ОДЕРЖИМІСТЬ: штрихи до портрета Віктора ЗАХАРЧЕНКА, керівника Кубанського козачого хору – Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, 1989

Микола Кагарлицький. Одержимість: штрихи до портрета Віктора Захарченка // Журнал “Дніпро”. – 1989. – №11. – С.87-103.

Якось у розмові Віктор Гаврилович Захарченко, відомий композитор, фольклорист, народний артист РРФСР, лауреат всесоюзних і міжнародних конкурсів, художній керівник уславленого Державного ордена Дружби народів Кубанського козачого хору зронив: “Пам’ятаєте, що відповів Карл Маркс на запитання “Ваше уявлення про щастя?” – “Боротьба”. Так, без боротьби неможливе щастя, бо кожна ідея лише тоді увінчається перемогою, коли ти дуже жадаєш цієї перемоги, якщо ладен за неї піти на плаху. Чудові приклади маємо з життя славетних. Та й мій, хай скромний досвід потверджує цю сентенцію. Адже все життя шукаю найкоротшу дорогу до народної пісні, понад двадцять літ, оббиваючи пороги, шукаю шляхів до України, до дружби з нею. І ось ця дружба, вірю щиро, засвітилася мені насправді. Це для нас, кубанців, украй потрібно, бо звідси коріння чорноморських козаків, які після зруйнування Катериною II Запорозької Січі оселились на Кубані. Це потрібно і вам, бо на нашій землі – частка вашої-нашої історії”.

Я глибоко увірував у щирість цих слів Віктора Гавриловича, життя якого запліднене і опромінене кубанською піснею, справжнього патріота рідного краю. І бачу його в когорті таких же будителів національного духу, як скульптор-народознавець Іван Гончар, як наш зодчий музейної справи Михайло Сікорський, як подвижник народної пісні в багатоликому Києві Леопольд Ященко, яких і вогонь неправди не здатен був спопелити у роки сумнозвісного застою, і бурхливі зливи підлоти безсилі були змести з раз і назавжди обраної путі.

Чому назвав його, Віктора Захарченка, в низці цих імен? Та тому, що він буквально відроджує українську пісню на Кубані. Без нього її такий крилатий політ, як нині, був би просто неможливий. Він яскраво запалив на Кубані смолоскип чорноморської пісні в найтяжчі часи бездуховної задухи, поніс її поруч з піснями лінійних козаків по всіх світах, здобуваючи їй справжні тріумфи, наочно потверджуючи справедливість крилатої думки П.І.Чайковського: “Бувають щасливо обдаровані натури і бувають так само щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант – це українці”. Віктор Захарченко – одна з щасливо обдарованих натур, його хор – невід’ємна частка й нашого співучого українського народу.

Що це так, свідчать щорічні концерти Кубанського козачого хору на чолі з Захарченком у столичному палаці культури “Україна”, які завжди обертаються на свято народної пісні і танцю.
 

Чим же заворожує нас Кубанський козачий хор – найдовершеніший Захарченків витвір, мрія і дійсність його творчого життя-подвигу?

Завітаймо уявою на один із концертів кубанців.

Розступається завіса – і перед нами багатолюдна, сильною волею згуртована й зцементована маса, яка вже самою присутністю на сцені покликана захопити й повести за собою глядачів-слухачів. Ні, це не звичайний скороминущий подив від багатолюддя, від жестів, поз і костюмів. Подив цей від розмаїття характерних колоритних типажів, від своєрідного тембрового звучання хору, який не сплутаєш з десятками інших подібних професіональних колективів: тембр тут специфічно кубанський – від злиття в одному звучанні суто українських і суто російських голосів. І просто заворожує тільки цьому колективові притаманна емоційно стихійна, розумом контрольована розкутість кожного виконавця на кону, ота розкутість, що стимулює свободу творчої імпровізації. Таке враження, що кожен артист не просто співає, а всім єством, всіма фібрами душі переживає пісню, виконуючи її ніби вперше і востаннє в житті. Та головне, що хор символізує автентичний фольклор трьохсот кубанських станиць, серед яких сто українських, з тою тільки відміною, що інтерпретує він ті перлини набагато довершеніше і глибше, ніж, скажімо, навіть найкращий станичний ансамбль. Усі народні зразки артисти виконують відкритим звуком, у високій тональності, що ними характеризується вуличний спів. У станичній манері тут заспівують і виводять пісні солісти, мовби вони і не професіонали, а народні самородки.

Усе в кубанців звучить виразно і просто і водночас красиво, шляхетно, одухотворено. Заводії-заспівувачі, як це спостерігаємо в непрофесіональних станичних хорах, “диригують” піснею під час її виконання, “диктують” ритм, темп, динаміку, а художній керівник у цей час сидить собі в залі, спостерігає, фіксує “плюси” й “мінуси” виконання й на сцену виходить на місце диригента лише раз, щоб виконати зі своїм колективом для нього найдорожче (тогорічного приїзду до Києва такою найдорожчою стала пісня-дума “Спи, Тарасе, батьку рідний”).

– Чому, Вікторе Гавриловичу, – запитую, – ви не на сцені, а ось тут, у залі?

А ви бачили, як співають люди хором у станиці? Хіба перед ними стоїть хормейстер? Вони самі чутливо прислухаються одне до одного, пристосовуються до тих, хто з ними поруч, і дбають підсвідомо, щоб не тільки голоси зливалися в ансамблі, але й рухи кожного про щось говорили, щось додавали до слів і мелодії. Кожен розкриває в пісні свою душу. Таку манеру співу – без диригента – ми перейняли від станичних хорів, – почув у відповідь.

За цим співом без диригента на узвичаєнім місці – важка праця всього колективу. І переважну більшість народних перлин хор співає у тому вигляді, в якому вони побутують серед кубанців, тоді як багато російських та й українських професіональних колективів дуже мало дбають про першоджерела народної музики, хоч усі вони й називаються офіційно народними: в їхньому репертуарі превалюють обробки пісень, здійснені художніми керівниками, та пісні радянських композиторів. У кубанців на першому місці – здорова основа народної пісні, яка сягає глибин віків. Це принципово важливо.

Вражають легкість, безпосередність, закоханість до самозабуття у сам процес співу, де такі доречні імпровізація, відчуття ліктя партнера, де практично кожен виконавець може стихійно підіграти солістові і по ходу змінити рисунок своєї партії, не випадаючи і не виділяючись із загальної тональності звучання, внести щось своє, неповторне, що рухає вперед справжню творчість.

І особливо хочу наголосити: пісня в кубанців одягнена в буденне вбрання і воднораз зведена в ранг високого, ні, найвищого, рівнозначного опері, кантаті мистецтва. Перед нею, як перед богоматір’ю, схиляють свої голови і Віктор Захарченко, і артисти хору, і танцівники, і музиканти. Ця першозданна пісенна енергія колективу і його керівника емоційними біотоками вихлюпується на нас зі сцени, і не можна спокійно всидіти в залі, коли кубанці в щирому захваті виспівують-розігрують, як народні гумористичні сценки, перлинки-жартівлинки “А мій милий вареничків хоче”, “Гай зелененький”, “Пішла мати до роду гуляти”, “Не топай”, “Ти ж мене підманула”, “Їдуть мазури” (текст і ноти від хору “Гомін”). В них-бо вирує саме життя, нуртує сама душа народу, весела й добродушна.

Скільки легкості, іскрометності, жіночого лукавства і якоїсь зухвалості демонструє колектив у жартівливій “Гай зелененький”, яку заспівує Тетяна Бочтарьова і яку на кожнім куплеті приспіву так любовно, нервом відчуваючи кожен її можливий порух, з відчуттям міри й такту підтримує весь хор, підігрує їй, коли вона, пританцьовуючи, підморгуючи очима й бровами, викликає на “змагання” в танку козаків.

Та чи не найдовершеніше ця розкутість і злагодженість всього ансамблю проступає в пісні “А мій милий вареничків хоче”, в якій солістами виступають Тетяна Бочтарьова і чоловіча група. Козаки ніяк не хочуть погодитися, що жінка хитрощами бере гору над їхнім побратимом. Бурхливо опираючись хитромудрому плетиву дружини, чоловік врешті-решт опиняється в її сітях. Треба чути, як на улесливо погрозливе її запитання:

– Так з ким будеш доживати.
Милий мій, миленький?

він з відчаєм і безнадією відповідає:

– Із тобой, милая!..

А як розцвічуються, як виграють райдужними барвами в цій пісні чоловічі репліки: “Навари, милая!”, “Помирай, милая!”, “Не балуй, милая!”, “Із кумой, милая!”, “Із тобой, милая!” Просто хмілієш від того чар-співу, від того заряду бадьорості й оптимізму, яким обдає тебе хор! Дивуєшся, як можна досягти такої, я б сказав, могутньої інтерпретації ніби нічим не примітної побутової пісні! А саме вона стала окрасою концертних програм колективу, сприймається на всіх континентах з ентузіазмом. Треба глибоко любити не тільки пісню, а й душу народу, щоб сягнути таких вершин майстерності!

Так, сила цього колективу в тому, що він видобуває з небуття перлини, якими наші республіканські професіональні хори, м’яко кажучи, гребують як простакуватими, і робить з них шедеври виконавства. Хіба ж секрет, що саме тут здобули всесоюзний і навіть світовий резонанс “Ти ж мене підманула”, “Ой при лужку, при лужку” (текст і ноти від хору “Гомін”), “Ой ти, Галю”, “Пішла мати до роду гуляти”, “Не топай” і згадувані вже “А мій милий вареничків хоче”, “Гай зелененький”. І візитною карткою кубанців, хоч би на яких союзних і світових сценах вони виступали, стала стройова пісня, своєрідна запорозька похідна “Розпрягайте, хлопці, коні” (текст і ноти від хору “Гомін”), що з приспівом “Маруся, раз, два, три калина…” Цей варіант пісні записаний Віктором Захарченком у його рідній станиці Дядьківській, цілком відмінний за мелодією від популярного у нас, на центральній Україні, може комусь і не подобатись, але нікого він не залишає байдужим, коли його темпераментно, з розмахом, молодечим запалом, з якимось особливим зарядом оптимізму виконує Кубанський козачий хор.

Та все ж випробуванням на творчу зрілість, майстерність були й лишаються пісні ліричного, епічного, героїчного звучання. І саме в цій царині Кубанський козачий хор явив нам шедеври народної творчості – історичні пісні патріотичного характеру, які майже не звучали в програмах професіональних колективів республіки. Пригадайте, як ще донедавна не десь за морями, а на нашій славній Україні неписаним указом забороняли виконувати в концертах “Запорозьку похідну” Євгена Адамцевича в обробці Віктора Гуцала, “Заповіт” Шевченка. Та й “Думу про Морозенка” Державна заслужена капела бандуристів УРСР під керівництвом Олександра Мінківського співала через п’яте-десяте, а історичну поему “Ревуть-стогнуть гори-хвилі” обривала на другому куплеті, випускаючи третій – трагічного звучання, зате додаючи “Засвистали козаченьки”, тим самим не тільки перекручуючи драматичні сторінки з життя Запорозької Січі, а й свідомо ставлячи їх догори ногами на догоду маланчукістам (це сумнозвісне виконання увічнив і грамзапис). Віктор Захарченко не чинив такого злочину над народними святинями, а появив їх на кону такими, якими створив їх народ.

Він не боявся, що скаже йому начальство (в цьому ми ще переконаємося), він прагнув бути чесним перед слухачами, перед історією. Його колектив у застійні часи співав “Ревуть-стогнуть гори-хвилі”, “Зажурились чорноморці, що ніде прожити”, “За Лабою огонь горить”, “Ой з-за гори, братці, з-за крутой”, “Ми не по морю гуляли”, “За горами гори високі”, “Ой п’є Байда, думає думочку” (текст і ноти від хору “Гомін”), “Прощай ти, Уманська станиця”, “Ой чого ж я сьогодні сумую?” – історичні пісні про боротьбу українського народу зі своїми поневолювачами.

У активному репертуарі колективу і народні пісні на слова Тараса Шевченка, виконувані на кубанському діалекті, – “Не щебечи, соловейко”, “Нащо мені чорні брови?”, “Думи мої”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Як умру, то поховайте”… Цього разу для нас справжнім потрясінням стали “Плавай, плавай, лебедоньку” та “Ой чого ж ти почорніло, зеленеє поле?” (текст і ноти від хору “Гомін”). Так, в останній перед слухачами розверзлася справжня безодня козацького горя на трагічних зламах української історії. Всенародною драмою пролунали рядки:

Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.

І хоралом на честь загиблих у боях героїчних козаків сприйнялися рядки пісні:

Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,

які хор не просто співав, а переживав: кожна фраза, колона нота, наповнені змістом і музикою, емоційно впливали на почуття людей у залі.

І не передати того воістину урочого настрою слухачів, коли хор виконував пісню-думу “Спи, Тарасе, батьку рідний” на слова Олександра Кониського, яка пристрасними хвилями заупокійної меси (реквієму) обняла наші серця, утверджуючи безсмертя народного духу, безсмертя Шевченка. Все тут вражало – і якоїсь, здавалося, могутньої статури, в білій киреї Анатолій Лезвінський, і хористи, які не співали, а душі наші вивертали. Зворушувало притишено проспіване:

Зачинилось на Вкраїні
Покутнє віконце.
Заховалось під землею
Українське сонце.

І як клятва на вірність Кобзареві, на готовність разом з ним, його піснею йти на боротьбу за визволення рідної землі символічно й могутньо пролунали фінальні рядки:

Спи, Тарасе, батьку рідний.
Поки час не збуде.
Твою пісню Україна
Повік не забуде.

І взагалі, в історичному епосі колектив розкривається якнайповніше: героїка запорозьких звитяжців йому близька, зрозуміла. Тому так пропікають наші серця ті перлини в репертуарі колективу. В його одухотвореному співі відчуваємо і радість перемог, і біль поразок, і щастя зустрічі з рідною землею, з матір’ю, коханою, дружиною після довгих розлук. А найбільше в тих піснях героїко-трагічних нот, мінорних акцентів, бо кров’ю полита і трупами встелена козацька земля.

А як задушевно, зворушливо звучать у виконанні кубанців балади “Проводжала мати сина у солдати”, “Ой у полі, полі береза стояла”, “Ой там на горі, ой там на крутій”, ліричні перлини “Стоїть явір над водою”, “Ой з-за гори орел воду носе” (текст і ноти від хору “Гомін”), “Поза лугом зелененьким”, “Гей, бики, чого ви стали?”, “Закувала зозуленька”… Слухаєш їх – і серце завмирає, а потім розчулюється, ладне сльозою зроситися на обличчі. І зрошується – від теплоти, задушевності, особливої інтимності, бо сцена і зала як такі зникають. І тобі хочеться приєднати свій голос до цього колективу, злитися з ним в одному диханні, переживанні. І тебе обіймає нестримне бажання співати ці пісні саме так, як співає їх хор, бо іншого, кращого, й уявити годі.

І, нарешті, про основоположне в творчому обличчі колективу – в співочій манері керівник не прагне згладжувати діалекти Кубані, не виробляє якийсь “середній” кубанський стиль, а домагається якнайповніше відтворити й репрезентувати саме багатоплановість, багатоваріантність унікального суцвіття пісенної традиції козаків. Не випадково кожна пісня в програмі хору має свою адресу, свій паспорт: де, в якій станиці записана, коли і в чиєму виконанні.
 

Що Кубанський козачий хор – явище оригінальне й самобутнє, що він – найнародніший з-поміж професіональних хорів країни, засвідчують і висловлювання про нього визначних діячів хорової культури. Наведу лише кілька. “Кубанський хор поставлений на принципово нові рейки. З колективу малоцікавого, провінційного він перетворився на популярний, любимий усіма. В цьому безсумнівна заслуга В.Г.Захарченка. Він людина творча, у пошуках. Його фольклорна діяльність, відтворення обрядів, пошук майстрів народного співу – це ті достоїнства керівника, що стають і достоїнствами хору”, – відзначає В.М.Шуров, доцент Московської державної консерваторії імені П.І.Чайковського, кандидат мистецтвознавства. А народний артист СРСР, лауреат Державної премії РРФСР, художній керівник академічного хору російської народної пісні Держтелерадіо СРСР М.В.Кутузов додає: “У цьому колективі багато нового. Кубанський хор прагне якнайвиразніше передати на сцені образ народної пісні, якнайповніше перенести на сцену народну манеру”.

Та найавторитетніше, як на мене, пролунала думка народного артиста СРСР, професора, керівника всесвітньовідомого Московського камерного хору, вчителя Захарченка Володимира Миколайовича Мініна, який на творчому вечорі в Останкіно, протрансльованому 1988 року кількаразово по телебаченню, на запитання, чи любить народні пісні, відповів: “Люблю, дуже люблю, якщо ті пісні справжні. Ось скільки вже разів сидів у залі Чайковського. Слухав Кубанський козачий хор під керівництвом Захарченка, мого талановитого учня, й підносився душею у високості, і опускався на простори Кубані. Від цього колективу віє моральним і духовним здоров’ям. Навіть аж по-доброму заздрив Віктору Гавриловичу, як він із своїм колективом випромінював на нас, слухачів, безперервний потік емоцій, силою впливу яких я був просто приголомшений. Але це були позитивні, здорові емоції, які заряджають людину на працю. Віктор Захарченко – фанатик своєї справи, хормейстер і вчений-фольклорист водночас, що в нашій професії рідкість”.

І подумалося: обидва вони на сьогодні – Мінін і Захарченко – смолоскипи хорового радянського мистецтва: учитель – взірець інтерпретації шедеврів світової класики, учень зі своїм хором – охоронець чарівного ключа до народної пісні. Обидва вони взаємозбагачують, взаємодоповнюють один одного, наочно демонструють у хоровій сучасній культурі діалектичну єдність протилежностей – усної і письмової традицій як двох типів чи видів музичного мислення. Обидва – подвижники на ниві вітчизняної хорової культури, вписують яскраві сторінки і в культуру світову, бо їхні творчі лабораторії давно вже стали притягальними для зарубіжних колективів.

Бо ж хіба не ще одне справжнє диво явив нам Віктор Захарченко на сцені палацу культури “Україна” у прикінцеві вересневі дні 1988 року – дитячий ансамбль – супутник Кубанського козачого хору під керівництвом Наталі Безуглової? Пісні, що їх так талановито, по-дорослому серйозно й артистично, по-дитячому безпосередньо, а головне – натхненно виконували дітки, нас і веселили, і розчулювали. По тому, як заповзято виспівували вони “Дівку Явдошку”, “Ой лопнув обруч”, кавказькі частівки, щиросердно їх розігруючи й пританцьовуючи, відчувалося, як вони не хочуть поступатися в горінні дорослим, як прагнуть бути гідними їх, своїх учителів! І нічого в тому дивного не було, що бачили ми діток з-поміж учасників весільного обряду, вони ж органічно включалися і в масові танки.

В антракті я запитав Наталю Григорівну:

– Як ви домагаєтеся, що ваші дітки так чисто співають по-українському?

– Ну, по-перше, чимало їх з українських станиць, а, по-друге, над вимовою ми багато працюємо під час занять. Дітки взагалі сприйнятливі до мов, легко засвоюють їх з уст хористів-українців. До того ж ми дружимо з чорноморськими станицями, приїздимо до них на навчання.

У цих дітках – майбутнє Кубанського козачого хору, його певність у завтрашньому дні.
 

ХТО ВІН, Віктор Захарченко, цей невтомний будитель духу народного на Кубані? Худорлявий, підтягнутий, середнього зросту чоловік, з першого погляду ніби й зовсім звичайний. Однак досить побачити, як він весь займається полум’ям, коли починає говорити про святе, досить спостерегти, як одухотворюється його приємне, виразне, продовгувате обличчя – і це оманливе враження одразу ж зникає. Ти потрапляєш під чари яскравої творчої особистості, вулканічного темпераменту, вольової вдачі, а його великі карі очі в часі тої поривної пристрасної мови-сповіді засвічуються променистим блиском – і в них, мов у дзеркалі, вгадаєш чисту і ясну, бентежну й непогамовану його душу. І нараз усвідомлюєш, що цей маестро безмежно закоханий у свою триєдину професію хормейстера-композитора-фольклориста. Втім, закоханий – не те слово, вона – його ДОЛЯ- Він уміє, має таку силу навертати сотні, тисячі людей у свою віру – і вона стає їхньою вірою. Саме тому, що він як митець постійно наелектризований позитивним зарядом й працює “на нерві”, і пісні в його колективі емоційно забарвлені, глибинні – ніби з самого дна невичерпної фольклорної криниці вибухають і б’ють потужним джерельним ключем.

Я твердо переконаний, що без його одержимості, без його подвижництва українські пісні ще довго не лунали б у Кубанському козачому хорі і по всім краю так крилато й переможно, як лунають сьогодні, оскільки в моторошні сталінські і застійні брежнєвські часи вже саме поняття “українець” для командних кубанських чиновників звучало крамольно: якщо не чимось принизливим, то принаймні відлякуючим, бо навіть згадувати Запорозьку Січ – козацьку вольницю – заборонялося. Віктор Захарченко порушив ці неписані “традиції”. Як це йому вдалося?
 

НАРОДИВСЯ він у станиці Дядьківській. Батько його, Гаврило Іванович, родом з Полтавщини, мати, Наталя Олексіївна, теж із сім’ї українців, які волею життєвих обставин ще до революції опинились у Воронезькій губернії, а пізніше – на Кубані (вона нині живе у Віктора Гавриловича, розмовляє з ним лише рідною мовою, близькою і зрозумілою йому).

Я з дитинства дуже любив народну музику. Мій світогляд формували народні пісні: в станиці Дядьківській їх співали, як, здається, ніде не співали на Кубані, сердечно й щиро. Звучать ті пісні в мені всіма голосами й понині, чую їх такими, як їх тоді співали чорноморці. І куди не закидала б мене пізніше доля, прислухався до місцевих пісень, але вони були не такими, як у моїй Дядьківській станиці, де люди ну просто сповідалися піснею.

Мене вражали співи моїх тітки Єльки (Олени) і дядька Василя – їхні пісні з мене серце виймали. І ось що мене вразило до глибини душі. Чимало літ я не навідувався до станиці, а коли приїхав і зустрівся з тіткою Єлькою, не по літах постарілою, посивілою, з послабленою пам’яттю (її зломило велике горе: два сини-орли не повернулися з війни), вона, яка мене так любила, поставилася, як до чужої незнайомої людини. І лише коли нагадав її улюблену пісню “Ой там на горі, ой там на крутій”, вона стрепенулася, скрикнула: “Вітька, дорогий мій! Це ти! Прости мене, безпам’ятну!” – і раптом проспівала довгу пісню від початку й до кінця, ніде не збившись у словах.

Ось що робить пісня! Ось на яке чудо здатна вона! Ось вам і відповідь на постійне моє болюче запитання, де живе наша пісня, – в глибині душі людської як невід’ємна частка її буття, совісті.

У пам’ятку мені й пісня “Зажурились чорноморці”. Слухав її – і серце запікалося кров’ю. Від батька-матері тоді взнав, що вона – кубанського походження: створили її чорноморські козаки, переймаючись ностальгією за рідною Запорозькою Січчю, за милою Україною. І я себе уявляв тим козаком, що добирався з Бугу на Тамань, сподіваючись на ліпше тут життя. Саме ця пісня спонукала мене дошукуватися свого коріння – і я з трепетом слухав про геройство й поневіряння моїх дідів-прадідів з вуст батька. Пізніше ця пісня ожила в нашому хорі, як і інша, не менше зворушлива – “За горами гори високі”, яку так задушевно співали також тітка Єлька і дядько Василь…

До сімнадцяти літ Віктор і рояля в очі не бачив, зате навчився грати на гармошці і так віртуозно орудував клавішами, що вони під його пальцями співали. Жодне весілля в Дядьківській станиці не проходило без нього. А за гру на весіллях та родинних урочистостях йому платили якщо не грошима, то салом, яйцями, хлібом, зерном. І цим був задоволений, бо ж розкоші добробуту, які показували в фільмі “Кубанські козаки”, не відповідали дійсності: повоєнне десятиліття в станицях було тяжким. Він і досі без клубка в горлі не може згадувати, як опух і помер від голоду навесні 1947 року його братик Боря. В матері їх тепер лишилось четверо, а батько не повернувся з фронту. Тож так раділи вдома Вікторовим підробіткам!

Що підліток ставав свідомішим, зростала в ньому й любов до музики, пісні. Учнем дев’ятого класу він записав до щоденника: “Є російський народний хор імені П’ятницького, є Воронезький, Уральський, Сибірський народні хори, але чому немає справжнього народного хору на Кубані? Виросту, вивчуся – створю хор у своїм краї, який співатиме станичні пісні”.

І ось випускник середньої школи, без поняття про ноти, сольфеджіо, з атестатом про освіту в кишені і з гармошкою за плечима (це як наочне посвідчення, що музикант), з хвилюванням переступає поріг Краснодарського музичного технікуму. Там йому, дізнавшись, що він не має музичної шкільної освіти, порадили звернутися до музично-педагогічного училища: у них, мовляв, вимоги менші, може, поталанить. Простує Віктор мостом, а в голові визріває одчайдушний намір: “Якщо і тут відмовлять – шубовсну в воду: назад мені вороття немає”.

Однак і тут екзаменатори йому відмовили. Тоді він, ураз пронизавши їх гарячим поглядом великих очей, відчайдушно заволав:

– Ви прийміть мене в училище. Якби ви тільки знали, як я хочу вчитися! Ночі не спатиму, а вивчу ваше сольфеджіо! Я ж сам і музику пишу, і виконую її на гармошці!.. Ось послухайте-но, як я граю власні вальси, фокстроти! – і блискавично зняв з пліч гармошку, розтягнув міх і заграв…

Усіх враз ошелешив цей несподіваний претендент у студенти, трохи наївний, але відкритий, чистий серцем і помислами станичник. Скорені його безпосередністю, відчувши в ньому й справді поклик музиканта, вирішили зробити виняток – прийняти до училища.

– Якщо зарахуємо тебе, але без стипендії, як житимеш? – почув.

– Тим уже не журіться. Якось перебудуся! –зраділо випалив.

– Однак запам’ятай: не осилиш за півроку сольфеджіо і інших музичних дисциплін – відчислимо, опануєш – стипендію дамо.

Отак порівняно легко подолавши іспитовий бар’єр, Віктор Захарченко вступив у храм музики. Не марнував жодного дня, штурмував незвідане спрагло, зацікавлено – і училище по класу баяна і хорового диригування закінчив блискуче. Йому запропонували викладати баян у рідному училищі, однак відмовився. Випускника заполонила романтика Сибіру – і він домігся направлення туди.

А вже через рік Захарченко – студент диригентсько-хормейстерського відділення Новосибірської державної консерваторії імені М.І.Глінки.

У консерваторії мені надзвичайно пощастило – я потрапив у клас Володимира Миколайовича Мініна, нині видатного хормейстера сучасності, народного артиста СРСР, керівника всесвітньознаного Московського камерного хору. Все в цьому високоталановитому колективі звучить не тільки неймовірно прекрасно, з глибоким проникненням у партитуру композитора, вичерпним прочитанням її, а й на високому емоційному регістрі, з максимальною віддачею всіх творчих можливостей кожного виконавця, – чую від Віктора Гавриловича.

Володимир Миколайович одразу помітив і вирізнив з-поміж новеньких студентів Захарченка, повірив у нього. І не з четвертого, як це практикується, а з другого курсу доручив йому репетиції й виступи перед широкою публікою з консерваторським студентським хором. Відтоді школа хорового диригування, педагогічні засади, організаторські прийоми Володимира Мініна стали орієнтиром у подальшій творчій діяльності Віктора Захарченка.

Коли ж по закінченні консерваторії з червоним дипломом перед молодим фахівцем постало питання, куди піти працювати – хормейстером у Ленінградську академічну капелу імені М.І.Глінки, яку щойно очолив Мінін, чи головним хормейстером Сибірського народного хору, – він обрав друге, щоб бути ближче до народної пісні, до заповітної мети.

І найнеприємніший у мене осадок від того, що пісні українські, білоруські та інших корінних народів не входили і понині не входять до програм цього колективу. А вони ж – органічна частка сибірського фольклору. Отож вважаю: власне обличчя виробить хор лише тоді, коли в його концертах будуть широко представлені, крім російських, пісні велетенського багатонаціонального сибірського краю. Тяжко мені було від власного безсилля – і я розпочав записувати воістину народні зразки в сибірських поселеннях.

Своїм ентузіазмом, запалом Віктор Захарченко заразив багатьох талановитих артистів хору, з яких утворив фольклорну групу з тяжінням до справжньої народності і навчався разом з нею у місцевих майстрів-піснярів. Концерти цієї групи мали успіх у слухачів. Молодий хормейстер у пошуках народних пісень і їх виконавців об’їздив увесь суворий край уздовж і впоперек. Побував і на Далекому Сході, зібрав і опрацював понад десять тисяч пісень російських, українських, білоруських. Лише невеличку частинку своїх скарбів опублікував у збірниках.

Фундаментальним узагальненням фольклористичної діяльності Захарченка стала капітальна праця “Свадьба Обско-Иртышского междуречья” у співавторстві з другом-філологом Михайлом Мельниковим за редакцією Є.В.Гіппіуса, що вийшла 1983 року у видавництві “Советский композитор”. Для фольклористів і шанувальників народної творчості нашої республіки це видання цікаве тим, що в ньому Захарченко описав український весільний обряд у селі Лотошному Краснозерського району Новосибірської області і подав понад 30 пісень з нотами, що його супроводжують. Серед них знаходимо й такі, що не зафіксовані на центральних землях України.

І взагалі, зібрані Захарченком пісенні скарби ще чекають своїх видавців, зокрема і в нашій республіці, бо до українського фольклору в Сибіру, на Далекому Сході й Кубані в повоєнні роки наші фольклористи цілком збайдужіли, ніби його ніколи й не було. Чи не тому, відірвані од рідної землі, не підтримувані земляками, українські переселенці поступово піддаються асиміляції, зрікаються свого пракоріння?

У фольклорних експедиціях по Сибіру прозрів і сам Захарченко, глибоко усвідомив причини хвороб багатьох народних хорів, збайдужіння до них слухачів.

У селах і висілках народна пісня не виконується, а розповідається, грається, – відзначає як основоположне Віктор Гаврилович. – Кожен учасник живе цією піснею і кожен – неповторна особистість зі своєю специфічною мімікою, особливою усмішкою і власною неповторною емоційністю. Коли такі виконавці посилають свої емоції в залу, глядачі не можуть не відповісти на щирість. У цьому, мабуть, головний секрет контакту виконавців і глядачів за наявності, звичайно, майстерності.

З розв’язання цих проблем він і розпочав роботу в Кубанському козачому хорі. Але це станеться пізніше, а тоді активна фольклорна діяльність привела Захарченка до аспірантури в Державному музично-педагогічному інституті імені Гнєсіних у Москві, де він навчався під керівництвом Євгенія Гіппіуса. видатного музикознавця і фольклориста, професора, доктора мистецтвознавства, ученого-ерудита, людини високої професіональної совісті. Це він, Євгеній Володимирович, на одній з нарад з проблем фольклору звернув увагу на доповідь, яку темпераментно і доказово обгрунтував Віктор Захарченко. Гіппіус запропонував Захарченку вступити на теоретичний факультет заочної аспірантури, погодившись бути його науковим керівником. Темою для дисертації Віктор Гаврилович обрав “Традиційний фольклор Західного Сибіру”.
 

ТЕЛЕГРАМА наприкінці 1974 року від директора Краснодарської філармонії сповіщала, що Захарченка запрошують художнім керівником Кубанського козачого хору і чекають від нього позитивної відповіді.

Хоч у сибірському краї його і полюбили (оформлялися вже й документи на звання заслуженого артиста республіки), а кандидатська дисертація наближалася до завершення (під батьківським крилом Євгенія Гіппіуса він виростав у перспективного науковця-фольклориста), – все нараз для Віктора Гавриловича втратило сенс – думками вже був удома. Та приїхавши до Краснодара, застав Кубанський хор цілком розваленим: провідні солісти порозбігалися, в оркестровій групі взагалі лишився тільки баяніст. До того ж чиновники від культури, дізнавшись про його зацікавлення піснями чорноморських козаків, викликали в кабінет і безцеремонно заявили:

– Ти дивись там: у станиці виїжджай, однак готуй репертуар лише з пісень лінійних козаків, а ще побільше включай до програм творів радянських авторів, однак духом запорозьким щоб тут і не пахло!

– Як це – “духом не пахло”?! – обурився. – Пісні чорноморських, як і лінійних козаків, – то наша історія!

– До біса твоя історія! Ми пишемо свою історію – радянську! – почув диктаторське і директивне.

– Я не збираюся виконувати з хором лише пісні чорноморських козаків. Але ж не можна їх не співати.

І в цю мить Віктор Гаврилович згадав, як 1968 року на крилах прилетів у Краснодар, згоден навіть працювати хормейстером у Сергія Чорнобая, аби тільки бути біля джерел кубанської пісні, однак дуже швидко збагнув, побувавши на кількох репетиціях у Сергія Олексійовича, що робити йому тут нічого – занадто різні творчі в них засади, а встрявати в конфлікт не було сенсу: хто він? лише помічник хормейстера – пішак! Диктувати репертуарну політику йому ніхто не дозволить і, розчарований, повернувся до Новосибірська…

І раптом, як крізь сон, донеслось до нього:

– Не впораєтеся з творчими завданнями – реорганізуємо хор у естрадне шоу, а експериментувати вам не дозволимо!

– Он ви куди хилите! – обличчя Захарченка взялося гнівом. Стримуючи емоції, він сказав, немов прокарбував:–Так знайте – ніякого естрадного шоу не буде! Буде Кубанський козачий хор! Я приїхав сюди не просто працювати, я приїхав сюди… вмерти! І за спиною в мене стоїть загиблий на фронті батько! Я знаю, за що він загинув – за нашу кубанську землю, за нашу пісню! І раз ви мене ризикнули до себе запросити, то майте терпіння! Буде наш хор, такий, про який я все життя мріяв! А з цього, що застав, не я – ви зробили руїну!

Від цієї його мови чиновникам аж очі на лоба полізли: “Оце взяли на свою голову!” А мабуть, був з-поміж них і такий, хто повірив у нього – митця, людину, фанатика своєї справи.

І Віктор Гаврилович заходився набирати й гуртувати колектив, обіцяючи артистам і успіх, у який вірив і дуже хотів, щоб у нього повірили хористи, і квартири, на які і в перспективі мало сподівався (жили ж бо вони по двоє-трое в гуртожитських кімнатах, а деякі навіть і даху над собою не мали – спали на розкладачках у кабінеті головного хормейстера). А щодо чорноморських пісень, то намислив так: якщо вже не дозволяють їх включати в програми на законних правах, вдасться до дипломатії: непомітно вкраплюватиме їх у концерти по одній-дві. З реакції публіки побачить, за ким правда.
 

Разом з першими репетиціями в колективі здійснив і першу фольклорну експедицію в станицю Некрасівську.

– Та в нас уже давно не співають, – сказала йому літня бабуся, що копирсалася заступом у городі.

– А ви заспівали б? Знаєте некрасівські пісні? – запитав.

– Колись знала. І змогла б співати, аби прийшли куми, он та сусідка, – і показала пальцем на хати.

Захарченко одразу їх усіх зібрав, а коли на диво злагоджено заспівали, запитав:

– Коли востаннє співали гуртом?

– Та, мабуть, років десять-п’ятнадцять тому, – почув – і не повірив. Але саме тоді й збагнув: співають не просто станичники, а народні майстри, доторкнувшись до святого чи, навпаки, ніколи з ним не розстаючись.

Вражений цим відкриттям, Віктор Гаврилович розпочав систематичні виїзди в станиці. І завжди був нерозлучний з магнітофоном – записував, розшифровував пісні, уже тоді плекаючи надію на антологію кубанської пісні. І вже тоді він дійшов висновку, що традиційний пісенний фольклор кубанського козацтва – одного з найбільших козацтв в історії Російської імперії, сформованого з запорозьких, катеринославських, донських, хоперських козаків, а також із переселенців Харківської, Полтавської, Воронезької, Тульської та інших губерній південних прикордонних регіонів Росії, – явище надзвичайно цікаве, своєрідне, не достатньо вивчене, потребує роботящих рук, небайдужого серця. Віктор Захарченко поклав на свої плечі і цю нелегку ношу, за яку в довоєнні, а надто повоєнні роки мало хто брався.

Услід за фольклорними експедиціями він розпочав і репетиції свого колективу безпосередньо в кубанських станицях, де проживають донські козаки. Якось так, ніби між іншим, запропонував:

– А спробуймо-но заспівати козацьку стройову “Розпрягайте, хлопці, коні”.

– Та ви що? її ж у нас співають у станицях лише після перепоїв! – і хористи дружно підняли пісню на глузи. – Як тільки почують – нас одразу ж слухачі засміють!

– А ви заспівайте її тверезо, по-козацькому маршово, бадьоро, а головне–з почуттям, з настроєм.

Артисти скорилися, вивчили пісню без особливого ентузіазму й виконали її в одному з перших концертів. Слухачі не тільки її помітили, а й бурхливо, палко схвалюючи, на неї прореагували – і недовірці в хорі спасували.
 

Тим часом у репертуарі з’явилися й інші українські пісні – “Засвистали козаченьки”, “Ти ж мене підманула”, “Їдуть мазури”, яких так тоді й не встигли перевірити на публіці, оскільки розпочалася спішна підготовка до Всеросійського конкурсу-огляду професіональних народних хорів, що мав відбутися наприкінці 1975 року в Москві. Ні на яке призове місце в цьому змаганні художній керівник не сподівався, а все ж вирішив повезти і своїх хлопців та дівчат, щоб якось піднести їм дух, щоб вони побачили кращі зразки виконавства.

До концертної програми кубанці включили в основному пісні лінійних козаків, вплівши і згадані чотири чорноморські. Виступали в залі Чайковського останніми, коли практично вже всі конкурсні місця були розподілені. Однак сталося непередбачене. Піснями лінійних, а надто чорноморських козаків, що “бісувалися”, Кубанський козачий хор підкорив серця не тільки слухачів, а й членів жюрі – колективові одноголосним рішенням було присуджено перше місце і звання лауреата.

Центральна преса не поскупилася на похвальні слова: “Великий успіх випав на долю Кубанського козачого хору (художній керівник В.Захарченко). Його виступ за своєю художньою цілісністю сприймався ке як концерт, а як спектакль… Це було справжнє свято народної творчості, її безмежного багатства, казкової мальовничості”, – читаємо в “Правде” від 27 січня 1976 року. “Пречудово виступив на Всеросійському огляді професіональних хорів молодий колектив – Кубанський козачий хор, який показав відмінну виконавську майстерність. Його програма була щедро насичена фольклорними і танцювальними образами”, – відзначила “Советская Россия” від 8 січня 1976 року.

Поверталися кубанські артисти додому героями. На вокзалі їх зустрічали хлібом-сіллю. Три концерти в Краснодарській філармонії пройшли з аншлагами. Таке трапилося чи не вперше за всю історію існування хору, створеного 1937 року: раніше квитки на його концерти давалися як навантаження. Окрилило художнього керівника і артистів, що всі українські пісні в цих концертах прозвучали на “біс”, а “Розпрягайте, хлопці, коні” при повторному виконанні зала слухала стоячи. Ось вона, жадана для Захарченка перемога!

Після цього першого і такого пам’ятного тріумфу місцеві чиновники від культури вже більше не сунули носа в його концертні програми, більше того – засимпатизували йому, всіляко стали підтримувати. Ще б пак! Усього за рік приніс таку гучну славу колективові!

Кубанський козачий хор без пісень чорноморських козаків – це все одно, що птах без крил – політ у високості неможливий, – каже Віктор Гаврилович. – Це був гріх – ховати їх від слухачів, не виносячи на естраду. Саме усвідомлення великої місії чорноморської пісні й визначило подальшу нашу репертуарну політику.

Сьогодні кубанські козаки – бажані гості всіх концертних залів Союзу. Вони – учасники всесоюзних і республіканських фестивалів мистецтв “Російська зима” і “Травневі зорі” в Москві, “Білі ночі” в Ленінграді, “Київська весна”, “Білоруська осінь”, “Марцішор” у Молдавії, “Північне сяйво” в Томську…

Піднесені рядки присвячує їм преса. “Зала скандувала: “Молодці!” Аплодували глядачі, не поспішали залишати сцену артисти, свято, що так несподівано завітало буденного дня, ніяк не хотіло ось так раптово втратити високу свою ноту”, – читаємо в “Омской правде” від 8 грудня 1980 року. “Читинці, що прийшли на концерт, провели цей вечір мовби у кубанській станиці. Знамениті козацькі пісні – то протяжні, зворушливо хвилюючі, то стрімкі, мов гірська ріка. Колектив, яким керує Віктор Захарченко, дбайливо оберігає і дарує глядачам тепло, широчінь, пісенність кубанського краю”, – пише “Комсомолец Забайкалья” від 26 грудня 1980 року. “Майстерність учасників ансамблю грунтується на надзвичайно тонкому відчутті поезії, духу народної творчості, на глибокому проникненні в світ настроїв і почуттів кубанської пісні, танку. Яскраве дійство, представлене на сцені артистами Кубанського козачого хору, допомагає нам, глядачам, наблизитися до пісенної криниці людської мудрості й життєлюбства”, – так відгукується “Советская Белоруссия” від листопада 1982 року.

Таких і подібних відгуків на концерти Кубанського козачого хору сотні, тисячі.

За успішну участь у різноманітних святах, фестивалях колектив відзначено Почесними грамотами міністерств культури СРСР, РРФСР, союзних і автономних республік. 1983 року кубанці були нагороджені Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

Усі прихильники таланту Віктора Захарченка і очолюваного ним колективу з радістю зустріли Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 9 березня 1988 року про нагородження його і солістки Тетяни Бочтарьової Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР і про присвоєння солістам хору Ользі Каражовій, Віталієві Сушкову, солістові балету Анатолію Салапеку почесного звання Заслуженого артиста Української РСР. Ці високі відзнаки ніби наблизили кубанців до нашої землі.

В останнє десятиріччя кубанські солов’ї з тріумфом виступають у Франції, Італії, Японії, Федеративній Республіці Німеччини, Португалії, Китаї, В’єтнамі, Болгарії, Польщі, Югославії, Німецькій Демократичній Республіці, Чехословаччині…

Зарубіжна преса підкреслює, що зустрічі з Кубанським хором приносять “неповторні хвилини спілкування з глибинною історією Росії… Зал охоплює виняткове збудження. Концертна програма розпочинається сумною протяжною піснею, перейнятою тугою за рідною домівкою, – “За Лабою огонь горить”, відтак ритм програми поступово наростає, печаль заступають веселощі, звучить жартівлива “Ти ж мене підманула”, під натхненні оплески зали розпочинаються віртуозні танки” (“Фігаро”, Париж). І якщо рецензент “Фігаро” не звернув уваги на пульсування українського мелосу в програмах кубанців, то інший його колега з газети “Ніцца матен” підкреслює: “Парижан нелегко здивувати. Тут добре знають мистецтво росіян. Часті гості в нас – хори імені П’ятницького і Північний, ансамбль “Берізка”. Однак концерти Кубанського козачого хору нас приголомшили новим відчуттям руського духу. Кубанський хор відрізняється від інших російських хорів особливою яскравістю темпераменту, що межує з зухвалістю. Це було грандіозне видовище. Козаки знову завоювали Париж”.

Токійська газета “Асахі” ставить кубанських співаків поряд з такими уславленими колективами, як Державний симфонічний оркестр Ленінградської філармонії під орудою Є.Мравинського і Великий театр СРСР.

Промовистий і такий факт. Коли відомий чеський естрадний співак Карел Готт побачив вогнисті танки запорожців, почув їхні героїчні, ліричні й жартівливі пісні, буквально закохався в кубанців, запросив їх на гастролі до своєї країни, знявся з ними в телефільмі, де є зворушливі кадри: Карел заспівує, а хор підхоплює приспів пісні “Ти ж мене підманула” (до речі, ця пісня й понині в активному репертуарі співака, звучить і по Всесоюзному радіо).
 

ЯК У ВОДУ ДИВИВСЯ рецензент, коли в газеті “Советская Россия” від 23 листопада 1984 року написав: “Багата Краснодарська земля врожаями, багата вона прекрасними народними піснями, танками, обрядами. Щедро розсипані ці скарби по кубанських козачих станицях і хуторах. І потрібна була людина з гарячим серцем, щоб зібрати, зберегти і повернути ці скарби народної творчості людям у первозданному вигляді. Такою людиною став … Віктор Захарченко, який втілив у концертних програмах хору останніх літ немало творів воістину народного фольклору”.

Запрошую побути наодинці з Віктором Гавриловичем, зазирнути до його творчої лабораторії.

До концертів ми готуємося ретельно – не як самодіяльні виконавці. Честь колективу для нас – понад усе. Ми йдемо людям віддати пісню, заразити їх нею, тримати на емоціях. А тому – жодної передишки, жодного послаблення, якщо хочемо, щоб до нас прийшли слухачі завтра – післязавтра. Отож працювати упівголосу, напівсидячи – просто не сміємо! Адже народна пісня – це не тільки мелодія, слова, це – і частка народного побуту, звичаїв, це частка природи і душі народу, частка його батьківщини. Отож заспівати для нас пісню – свято. Та найбільша радість – подарувати це свято людям.

Тож постійно дбаємо, щоб пісня з кожним новим її виконанням імпровізувалася. Імпровізація – запорука творчого співу і довголітнього життя пісні на сцені і в серцях слухачів. Саме такою живою і тим хвилюючою, манливою побутує пісня в народі, ніколи не старіє.

– У мене таке враження, Вікторе Гавриловичу, що всі пісні в репертуарі вашого хору – гаряче любимі, дорогі виконавцям.

У колективі існує неписане правило: пісню, яка нам не подобається, – не співаємо: вона не зігріє сердець слухачів, якщо мертва в серцях виконавців. У розпорядженні нашого хору понад дві тисячі записаних пісень. І повірте, в кожної народної пісні є свій зоряний час, коли вона з якихось не зрозумілих нам причин набуває раптом широкої популярності, відтак на невизначений час зникає з обрію, щоб знову через якийсь час відродитися. А буває, що пісня мовби нарочито приховується від народу – і ми як першовідкривачі видобуваємо її з глибоких надр і даруємо людям. Такою мені бачиться пісня “Проводжала мати сина у солдати”, яку нині співає вся Кубань.

– І яке ставлення колективу до української пісні сьогодні? – цікавлюся.

Якнайпрекрасніше. Вона вже давно заволоділа серцями хористів – пам’ятаєте? – з виступу в Москві і в Краснодарі. Це з великої любові виконавців до неї вони пропікають серця всіх людей, де б не виступали. І тепер з українських, власне, чорноморських пісень я укладаю цілі концертні програми. Майже переконаний, що вони – серцевина нашого репертуару, його золотий фонд. І дивуюся, як могло статися, що українська народна пісня, ця “найрозкішніша, найзапашніша гілка на дереві світової поезії”, за образним висловом Анатолія Луначарського, не була в програмах нашого Кубанського козачого хору. Це мене особисто дуже хвилювало.

– Я усвідомлюю, що саме завдяки вам українська пісня сьогодні лунає крилато не тільки в Кубанському козачому хорі, а й по всім вашім краю. Але чи не звідують труднощів артисти, доторкаючись до текстів чорноморських пісень? – запитую.

А в нашому колективі більшість співаків володіють українською мовою, вони й підправляють фонетику, вимову тих, хто її гірше знає. Втім, повертаючись до джерел нашої культури, до своїх першовитоків, ми поставили собі за завдання опанувати українську мову. Та і в нашому Краснодарському інституті культури, де я викладаю хорове диригування, розпочинаємо її вивчати факультативно. І в чорноморських станицях мріємо відкрити школи з українською мовою навчання. Щоправда, це діло добровільне, примус тут може лише нашкодити, а все ж вважаю, що приспані свідомість і національну гідність кубанських українців пробуджувати не зашкодить.

– І цю місію, либонь, доведеться саме вам покласти на свої плечі, – кажу.

З радістю візьму її на себе. Я ж із своїм колективом часто буваю в чорноморських станицях: їх близько ста, опорних – сорок. Там пісня звучить джерельна, чиста, як свята вода. їдемо туди, щоб напитися цілющої води з народного джерела. Але ж пісня тепер стала явищем сцени, естради. А в побуті фольклор продовжує розвиватися за одними законами, на сцені – за іншими. І коли переносимо народну пісню на сцену, то в ній обов’язково відбуваються якісь зміни: маємо або здобутки, або втрати.

– І в які станиці найчастіше їздите?

Звичайно ж, у рідну Дядьківську, і в Ленінградську (раніше Уманську), і в Анастасіївську, Батуринську, Васюринську, Казанську, Кирпильську, Каневську, Теміргоєвську. Тбіліську… Я разом з артистами люблю спілкуватися з народними співаками. Зустрічі з ними – для мене завжди святі. Я немов чую поклик предків. А коли натрапляю на таких самородків, як дід Губа із станиці Васюринської, кажу своїм артистам: “Ось цього мудреця ви мені зіграйте на сцені! В ньому – жива історія народу”.

Співаки з станиць – то наші вихователі, наші академіки. Співають вони вільно, розкуто, задушевно, переживаючи виконуване всіма фібрами душі. Таке враження, що пісня щойно народилася і оце починає своє життя. Це в них у крові, бо самі вони від землі, від неба, сонця й вітру, від поля й плуга. У крові в них козацька вольність, відвага, сила духу і щедрота душі. З самого початку праці в Кубанському козачому хорі я розпочав орієнтувати артистів на народні колективи.

– І як вони сприйняли ваше новаторство?

Багатьом це на початку дуже не подобалось. Ображались: я, мовляв, закінчив консерваторію чи училище, а тепер буду вчитися в якихось там бабок чи дідусів – нічого ліпшого не придумали? А я їм: “Вчіться в них, якщо хочете пізнати душу народу, якщо вболіваєте за хор і за його творче обличчя, за його успіх. Ми – кубанські артисти, і ця земля, ці люди мусять ввійти в плоть і кров нашого мистецтва. Отож навчайтеся мудрості і простоти в цих академіків народної пісні, для яких вона органічна, як вода, повітря, дихання…”

– А як поводять себе в присутності хору народні виконавці?

Я завжди станичникам наголошую: ви не зважайте, що ми артисти, ми можемо так брехати, що ой-ой! Ви нам усе кажіть, як на духу, про наш спів. І ви знаєте, люди старшого віку – прямі, відверті, за словом у кишеню не лізуть, говорять, як думають: “Не туди тягнеш, чоловіче!” або: “Хіба ото так танцюють?” – і гонор збивають в одну мить.

Найперше, чого я домігся, то це щоб станичні співаки почувалися поряд з артистами рівноправно і вказували на недоліки в звучанні тої чи тої пісні тут же, на місці, нічого не приховуючи й не даючи нікому з нас ніякої знижки. Ми слухаємо, як вони співають, вони слухають нас, нерідко співаємо й разом, допоки не домагаємося потрібного звучання, власне – природного звучання пісні. Майже кожну пісню, що в репертуарі нашого колективу, вивчаємо в станицях, потрібних нюансів домагаємося вже в себе, в Краснодарі.

– А як станичники до вас ставляться?

Ждуть кожного нашого приїзду, як свята. І ми за ними сумуємо, коли довго не зустрічаємося. Вони для нас готують нові пісні. Якщо ж наші гастролі затягуються, на філармонію надходить щомісяця близько ста листів з усіх усюд краю: в кожному якщо не якісь пропозиції, то конкретні пісні, то прохання приїхати до них з концертом.

Заняття в станицях у нас завжди проходять на піднесенні – самодіяльні митці з радістю передають нам свої пісні, радіють, коли ми їх виносимо на естраду. І ось що важливо підкреслити: коли ми співаємо разом з ними, сповнюємося віри в себе, в пісню і виконуємо її з більшим натхненням.

– Як би оцю вашу мету і кінцеві результати приїздів до станиць якнайдоступніше донести до читачів і слухачів ваших концертів?

У кожної народної пісні є ще душа – біль чи гнів, радість чи смуток, тобто є певний згусток емоцій, переживань, задля чого народ і створював ту чи ту перлину, якщо ми цього, як на моє тверде переконання, найважливішого – емоційного стану душі пісні, її духу не передамо, то навіть при найвищій майстерності інтерпретування пісня не зачепить слухачів – вони вийдуть байдужими з залу. А це, повірте, страшно! Пісня, позбавлена душі, духу – не пісняі Ось саме глибини переживань, духу пісні ми і вчимося в станичників. Адже не секрет, що професіонали-виконавці бачать у ній той чи той сюжет, причому бачать дуже поверхово, а народ у тій же пісні читає свою історію – цілий шмат життя з найдрібнішими деталями й побутовими атрибутами на тому чи тому її відтинку чи зламі! За невтішною журбою запорожців, що змушені покинути козацькі степи і податися на Тамань, за баладами про молоду жінку, що тополею стала, про Галю, що піддалася на намову козаків, народ образно бачить свою долю, своє життя в багатьох його конкретних проявах і подробицях, що лишилися поза сюжетом. Ці подробиці, деталі оживають, коли цих пісень торкається душа народних виконавців. І жоден професіонал не здатен так “розповісти”, “зіграти” пісню, як “грають”, “розповідають” її творці й ревні охоронці.

Під час таких зустрічей із станичними хорами, ансамблями – чоловічими, жіночими або ж змішаними – наш Кубанський козачий хор не просто разом з ними вивчає ту чи ту пісню, а й слухає розповіді про неї, переймається колоритом, історичними або ж соціальними обставинами появи її на світ, з’ясовує тональність, характер, настрій звучання – розлого епічний чи гостро драматичний, героїчний а чи сумовитий, трагічний чи щемно ліричний, лукаво грайливий чи нестримно веселий, танцювальний, фіксує наростання й спади, вибухові й експресивні моменти, а водночас тут же шукає ключі до якнайприроднішого її звучання, вибирає з-поміж себе солістів – заспівувачів, вивідників, – які задушевністю, глибиною передачі почуттів, сплесками емоцій не поступалися б станичним майстрам…

Це право на близьку до автентичних станичних фольклорних колективів інтерпретацію народних пісень колектив здобув чесно – учителі самі довіряють йому і художньому керівникові свої безцінні скарби.

– Однак маємо багато сумних прикладів, коли народну пісню буквально катують і самі хористи та ансамблі, і композитори, хормейстери, режисери, від чого вона звучить не ліпше, а гірше, – підбиваю Віктора Гавриловича до подальшої розмови.

До цього негативного явища, що запанувало останнім часом у середовищі професіональних музикантів, я ставлюся з відразою. Аби моя воля, суворо карав би тих, хто з байдужим серцем і холодним розумом втручається в народні святині, не записавши, до речі, з вуст народу жодної пісні. Зате вони чомусь безкарно беруть просто із збірників народні перлини й нівечать їхню тканину – зміст і мелодику – так, що й самі творці вже не впізнають їх, цураються, як якогось пугала для горобців на городі. Це гріх – відбирати у народу його пісню.

– Від нашої Ніни Матвієнко не раз чув: “Пісню не треба одягати в пишне вбрання, не треба взувати в золоті черевички – хай іде вона поміж люди такою, як є – в буднях святковою”.

Золоті слова!

– Можна з певністю твердити, що у вашому колективі панує культ пісні. Цей здоровий культ породжує здорову творчість. Ваші концерти виховують молодь. А чи не від насаджуваної впродовж десятиліть зневаги до неї молодь її сьогодні відцуралася й потяглася до року?

І чи не парадокс? – підхоплює Віктор Гаврилович. – Та ж таки знекровлена молодь легко сприймає рок-поп-музику чужою мовою, а рідну пісню рідною мовою зневажає?! Але ж не можна порожнечу душі заповнити чужими їй мелодіями! Мав би я змогу, “вижав” би із року всю його суть, оголив би його до дна, щоб юнаки й дівчата побачили його в усій ницості й бездуховності. А тоді поряд поставив би станичний народний хор – і хай тоді самі слухачі доходять висновку, де правда, а де фальш. Утім, я переконаний, що дітей у дитсадках, школах, молодь у вузах не навчають любити серйозну музику, народні ансамблі. Коли б молоді регулярно відвідували оперу, балет, філармонійні зали, слухали народних виконавців, то не піддавалися б тоді згубним впливам чужого мистецтва.

– Треба, ой як треба композиторам, художнім керівникам професіональних хорових колективів повернутися лицем до народної пісні. Збагативши себе нею, вони збагатять і душі молоді, – підтримую основоположну думку маестро.

Суща правда. Я скажу, посилаючись на власний досвід: записав уже й опрацював понад десять тисяч народних пісень, а й досі не осягнув до кінця душі пісні. Народна пісня – то таїна, до кінця не збагнена, не пізнана! Ми сьогодні розучилися слухати справжнє – і в тому наша біда. Вважаю такий стан злочином перед народною культурою. І ніколи не зашкодить молоді вчитися у великих композиторів – лише тоді ми навернемо її до народних першоджерел. У мене особисто велика фонотека класичної і сучасної музики – від Антоніо Вівальді до Альфреда Шнітке. І давно вже дійшов висновку: найкраща та музика, яка живиться фольклором і щедрим мелодійним генієм композитора. Я глибоко переживаю цю музику, не протиставляючи її народній. Однак у фольклору – своя стихія. Тільки той, хто припадає вустами до нього, як спраглий мандрівник до джерельного струмка, не завдасть пісні болючих ран. А нещастя наше сьогодні у тому, що всі оті “оброблювачі”, “аранжировщики” ходять по скарбах зверху, а всередину не заглядають, тоді як у глибинах – міць і сила народної пісні. Тому-то в нашому колективі ми дотримуємось святого правила – виконуємо пісні по можливості в первісному варіанті: краще за народ не заспіваєш.
 

Справді так. І це Віктор Захарченко продемонстрував, спеціально привізши до Києва наприкінці лютого 1988 року два фольклорних ансамблі – зі станиць Ленінградської (Уманської) і Анастасіївської. Ці два колективи довели киянам, як міцно зв’язані із своїм духовним пастирем, як він їх щиро любить, дорожить ними. Привіз їх з однією благородною метою: “Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет прийшов до гори”, – чули від нього. Прибув сюди з палким бажанням – знайти друзів, соратників по народній пісні, налагодити з ними контакти.


НОВИНИ – arhiv.etnoua.info

Архівний запис концерту кубанських станиць надав для публікації директор Центру фольклору та етнографії Інституту філології Національного університету ім.Т.Шевченка Олексій Доля. Світлини збереглися в архіві Етнографічного хору “Гомін”.

ПІСНІ З КУБАНІ: концерт гуртів із станиць Ленінградська (Уманська) й Анастасіївська, коментує Віктор ЗАХАРЧЕНКО, 1988 »


Обидва колективи співали від повноти сердець – напрочуд музикально, злагоджено, по-народному просто й прекрасно.

Поруч з ними, ось із цими “академіками” народної пісні я почуваюся дужим, як Антей. З їхніх чесних і чистих рук п’ю цілющу воду, їхньою добротою, співучістю заряджаюся на щоденну працю, – пристрасно зізнавався публіці Віктор Гаврилович.

Ці два колективи, які привіз до столиці, – два з трьохсот, до яких сам їздить і привозить своїх артистів. А коли розпочав на початку 1975 року формувати репертуар хору, в станицях Кубані було всього п’ять-шість фольклорних груп. Ось який пісенний подвиг звершив цей чоловік!

Під час цього, як сам визнає Віктор Гаврилович, щасливого приїзду до Києва, він близько познайомився з пісенним дивом України – Ніною Матвієнко, співачкою, яка глибоко відчуває і розуміє душу рідного народу, самобутньо розкриває її в пісні. До 175-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка Віктор Захарченко разом з колективом підготував велику творчу програму, до якої були включені й виступи Ніни Матвієнко. Жителі Кубані захоплено вітали ці концерти, а їх, цих концертів, відбулося двадцять шість.

Ніна Матвієнко – воістину славна дочка свого народу, – каже Віктор Гаврилович, – справжня проповідниця народної пісні, культури, національних традицій.

Кияни теж мали змогу звідати на собі чари творчої співпраці української співачки з Кубанським козачим хором. Один із спільних концертів був добродійним – кошти від нього за волею його учасників передані на меморіал Т.Г.Шевченка і спорудження музею І.М.Гончара. Одкровенням стала для Захарченка зустріч з Іваном Макаровичем Гончаром, яка буквально перевернула йому душу.

Незвичайна ця людина, виняткова, – чую од нього. – Справжній академік, яких у цілому Союзі одиниці. Аби моя воля, відзначив би його всіма найвищими почестями Батьківщини. Він того вартий. Та, як я довідався, протягом десятиріч київські чиновники, партійні і радянські, його ганьбили, принижували й цькували за любов до народу, його культури. Честь і хвала йому, що він не зрікся себе, не занепав духом і в найтяжчі хвилини життя творив для народу з вірою в нього. Якщо такі подвижники працюють, не покладаючи рук, на ниві культури, їй забезпечене майбутнє. Схиляюся перед ним, перед його духовною величчю і людською мужністю. Схвилювали мене не тільки його прекрасні скульптурні творіння, в яких він увічнив минуле свого народу, образи сучасників, а й зібрані ним скарби нетлінні – чоловіче й жіноче вбрання, рушники, вишивки, предмети побуту, кераміка, гончарство, писанки, традиційні народні інструменти, козацька зброя, унікальна бібліотека… Такі ж неповторні його живописні й графічні роботи, шістнадцять альбомів із серії “Україна й українці”.

Звершене Гончаром гідне подиву й наслідування, його будинок-музей я сприймаю як своєрідний собор душі митця й усього народу. Тут очищаєшся, тут заряджаєшся на працю і сповнюєшся гордості, що в України є такі сини. Я щасливий, що добрі люди показали мені дорогу до цього храму краси, подружили з його творцем.

Під час того перебування в Києві Віктор Гаврилович зводив до Гончарового музею хорові колективи Ленінградської і Анастасіївської станиць, а 24 вересня того ж року – і групу артистів Кубанського козачого хору.
 

На зустрічі в моїй господі, що відбулася наступного дня, на якій були присутні Ніна Матвієнко, Леопольд Ященко, керівниця дитячого ансамблю – супутника Кубанського козачого хору Наталя Безуглова, керівник оркестрової групи Юрій Булавін, Віктор Гаврилович розповідав:

Гастролюючи з колективом у Китаї, Японії, Італії, Югославії, Болгарії, Англії, Франції, я завжди прошу своїх імпресаріо влаштовувати нам зустрічі з носіями пісенного фольклору корінного населення. І що більше їжджу по світах, далі й ширше бачу, то гостріше усвідомлюю: без розуміння своєрідності фольклору інших народів, не осягнеш сповна краси і свого, рідного, а отже, й не відтвориш на сцені всіх кольорів і найтонших відтінків його райдужного спектру. Говорячи це, хочу вибачитися перед українською піснею: ми, кубанські артисти, перед нею ще у великому боргу. В нашого хору немає костюмів, характерних для переселенців із Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, що живуть на Кубані. Нашому оркестрові бракує традиційних українських народних інструментів, передусім бандур, кобз, лір, сопілок, сурм. Та й сповнені бажання якнайскоріше поповнити хор солістами-бандуристами, специфічно українськими голосами. Всі ці животрепетні проблеми постали перед нами, коли наші контакти з Україною стають міцнішими, коли я близько зійшовся з носіями національної духовності в Києві, Львові, Івано-Франківську, Черкасах…

І в центрі цієї та пізніших розмов з Віктором Гавриловичем була омріяна і виплекана ним “система”, грунт для якої підготував усією багатогранною п’ятнадцятирічною діяльністю Кубанського козачого хору. І ось у Краснодарі вже зводиться перший у країні, а можливо, і в цілому світі унікальний комплекс – експериментальний центр фольклору і традиційної народної культури із цілісною системою підготовки кадрів. Тут проводитимуть постійні репетиції Кубанський козачий хор і його супутник – дитячий ансамбль, відкриються експериментальні школа і училище з відділами музичним, танцювальним, хорового співу та етнографії, інститут традиційної культури із стаціонарною аспірантурою, концертний зал та кімнати-студії, майданчик із естрадою просто неба для всіляких видовищних заходів.

Завдання нашої системи, – роз’яснює Віктор Гаврилович, – не просто прищеплювати дітям з найраннішого віку любов до народної творчості, а й виховувати з них справжніх подвижників на ниві народної культури. Своєю експериментальною комплексною системою ми спробуємо об’єднати в Краснодарськім краї всі музичні школи, училище, технікум і наш Інститут культури, в якому я веду клас хорового диригування, а заодно й усі фольклорні колективи Кубані. Станичним народним хорам, ансамблям відводитиметься особлива роль: вони приїздитимуть сюди по черзі разом із талановитими місцевими оповідачами, казкарями, вишивальницями, ткалями, в’язальницями, майстрами керамічного, гончарного мистецтва, різьбярства… Наші вихованці й відвідувачі не тільки слухатимуть перекази, легенди, пісні, думи, билини, а разом з народними академіками співатимуть, танцюватимуть, учитимуться ткати, шити, в’язати, плести кошики, виготовляти горщики, ліпитимуть скульптурки, готуватимуть смачні страви…

І особливо хочу наголосити: до імпровізованих концертів, видовищ за участю станичних хорів, ансамблів будемо залучати Кубанський козачий хор, запрошуватимемо також колективи з усіх куточків країни і навіть з-за кордону. І вже бачимо в таких заходах Ніну Матвієнко, інших видатних виконавців і хорові колективи України.

У самому навчальному процесі перевагу надаватимемо передусім фаховим предметам, зокрема історії кубанського краю, історії України й Росії, історії українського, російського й світового мистецтва, фольклору і якнайменше приділятимемо увагу дисциплінам, які практично ніколи не знадобляться в професії музикантів-народознавців.

І останнє. Впритул приступивши до зведення експериментального центру, ми вже зараз думаємо про майбутніх викладачів – не просто ентузіастів, а фанатиків своєї справи, які знають, люблять і вміють закохати юне покоління вихованців у традиційний фольклор.
 

Захарченків задум гідний якнайширшого обнародування й наслідування. Бо ж інтернаціональні почуття розквітають, дають дорідні врожаї, якщо проростають на рідному патріотичному грунті, а не навпаки, як це вдовбували впродовж десятиліть у наші голови чиновники-безбатченки.

В це свято увірував Віктор Захарченко, син чорноморських козаків із Дядьківської станиці, подвижник української, російської і взагалі багатонаціональної пісні на Кубані.

А ще Віктор Гаврилович б’є тривогу в усі дзвони, виходить у найвищі партійні, радянські установи Краснодарського краю з благородною ідеєю: повернути в школи чорноморських станиць насильно відібрану за сталінського терору й брежнєвського застою українську мову, бо ж усвідомлює: як вона перестане офіційно фукнціонувати, як не володітиме нею молодь – зникне й багатющий тут український фольклор, який ревно оберігають представники старшого покоління.
 

І не тільки цим живе будитель духу кубанців. У Краснодарському книжковому видавництві він уже видав перший випуск “Народные песни Кубани. Из репертуара Государственного Кубанского казачьего хора” (1987), в якому представлено 153 перлини, половина з яких – українські, подані російською транскрипцією. В творчих задумах уже другий. І в “Музичній Україні” в найближчі роки за його редакцією вийде збірник чорноморських пісень. І ще мріє він, заручившись доброю волею і підтримкою педагогів майбутнього експериментального комплексу, видати багатотомну антологію кубанського фольклору.

А ще ж він виступає по крайовому радіо, телебаченню з пропагандистськими лекціями-концертами про пісенні багатства Кубані, залучаючи до участі в них хори з чорноморських і лінійних станиць. Ті передачі користуються винятковою популярністю.

І щороку восени за режисурою Віктора Захарченка відбуваються свята народної пісні, на які заїжджаються фольклорні колективи практично зі всіх станиць і хуторів Краснодарського краю. Неповторні то видовища спалаху душі народної в пісні!

– Ви розбудили, Вікторе Гавриловичу, станиці від сплячки!

Не я – пісня розбудила народ, і він повернувся обличчям до самого себе, до своїх безсмертних скарбів, – почув од нього.

– А чи вистачить життя, щоб здійснити задумане? – запитую.

То не вчитель, якщо він не продовжить себе в учнях. На них і покладаю великі надії. А ще на своїх однодумців, у допомогу яких вірю. Та й у собі ще почуваю силу працювати. І глибоко поклоняюся триєдиному святу Віри – Надії – Любові. В цій філософській тріаді черпаю наснагу для себе: любов мною рухає, надія зігріває, віра кличе вперед. І не забувайте: мене живить соками рідна земля, вимагає віддачі. Інакше для чого жити?

Такий він, Віктор Захарченко, в любові до пісні, до свого отчого краю і до України, сином якої себе вважає. На таких, як він, тримається культура. І дуже добре, що вони не переводяться – світочі пісні народної!
 

Джерело: ursr.org

 

 

Світлини з концертів кубанських станиць Ленінградської (Уманської) та Анастасіївської у Києві, лютий 1988 р.:

 

Тематичні посилання на сайті