глобально духовне лихо. “Треба, – зауважує він, – щоб уже сьогодні говорили про ту загрозу. Ми не звикли вперед заглядати, не усвідомлюємо всієї небезпеки. Якби, – каже, – я допався до мікрофона, то про це б забив тривогу”.

Та до мікрофонів дориваються інші. Тож і говорять про інше. А в Ященка ледь не щодня репетиції з “Гомоном”. Бо ж, окрім загального складу, хор має кілька розгалужень у вигляді окремих гуртів. А в неділю – з усіма, хто любить пісню. Так звані недільні співи. Адже він переконаний – співати можуть усі.

Але блукає він з тими співами, як і раніш, не маючи постійного місця: то в “Славутичі”, то в якійсь середній школі, а це вже примостилися у вестибюлі Національного університету. Чи надовго – не знає. А вдома, в кімнаті, яка слугує йому за творчу лабораторію, геть усе заставлено ящиками з рукописами та стосами нот. Бо індивідуальної творчості не полишав ніколи. От тільки видати підготовлене ніяк не вдається. Так уже воно в нас ведеться: як треба співати – то як же без Леопольда?! Не без того, що й слово гарне сказане буде. І навіть дехто й сьогодні журитиметься, що якби Ященка не вигнали тоді з Інституту, то Україна мала б, неперевершеного фольклориста. Та то так. А хіба те, що його рукописи відкладаються з року в рік, не є втратою?

Сам же він у цій справі людина геть не практична. Звик працювати чесно. Тож і на людську чесність сподівається. А воно виходить не зовсім так. Ось уже ближчим часом замовило йому Міністерство культури збірник колядок і щедрівок. Підготував. Здав до видавництва. Лежав, лежав рукопис у видавництві та й по тому. Забрав назад.

Сидів ночами. Уклав 150 пісень на замовлення Міністра оборони. Серед них і козацькі, і стрілецькі, і повстанські. Навіть фонд “Відродження” виділив певну суму на видання збірника. То й що? На ті гроші “Музична Україна” спромоглася лише відредагувати рукопис та зробити макет. А далі – ні руш. Вояки ж українські продовжують співати “Катюшу”, бо інших пісень не знають.

А що вже казати про стоси розшифрованих українських народних пісень. Одних лише тих, що виконує “Гомін”, понад 500. А ще ж і численні наукові дослідження. Такі, як, наприклад, “Пісня в нашому побуті”. Чи книжка для дітей “Як твориться пісня”…

А проблемні статі й роздуми? А власні пісенні твори? З-поміж них – і пісня його творчого розкрилля “Золотистий туман”, що кожного разу під час виконання викликає бурю оплесків. Як на мене, ця пісня належить до золотого фонду української пісенної культури.

Запитую якось у Ященка: “Чому Вам надали таке ім’я?” Каже, що тоді так модно було. Можливо. А взагалі-то в давній народній уяві ім’я є своєрідним двійником, дороговказом для людини. Леопольд – це іншомовний варіант. Його староукраїнський відповідник – Любополк. Тобто той, що сполчує (збирає, гуртує) силою любові. Недарма ж, жартуючи, кажуть, що коли співає ,Гомін”, то одна половина хористів на сцені, а інша – в залі, що у Леопольда цілий полк співаків. Полк залюблених у пісню. Полк любові.

2 червня 1998 року Леопольду Ященку виповнилося 70. Тож здоров’я та творчої наснаги Вам, дорогий Любополче, золотистого туману-серпанку в пору ясної літньої днини, з роси та води на многїі літа!

 


2 лютого 2019   (оновлено 02.02.2019)   //   Категорії: Новини, СТАТТІ                             Теґи: