Наприкінці року, отримавши диплом, я приїхала до Києва за призначенням на завод “Маяк”. Незважаючи на те, що ми з матір’ю впродовж 16 років мали статус – тавро родичів “ворога народу” (батько з 1947 р. освоював неосяжні імперські простори Воркути, Колими, Комі “за зраду батьківщини”). Я все одно була приголомшена і спустошена не тільки через львівські події, а й через особисту сімейну драму і атмосферу на роботі. Серед п’ятитисячного заводського колективу серед якого було багато вихідців з навколишніх сіл, я була там не просто “білою вороною”, а унікальним експонатом в музеї, театрі абсурду – бо одна розмовляла рідною мовою. На мене показували пальцем і навіть приходили подивитися! І мені весь час здавалося, що іду я якимось безмежним полем, порослим дикими чагарниками, будяками і чортополохом, а все зело живлюще, цілюще і пахнуще давно й нещодавно витолочено.
Уже не можу пригадати, чию спасенну руку подала мені Доля, щоб привести спочатку до хору “Жайворонок”, а потім і до “Гомону”, який був створений Леопольдом Ященком за порадою і з благословення нашого подвижника – патріарха світлої пам’яті Івана Макаровича Гончара.
Гомін! Яке красиве і трошки загадкове слово! “Гомоніла Україна”, “Гомін, гомін по діброві”, “Сині хвилі гомоніли” спадають зразу на думку ці рядки.
Все моє подальше життя було пов’язане з хором, Леопольдом Ященком та Лідією Орел. Багато позаду різних подій і вражень, та є незабутні, особливі. Перше з них – це веснянки 1969 р. Як зараз бачу ту незвичайну картину: поблизу садиби Івана Макаровича зібрався чималий гурт молоді, частина якого була в українському одязі. А господар дому все виносив і виносив зі своїх скарбів то вишиту сорочку, то плахту, то корсетку для тих дівчат і молодиць, що теж хотіли вбратися відповідно. Були там і студійці хору ім. Верьовки, серед них Ніна Матвієнко, яку згодом знала вся Україна.
Я ще нікого з учасників хору не знала (та й взагалі закомплексована), тому стояла осторонь, зачудовано спостерігаючи за цим незвичайним дійством. На мені була стилізована, скромно оздоблена біла свитка, яку я пошила за кроєм художниці Люби Панченко. Той крій привезла мені зі Львова згадувана вже Ганна Масютко, яка працювала в домі моделей художником по тканинах. На голові моїй красувався убір з материної яблукової хустки, який трохи нагадував очіпок. Іван Макарович, помітивши мене, підійшов, розпитав про походження вбрання і дуже втішився.
Зрештою, весь цей колоритний гурт вирушив на схили Дніпра, щоб там під орудою Л.Ященка досхочу наспіватись стародавніх призабутих, а багатьма нами ніколи й нечутих, веснянок, і поводити, взявшись за руки, хороводи, зокрема “Кривого танцю”. Не маю я підходящих слів, щоб передати тодішні враження і від краси мальовничих пагорбів і від дзвінкового співу, бо це була не просто насолода, це була невідома раніше радість, розбавлена щемним болем за чимось давно втраченим, це була несподівана зустріч із самою собою, із своєю притлумленою, але, слава Богам нашим у Сварзі, ще живою душею.
Майже два десятиліття потому я побувала в польському Вроцлаві на запрошення моїх добрих друзів, нині покійних, п.п. Василини та Рафаїла Саломонів, які опинилися там після совєцкіх гулагів. А звів нас Музей просто неба в Пирогові, де я часто бувала завдяки Лідії Орел, з якою встигла потоваришувати. Любить вона, не знаю чому, це слово – товаришка.
Там, у Вроцлаві, у господі пп.Саламонів під час гостини, на яку була запрошена ледве чи не вся українська нечисленна громада міста, одна з жінок свою сумну розповідь про поневіряння і страждання на чужій, ворожій тоді землі, після сумнозвісної операції “Вісла” завершила словами: “Тільки й щастя в житті, що народилась українкою”. Вони закарбувалися у моїй свідомості як життєве кредо. Так могла б сказати і я тоді, в ту далеку весну 1969 р. завдяки Леопольду Ященку. Він став для мене яскравим взірцем того, що свою рідну мову, культуру треба любити, вивчати, захищати і пропагувати в міру своїх сил і здібностей. Сам же він робив все це понад усяку міру. Ніякі перешкоди й заборони не змогли змусити його зректися своєї справи, бо вона була його покликанням. Другою чарівною казкою для мене було свято Івана Купала на Трухановому острові.
Там були всі купальські чари: і вечірні сутінки, і свіжа прохолода від озера, на березі якого “Кругом Мариноньки ходили дівоньки”, і велике вогнище, через яке радісно зі смішками та жартами стрибали хлопці і дівчата, і нескінченні пісні, то ліричні, то жартівливі, і на завершення дійства дівочі вінки з запаленими свічками, які вони, затамувавши подих, спускали на воду.
Цю романтику, як ніхто більше, зумів передати Леопольд у чарівній пісні на власні слова:
А вже над плесом гаснуть вогні,
І замовка весела річ…
І буйні лози й верби сумні
Оповила таємна ніч.
…
І лиш єдиний вогник ясний
Ще мерехтить край бережка
І хтось блукає в тиші німій
І, мов сльоза, бринить ріка…
Це не просто пісня, це якась магічна міні-вистава, яка, раз почута, зримо відтворюється в уяві, коли прозвучить слово Купала.
Подібною, але набагато чисельнішою подією було свято Купала в рідному селі Миколи Плахотнюка з такою ласкавою назвою “Тихий хутір” на Черкащині.
На святкування поїхали з Києва жайворонківці й гомінчани. Добиралися туди й назад, хто як міг, переважно, на попутних машинах. Дійства почали дівчата “Кривим танцем”. У селян, які великим гуртом стояли на березі великого ставка і якось насторожено спостерігали за тим, що відбувалося, засяяли очі і засвітились посмішки. Микола підійшов до них і запропонував приєднуватися. Крига скресла. Далі вже співали і святкували разом цілу ніч до ранку.
Третьою казкою, яку подарував мені Леопольд зі своїм “Гомоном”, була зустріч Нового, здається 1975 року. Тоді, коли після веселих вечірніх походів до друзів і відомих людей з колядками, щедрівками, розкішною різдвяною зіркою, неперевершеною Козою та Маланкою ми, втомлені, але такі щасливі, опинилися в майстерні знаної художниці Людмили Семикіної на її запрошення, щоб святкувати там до ранку.
У 1971 р. хор “Гомін” холуї-держиморди “німії, подлії раби” фактично розігнали, почепивши на нього ярлик “збіговиська українських буржуазних націоналістів”. Леопольда Івановича виключили зі спілки композиторів, наглухо зачинивши перед ним двері до видавництв, радіо й телебачення. Це були моторошні часи продовження нашої трьохсотлітньої неволі “під московським караулом, у тюрмі”. Про них напише згодом багаторічний незламний в’язень, відомий усьому світові, тільки не українцям, філософ Василь Лісовий:
Зажурились над степом дуби,
Позникали давно мої птахи,
Не частину народу звели,
Було душу його розіп’ято.
І довелося людині виняткової обдарованості поневірятись впродовж 15 років по різних місцях в пошуках найчорнішої роботи, але “недремне око” КГБ всюди його знаходило і в черговий раз позбавляло і того гіркого заробітку. Одного разу його навіть умудрилися запроторити до якогось “закладу”, і за що б ви думали? – за дармоїдство!
Леопольд Іванович мужньо переживав це дике лихоліття, навіть створював самодіяльні хори при училищах. У 1982 р. він організував фольклорний ансамбль у Музеї народної архітектури та побуту із його працівників. Аж у 1984 р. йому з великими труднощами удалося, на щастя, поновити роботу “Гомону” при будинку культури “Метробуду”. Усі тодішні учасники хору (багато людей з вищою освітою) після роботи летіли туди як на крилах, щоб досхочу поспівати, поспілкуватися і дістати розраду. Там знаходили однодумців, друзів, а то й пару. Звідти багато і моїх друзів, серед яких Тамара Дмитрівна Гірник, Віра Нечипорівна і Євген Романович Нечипоренки, Раїса Антонівна та Анатолій Ананійович Гоци, які й побралися після знайомства в хорі, Володимир Григорович Данилейко, Люба Павлівна Данченко, всі, на жаль, уже покійні.
Незабутня Тамара Гірник часто з’являлася на репетицію “Гомону”, хоч не була його учасником, не помітити її було неможливо. Це була дуже колоритно вродлива чорнява жінка з гладенько зачесаним на проділь і заплетеним у 2 коси волоссям. Вбрана була в білу вишиту блузочку з чорним жилетом і накинутою на плечі яблуковою хусткою. В холодну пору року носила свиту, майстерно зроблену Людмилою Семикіною з тією ж незмінною хусткою на голові. Сідала завжди осторонь під бічною стіною і з великою цікавістю спостерігала за Леопольдом і хором.
Майже відразу після нашого знайомства у 1985 році ми стали нерозлучними друзями аж до її передчасної кончини 30 грудня 1989 р. Поруч із нею я почувалася затишно і навіть радісно, зважаючи на тодішні реалії. А з якою особливою теплотою і ніжністю, схожою на материнську ставилася вона до Леопольда, треба було бачити, навіть називала його по-своєму – Левком.
Мудра, надзвичайно доброзичлива і безкомпромісна, за що теж поплатилася звільненням з роботи, Тамара Дмитрівна мала відвагу як фахівець-фольклорист (закінчила філософський факультет Київського університету) написати першу позитивну сміливу рецензію на колядки й щедрівки у виконанні “Гомону”. Це тоді, коли всі науковці води в рот набрали з переляку і більше ніхто не відгукнувся.
Нелегко велося там Леопольду. Масу часу і нервів забирала біганина по всіляких інстанціях, щось підписувати, узгоджувати, брати дозвіл ледве чи не на кожну пісню. Зато ми розкошували, відводили душу, були не проти й пожартувати. Одного разу ми з Раєю Стороженко тодішню “моду” в день совєтської армії вітали все чоловіче населення, починаючи з дошкільнят, вирішили хоч трохи якось звеселити. Рая скомпонувала “віншувальну грамоту” в стилі народної думи, а я як староста хору той опус прочитала. Подаю початок:
Ой у неділю рано-пораненьку
Та й задзвонили в усі дзвони
У престольному граді Києві…
…
Ой то ж не в бій скликають,
Не весільний поїзд споряджають,
То збіглися-позбігалися
Краснії дівиці та козир-молодиці
Із хору Леопольдославного,
Щоб хлопців-козаків,
Молодців-співаків
Із празником привітати.
Ой, три дні і три ночі
Очей вони не склепали,
Макової росинки в роті не мали
Та все думали-гадали,
Цюю грамоту писали,
Хорові архіви перегортали,
Із реєстру стройового узнавали.
Що в хорі Леопольдославнім
Із 1984 року
Аж сорок орлів-соколів,
Басів, баритонів, тенорів
На співи тричі на тиждень приходжали
В добрім гуморі жили-поживали.
Далі йдуть дуже влучні дотепні поіменні побажання, зокрема для Леопольда:
Наш улюблений маестро,
Піснетворець-чародій
Хай Ваш хор при “Київметро”
Дасть сто радісних подій.
Хай любов наша до Вас
Кличе в творчість довгий час!..
Леопольд Ященко постійно впроваджував у громадську свідомість ідею масового імпровізованого співу з нагоди різних знаменних дат чи урочистостей, стоячи в обороні живого фольклору.
Завдяки його наполегливості з середини 80-х років стали вже традиційними веснянки і свято Купала на Гідропарку, на яких завжди у натовпі людей на пагорбі виділявся сивочолий Іван Макарович Гончар. Згодом колядки й щедрівки у виконанні “Гомону” зазвучали у Будинку вчителя й Будинку вчених, куди приходила сила-силенна народу. На ці вечори Леопольд Іванович завжди запрошував дитячі колективи.
Подружжя Ященків часто радо приймало гостей у Новорічну ніч у себе вдома, куди десь удосвіта ввалювалось по черзі по 3-4 колядницькі ватаги. Гомінчани разом зі своїм невтомним і незламним маестро не раз відчували на своїх спинах і головах гумові кийки рідної міліції не тільки за Шевченків “Заповіт”, а й за ліричні широковідомі пісні, а в кінці 80-х років уже за козацькі й повстанські та за наш національний прапор, коли раби-яничари наказували “немедленно убрать знамёна!” Як тут не згадати розпачливі поетичні рядки Віктора Баранова:
…Запитаймо про те,
Чи списати усе на буття,
Котре нашу свідомість
Могло так узяти на Бога,
Що солодшим від меду
Нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень
І джерел, і стежок від порога.
Леопольд Ященко був мужнім, бо не побоявся у 1968 році поставити – разом з дружиною Лідією Григорівною Орел – свій підпис під колективним листом-протестом української інтелігенції з приводу закритих судів над інакодумцями, за що обоє були брутально “звільнені” з роботи.
Він був мужній, бо привів свій “Гомін” у 1970 році на похорон легендарної Алли Горської, убієнної кагебістами, убієнної зухвало, підступно, жорстоко, по-московськи в кращих традиціях жанру. Він привів свій хор на Берківці, щоб провести покійницю в останню дорогу народними піснями-плачами, від яких краялося серце в усіх присутніх, а їх були тисячі.
Він був мужнім, бо його “Гомін” першим у Києві заспівав наш національний гімн “Ще не вмерла Україна”, гімн М.Лисенка “Боже великий єдиний” і народну пісню “Ой у лузі червона калина”, яка по суті теж може бути гімном.
Леопольду Ященку був чужий і незрозумілий сучасний, так званий “цивілізований” світ з його нестримною, аж до патології, жагою влади, слави, грошей та розкошей. Він був скромним, абсолютно невибагливим і непрактичним у повсякденному житті, почувався комфортно у своїй невеликій кімнаті, посеред якої стояло піаніно з нотами, стіл з телевізором і старенькою друкарською машинкою, до яких в останні роки додався комп’ютер для набору нотних текстів. Попід трьома стінами кімнати стояли високі шафи і стелажі, вщерть наповнені книжками, під четвертою стіною було скромне місце для спання і відпочинку.
Леопольд Іванович був дуже толерантним, іноді аж занадто, ніколи не тримав образи на людей недобрих, навіть підлих, ні на кого ніколи не підвищив голосу. Коли ж його щось таки добряче виводило з рівноваги, він робився дуже блідим і нервово покусував пальці. Леопольд Ященко не тільки талановито гармонізував народні пісні, а й створив прекрасні мелодії до власних також талановитих текстів. Для мене це, крім згадуваної “Купальської ночі”, чарівне танго “Золотистий туман”, яке одного разу після репетиції хору в “Метробуді” я мала щастя почути у його власному виконанні. Він і співав чудово, якось дуже вже по-своєму. Десятки разів я слухала цей шедевр у виконанні Леопольдової “Криниці”, та на дні мого серця залишився його проникливий спів.
Слухаючи “Покинуті оселі” – пісню-реквієм на тему чорнобильської трагедії особливо тоді, коли її заспівував Леопольд разом з Галею Довбецькою, відчуваєш нестерпний біль і за долю вітчизни нашої, і за понівечене життя автора, і всіх неупокорених та закатованих земляків наших.
Два рядки з його пісні “Чи чуєш, друже”:
А наша воля в степу широкім,
А наша сила – на вістрі меча –
це майже буквальна заповідь наших далеких предків із Велесової книги: “Годиться битися за життя наше мечами, які дають силу і владу на землю нашу”.
Нітрохи не менше вболівав невтомний Ященко і за долю рідної мови. Його думки, тривоги і настанови з цього приводу яскраво, просто і зрозуміло викладені у статті “Слово до українця” у 1998 р. В ній він пише про те, що всі народи, малі й великі, бережуть свою мову, як святиню, бо тільки вона виражає їхню духовну суть. Для нас, українців, рідна мова є справою виживання на рідній землі, бо в нас немає іншої Батьківщини. Він називає злочинною всяку асиміляцію і уніфікацію, бо вона веде пригноблену націю до виродження, спочатку духовного, а потім і фізично. Охочий знайде в тому зверненні практичні поради “рускоязычным” українцям, як подолати інерцію і страх при переході з російської мови на українську, закликаючи при цьому: “Згадай, якого ти роду-племені, не затопчи козацької слави! Бо ганьба буде тобі й нащадкам твоїм!”
Жоден патріотичний захід у Києві, і не тільки, не відбувся без участі “Гомону”. День вшанування пам’яті Т.Шевченка 22 травня навіть важко уявити без нього. Вшановувати пам’ять великої Лесі біля її пам’ятника, на превеликий сором усім сьогодні сущим, ніхто не приходив, крім “Гомону”. Заради цього Леопольд пожертвував усім: і часом, і здоров’ям, і наукою, і планами, і мріями, а їх було ще багато.
Він так і не встиг розшифрувати сотні касет із записами народних пісень, привезених колись із експедицій і перечитати скирту газетних вирізок, які збирав усе життя. А коли ми з Лідою вкотре нагадували про те, що вже пора скорочувати кількість репетицій і зайнятися впорядкуванням архіву, то знову чули ту ж саму відповідь: “Буду на пенсії, тоді займуся цим, зараз ніколи”. Він не встиг здійснити свій задум написати на базі народних пісень оперу про Марусю Богуславку. Він залишив по собі десятки обробок народних пісень для хору, які безумовно мріяв почути у виконанні “Гомону”.
Він мріяв створити в Києві осередок народної творчості, де був би його хор, і клуб любителів пісні і дитячі вокальний та інструментальний ансамблі, і ще багато дечого. Він мріяв про те, щоб всі українці, заговорили, нарешті, рідною мовою і щоб українська пісня звучала у побутовому житті, а не тільки зі сцени. Він мріяв про ті благословенні часи, коли “пощезнуть всі перевертні й забруди і орди завойовників-заброд” за словами Василя Симоненка, “І на оновленій землі врага не буде, супостата” за словами Тараса Шевченка. І не просто мріяв, а Він зробив усе, щоб його рідний “Гомін” не переставав гомоніти, при чому неповторно.
І мріяв про те, щоб його рідна Україна після небачених принижень, страждань і катувань понесла свій неповторний гомін далі, у прийдешнє, у віки, все робив для цього і закликав не забувати, що “доки всякі зайди в нас будуть панувати, ані добра, ні правди не ждіть у рідній хаті”.
Він був щирим і щедрим і думаю, що щасливим, бо робив те, що найбільше любив, для тих, кого найбільше любив.
Усі свої чесноти Леопольд Ященко одержав у дар від Господа Бога. А от свою дружину вибрав сам. Своїм непомильним оком він вибрав саме її, Лідію Орел, рівною собі, Орлицю, як охрестив її історик, письменник, однодумець і великий шанувальник Василь Яременко. Вона змогла не тільки пройти з ним “поруч безтрепетно по схрещених мечах” за словами її найулюбленішого сучасного поета Василя Симоненка, а й звалити на свої плечі всі такі нелегкі домашні клопоти, турботи, а часом і біди. Лагідна і світла душа Леопольдова відлетіла уже до нашого предвічного Раю-Вираю-Вирію, де поруч з Богами рідними перебувають поети, співці і герої наші, що присвятили своє життя Україні, або й поклали за неї свої голови.
Повчімость ж у них і ми, пам’ятаймо завжди славне минуле наше, творімо добро і тримаймося правди нашої, щоб вони, дивлячись на нас із світлих небес, не покивали сумно головами.
Назва моїх коротеньких спогадів про Леопольда – це один рядок з його пісні “Де ви сьогодні, мої побратими?” Змінивши в ньому початке “а” на слово “хай” і дописавши наступний рядок, одержую заклик до наших наступників:
Хай пам’ять живе, не згасає,
За обрії кличе ясні!
Пам’ять про нього, Леопольда Ященка.
Людмила Стогнота,
Київ, 2018
