Новини

Інтерв’ю з Леопольдом Ященком на святі Купала в Гідропарку, 7 липня 2000 року – фрагмент відеозйомки телестудії “Гравіс” під час традиційного свята Купала в київському Гідропарку на Венеціанській протоці. З архіву Леопольда Ященка.

У хоровому щоденнику Леопольда Ященка про цей день:

7.VII.[2000]. Свято Купала в Гідропарку планувалося без ночівлі, але погода виявилася сприятливою, і все було добре – краще, ніж торік. Було більше молоді, зокрема, т-во “Сварга” (керівник Людмила Олександрівна). Співали також пристойно, проте репертуар “Радосині” не був як слід використаний. До нас приєдналася також “Либідь” після виступу на святі в Пущі-Водиці. Було більше простору, завдяки тому, що спиляли суху вербу (вона всохла наче на замовлення). Загалом всі задоволені. Телестудія “Гравіс” зняла майже на цілу годину, але на екран пообіцяли 5 хвилин, решта піде в архів – буде пам’ять про те, як святкувалося Купала в кінці 2-го тисячоліття нашої ери.

 

Стаття журналіста-“гомінчанина” Валерія Ясиновського про ветерана хору Андрія Леонтійовича Путя. Для молодших “гомінців” він став легендою…

Джерело: grinchenko-inform.kubg.edu.ua – PDF.

Таке буває: пам’ять, зберігши купу прохідних деталей, навідріз відмовляється видавати щось украй важливе. Пам’ятаю собачий холод пізньої осені, перемерзле руде листя каштанів, навісний вітер насівав колючою крупкою, знайомий під’їзд “хрущовки”, знічений, змалений, зчорнілий, з балконами, насупленими на більма вікон, коли виносили його труну. І наш тихий спів, що одчайно бився об цеглу будинку:

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами…

Пам’ятаю півморок ритуальної зали крематорію, вутлі вінки, казенні подушечки з його бойовими орденами і медалями. Нашу аж геть невелелюдну процесію. І награну скорботу ритуальної працівниці, яка відсутньо переказувала його анкетні дані. Не всі, всіх вона точно не знала. Інакше тремтіли б її пальчики у яскравому манікюрі, стискаючи шпаргалку, і вона лякано глитала б слова, вичавлювала б із себе спокій, але говорила б п’яте через десяте. А то й чого доброго зовсім відмовилася б від цієї ритуальної церемонії, бо, воно ж, звісно, “зачєм мнє еті пріключєнія на одно мєсто?”

Continue reading “Зазорів Піснею (про Андрія Путя) – Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ, 2017” →

2 червня 2019 року в Центрі художньої та технічної творчості “Печерськ” (вул. Московська, 3, ст.м. “Арсенальна”) відбувся вечір-концерт з нагоди 50-річчя Народного етнографічного хору “Гомін” ім. Леопольда Ященка та 91-ї річниці з дня народження Леопольда Івановича.

Пісні поодинці: список відтворення на YouTube.

За час свого існування “Гомін” і гомінчани пройшли нелегкий шлях заборон та утисків з боку радянської тоталітарної системи, але вистояли і продовжують донині виконувати головну місію колективу – нести українську пісню в люди, підтримувати масовий побутовий спів та відродження традиційних народних свят на теренах великого міста. Розділити з нами радість і любов до української пісні прийшли наші давні колеги й шанувальники; вела вечір легенда українського радіоефіру – пані Емма Бабчук.

Виконавці:

• Етнографічний хор “ГОМІН” імені Леопольда Ященка. Керівник Валентина КОМАНЧУК.
• Камерний ансамбль “КРИНИЦЯ” (зі складу хору “Гомін”). Керівник Валентина КОМАНЧУК.
• Гурт “КОЗАКИ” – чоловіча група хору “Гомін”. Керівник Валентина КОМАНЧУК.
• Вокальне тріо “ЛЕЛІЯ” у складі: Ніна СТРЕЛЬНІКОВА, Тетяна КРАСЮК та Раїса СОБКО.
• Чоловічий хор “ЧУМАКИ”. Керівник Василь ТРИЛІС.

Зміст концерту:

Continue reading “Концерт з нагоди 50-річчя хору “Гомін” – 2 червня 2019″ →

17-20 липня 2003 року хор “Гомін” під керівництвом Леопольда Ященка взяв участь у III Бойківських Фестинах. Програмою фестивалю 19 липня були передбачені виступи колективів у центрі міста Турка – “серця” львівської Бойківщини. В архіві керівника хору нещодавно віднайшовся відеозапис такого виступу.

Виступ повністю: дивитися/завантажити на Vimeo »
Пісні поодинці: список відтворення на YouTube, відеоальбом на Vimeo.

Просимо відгукнутися автора відео! :)

Зміст:

Continue reading “Виступ “Гомону” на III Бойківських Фестинах, 19.07.2003 – ВІДЕО” →

11 травня 2019 року в “білій вітальні” Будинку вчених НАН України відбувся вечір-концерт під назвою “Веснонько-весно!”

Великодні та вуличні веснянки, а також народні ліричні пісні, переважно в обробках Леопольда Ященка, співав Етнографічний хор “Гомін”. Вела вечір п.Валентина Команчук – керівник і диригент хору.

Увесь концерт підряд: дивитися/завантажити на Vimeo »

Зміст концерту:

Continue reading ““Веснонько-весно!” – концерт хору “Гомін” у Будинку вчених, 11.05.2019 – ВІДЕО” →

Микола Ткач. У золотистому тумані, або Щасливий той, хто співає: до 70-річного ювілею Леопольда Ященка – 1998.

Є вічна загадка Любові.
Григір Тютюнник

Коли йдеться про щирих трудівників на ниві yкpaїнської народної пісні, та й загалом – про людей, що залюблені в традиційну культуру, то, як правило, це – вихідці з села. Для них народна традиція і пісня, зокрема, живуть невід’ємно з картинами селянського побуту та живою природою: чередами худоби і вервечками гусей та качок, квітуванням садів і луків, гудінням бджіл і щебетанням птахів; хлібними нивами та ранковими росами, що приємно морозять босі ноги і рясно виблискують золотими скалками у золотистому тумані вируючого сонця. Леопольд Ященко, відомий фольклорист, композитор і музикознавець, керівник уславленого хору “Гомін”, своєрідний виняток із цього правила, як і з багатьох інших.

Народився він не в селі, а в столичному столицьому Києві. В оточенні похмурих будинків з комунальними квартирами, бруківки та асфальту, в стихії вирування людських пристрастей. Чи не звідси його безпосередність (для декого дивацтво), природна легкість і мистецька відкритість у спілкуванні з людьми. Йому немає від кого ховатися. Немає куди ховатися. І немає чого приховувати, бо він тут, серед цього гамірливого міста народився й зріс. Це його середовище. Тоді як селюку завжди доводиться опановувати міське середовище. Тож, коли їдучи на ескалаторі в київському метрополітені, ви раптом почуєте ніжні переливи сопілки, не майте ні найменшого сумніву – то Ященко.

Continue reading “ЩАСЛИВИЙ ТОЙ, ХТО СПІВАЄ (до 70-річчя Леопольда Ященка) – Микола ТКАЧ, 1998” →

Навесні 1965 року, закінчуючи Львівський політехнічний інститут, я чотири місяці проходила практику і писала дипломну роботу в Мінську на заводі, де виготовляли електронно-обчислювальні машини. Коли восени повернулась до Львова, мені, як сніг на голову, впала страшна звістка про арешти і слідство у справі братів Михайла і Богдана Горинів, М.Осадчого, Михайла та Ярослави Менкуш і Михайла Савича Масютка. З ним і його відданою дружиною Ганною Григорівною з волинського роду Романишиних я приятелювала з 1962 року.

Наприкінці року, отримавши диплом, я приїхала до Києва за призначенням на завод “Маяк”. Незважаючи на те, що ми з матір’ю впродовж 16 років мали статус – тавро родичів “ворога народу” (батько з 1947 р. освоював неосяжні імперські простори Воркути, Колими, Комі “за зраду батьківщини”). Я все одно була приголомшена і спустошена не тільки через львівські події, а й через особисту сімейну драму і атмосферу на роботі. Серед п’ятитисячного заводського колективу серед якого було багато вихідців з навколишніх сіл, я була там не просто “білою вороною”, а унікальним експонатом в музеї, театрі абсурду – бо одна розмовляла рідною мовою. На мене показували пальцем і навіть приходили подивитися! І мені весь час здавалося, що іду я якимось безмежним полем, порослим дикими чагарниками, будяками і чортополохом, а все зело живлюще, цілюще і пахнуще давно й нещодавно витолочено.

Уже не можу пригадати, чию спасенну руку подала мені Доля, щоб привести спочатку до хору “Жайворонок”, а потім і до “Гомону”, який був створений Леопольдом Ященком за порадою і з благословення нашого подвижника – патріарха світлої пам’яті Івана Макаровича Гончара.

Continue reading “Хай пам’ять живе, не згасає!.. (спогади про Леопольда Ященка) – Людмила СТОГНОТА, 2018” →

Я виросла в селі, і ще, мабуть, не вміла говорити (принаймні, мови не розуміла), а вже мене навчили співати:

“Катерино, відчини, я приніс горілки:
В тебе нема чоловіка, в мене нема жінки!”

Це була одна з найперших пісень, яку я вивчила. Оскільки співала мати, співали дівчата на вулиці, співали парубки, що часто збирались у нас на застілля, співали на толоках, на весіллях, на різних “оказіях”, і співали всі – то співали й ми, діти. Співали ми в яслах і вдома на гойдалці. Співали на ганку і на воринах весною, а взимку в хаті під грубкою. Співали у полі, пасучи спочатку гуси, а згодом корови. Співали у школі на перервах і після уроків, їдучи автобусом додому, і на зупинці “на соші”, де “ловили” попутку, щоб доїхати до села, і на версі на кузові, і в клубі, і скрізь при найменшій нагоді, якщо збиралися разом. Писали пісенники і змагалися, хто знає більше пісень… І це було природньо, як дихати.

Та не так вийшло, коли я вступила до університету і почала жити в Києві. Я немов потрапила в якусь пустелю. Звичайно, скучала за селом, за природою, а найбільше допікало те, що не було з ким співати. Правда, там були і сільські дівчата, але вони вважали, що співати – це соромно і непристойно, що це якась аномалія.

Та одного року сталося диво.

Continue reading ““Леопольд Іванович кардинально змінив мою долю” – Людмила ІВАННІКОВА, 2018″ →

Це було десь на початку 60-х років, у часи хрущовської “відлиги”. До нас, в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де я тоді працював, навідувався такий собі Іван Лисенко – простий малограмотний робітник-пенсіонер, але завзятий патріот, шанувальник Тараса Шевченка. Він писав скарги в офіційні органи про всілякі наші негаразди, − наприклад, про те, що в парку ім. Т.Шевченка дерева обабіч вузької доріжки до пам’ятника затуляють огляд з боку Університету тощо. Згодом до деяких його сигналів таки прислухалися. Пам’ятаю, він хвалився, що вже є вказівка директору кондитерської фабрики налагодити виробництво українських пряників, про що він одержав письмове повідомлення. Він дуже тішився з того: як-не-як, а це вже була хай невелика, але все ж перемога на шляху до нашого національного відродження.

Цей чоловік і привів мене в музей Івана Гончара. Згадую про це тому, що в ті часи свідомі українці були розпорошені й роз’єднані, отже такі люди допомагали їм знайти себе взаємно і сконсолідуватися: на офіційні засоби інформації сподіватися не доводилось. Там я познайомився з колишніми політв’язнями сталінських концтаборів Євгеном та Вірою Чередниченками, художником Степаном Кириченком, артисткою Тетяною Цимбал, а також із багатьма молодими шанувальниками народного мистецтва. І вже тоді я зрозумів, що музей Гончара – це не просто музей, а важливий осередок української культури, який виконує високу місію пробудження і єднання національно-патріотичних сил.

Continue reading “Висока місія Івана Гончара – Леопольд ЯЩЕНКО, 2010” →

11 січня 2019 року у Мистецькій галереї Музею Івана Гончара відбувся традиційний різдвяний вечір-концерт Етнографічного хору “Гомін” під назвою “Радуйся, земле!”

Колядки та щедрівки, переважно в обробках Леопольда Ященка, співали хор “Гомін” та ансамблі з його складу – “Криниця” й “Козаки”. Керівник і диригент – Валентина Команчук.

Увесь концерт підряд: дивитися/завантажити на Vimeo »
Пісні поодинці без коментарів: список відтворення на YouTube, відеоальбом на Vimeo.

Зміст концерту:
Continue reading ““Радуйся, земле!” − концерт хору “Гомін” у Музеї Івана Гончара, 11.01.2019 − ВІДЕО” →