Джерело: http://vostok-zapad.com.ua/
Що таке історія для нас? – як правило, це події, на які ми озираємося, які записуємо у книжки. Не записане, сьогоденне – часто не сприймається як історія, як явище, бо ми ще тут, у цих подіях, які для нас і є нашим життям.
Народний хор “Гомін” з його незмінним керівником Леопольдом Івановичем Ященком, до якого мені довелося торкнутися маленьким таким краєчком свого життя, є, на мою думку, одним із самих цікавих, самобутніх, ніким не керованих “зверху”, явищ в іcторії української культури і національної свідомості (не побоюся цього голосного слова) як киян в першу чергу, так і всієї України. Хоча б тому, що переважна більшість киян – вихідці з різних регіонів України, якщо не самі то принаймні їх батьки мають коріння інших регіонів держави. Явищем ще не вивченим, не записаним в книжки, не канонізованим, ще не зловжитим – може й на краще… а може й ні.
В мене виникло бажання поділитися як розповіддю про історію і творчість цього колективу – як з джерел людей, що довгий час були учасниками “Гомону”, фотографіями з інтернету, так і своїми власними скромними спогадами очевидця, а також унікальними любительськими фотографіями і декількома аудіозаписами […] в тому числі.
[…]
Хор Гомін був заснований навесні 1969-го року. Його незмінним натхненником і керівником впродовж усього часу, і до тепер, залишається Леопольд Ященко. Тому розповісти про Ященка – це все одно що розповісти про його хор.
До речі, на третьому курсі студента вперше відправили в фольклорну експедицію. І це визначило його подальшу долю.
(Тут і далі уривки з інтерв’ю з Л.Ященком виділені курсивом).
”Якраз в експедицію послали нас – в Сумську область по місцях партизанів Ковпака. Ну, там пісень тих Ковпаківських не було, але була нагода послухати справді народні пісні, от. І то була моя перша екпедиція, я пам»ятаю ті села, тих людей і ті пісні, які там звучали. Це все для мене відкритя було, все було нове, не звідане. Ну, я відчув у цьому своє покликання. Правда, тобто, я, навчаючись в консерваторіях, брав участь в експедиціях цього, які влаштовував цей інститут. От, а потім, уже після закінчення консерваторії, я пішов в аспірантуру, там і працювати залишився ну, поки не вигнали” (Л.Ященко)
(З розповіді учасника хору Михайля Гуця):
У 1961 році він захистив дисертацію “Українське народне багатоголосся”, яку видав у 1962 році, опублікував ряд інших праць: “П.Д.Демуцький” (1957), “Українські народні романси” (1961), “Буковинські народні пісні” (1963), куди переважно ввійшли пісні, записані нами в експедиціях 1959 року на Івано-Франківщині та Чернівеччині, багато інших. Його талановиті обробки народних пісень співало багато хорових колективів. Він працював як одержимий. Було багато творчих задумів. У 1958 році у Київському університеті ім.Т.Шевченка Володимир Нероденко створив фольклорно-етнографічний ансамбль “Веснянка”. 31 грудня 1959 року “Веснянка” вперше (в кількості 40 осіб) у новеньких, щойно пошитих свитках, вийшла на вулиці Києва з колядками й щедрівками. Це була сенсація після багатьох років заборон і переслідувань. Колядували ми й біля міської ялинки, а з нами разом співав і Леопольд Ященко.
У наступних роках уже створювалися в інших навчальних закладах і організаціях цілі ватаги колядників-щедрівників, які спочатку гуртувалися навколо “Веснянки”, а згодом пішли самостійним шляхом. Л.Ященко завжди брав участь у новорічних щедруваннях, до яких приєднувалася і етнограф з нашого інституту Тамара Гірник. Він допомагав учасникам новорічних щедрувань добирати репертуар, організовувати нові ватаги, розучував з ними пісні, серед яких і ті, що записав по селах. То був час хрущовської “відлиги”, коли в Києві розгорнув свою діяльність славнозвісний “Клуб творчої молоді”, а на літературному обрії заявила себе блискуча когорта поетів-шістдесятників.
Але “відлига”, на жаль, була короткочасною. Вже в 1965–1966 роках по Україні прокотилася хвиля обшуків і репресій над “інакодумцями”, яких звинувачували в тому, що вони висловлювали власну думку з приводу тих чи інших політичних подій та літературно-мистецьких явищ. Це кваліфікувалося як “підривна” діяльність проти радянського ладу, за що людей звільняли з роботи, засилали в концтабори. 1966 року, коли я хоронив свого батька, звільнили з інституту мене, 1968 року – Л.Ященка, а ще через два-три роки науковців Василя Скрипку, Тамару Гірник, Юлія Шелеста.
Л.Ященка звільнили за те, що підписав (разом із дружиною) у квітні 1968 року колективного листа до радянського уряду з приводу закритих судових процесів у Москві, Ленінграді і Києві над “інакодумцями”. В листі йшлося про порушення принципу гласності суду, що його забезпечувала тодішня радянська конституція. Лист підписали 139 осіб, серед яких були робітники, службовці, вчені, письменники, діячі культури і мистецтва. Лист потрапив за кордон, його передавали західні радіостанції, називаючи й прізвища підписаних. Це й послужило підставою для репресій. Постраждали насамперед працівники “ідеологічного фронту”, зокрема науковці всіх гуманітарних інститутів АН України. Так цинічно розправлялася комуністична влада з тими, хто серйозно й відповідально ставився до конституції та своїх громадянських обов’язків. “Репресії 1965–1966 рр., – пише Георгій Касьянов у книжці “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980 років”, – були першою превентивною політичною реакцією тоталітарної системи на розвиток інакомислення в цілому. Метою “першого покосу” в Україні було викорінення інакомислення як суспільного явища. Оскільки тут воно не могло активно проявитися інакше як у формі національно-культурного відродження, основний удар був спрямований саме проти його діячів”.
Після звільнення Л.Ященко ще якийсь час клопотався про поновлення в інституті. І хоч такий інститут був в Україні єдиний, а музикознавців-фольклористів тоді, як і тепер, лічені одиниці, Л.Ященка на роботі не поновили. Остання його книжка, підготовлена ще в стінах інституту, “Державна Заслужена капела бандуристів УРСР”, вийшла аж в 1970 році, до того ж, в “обскубаному” вигляді. Прекрасні творчі задуми, яких у Л.Ященка було багато, зруйнували, підрізали під самий корінь. Наука втратила прекрасного фахівця.
Працюючи з ним в одній установі, я добре знав його по роботі, не раз бував з ним у наукових експедиціях. Це був науковець-фольклорист за покликанням. Хоч він народився і виріс у місті, проте пристрасно любив народну пісню, завжди знаходив спільну мову з її носіями – простими селянами різного віку, умів віднаходити в кожному селі дорогоцінні перлини народної творчості. Мабуть, ці якості йому передалися в спадок від предків, бо він змалку лишився сиротою, матері – викладача української мови – не пам’ятає зовсім.
Крім того, Л.Ященко обробляв народні пісні, які входили до репертуару багатьох хорових колективів. Працював від самого ранку до пізнього вечора (так часто бувало) і все бідкався, що нічого не встигає.
А тепер опинився без роботи. Проте Л.Ященко виявився не з тих, які здаються, хоч становище було критичне: дружина на той час лежала хвора в лікарні, з роботи її теж звільнили, вдома залишалося двоє малих дітей. Йому пропонували вихід: покаятися через пресу, принагідно вилити цебер помий на своїх товаришів (“націоналістів”), тоді матимеш роботу за фахом і матеріальне забезпечення. Дехто так і зробив, зганьбивши себе. Але Ященко на це не пішов.
***
“Але так чи інакше в мене з’явився вільний час. Тому що поки я працював і виконував планові завдання, то я знав про те, що є музей Гончара, що люди збираються колядувати, я сам ходив колядувати і розучував колядки з ними. Але це справа сезонна, поколядували і до наступної зими от, ну, а тоді якраз коли я залишився без роботи, то ми вирішили розвивати цю справу далі. Значить і переходити до веснянок, переходити до свята Купала” (Л.Ященко).
Ось так навесні 1969-го року виник хор Гомін. Перші ентузіасти збиралися біля садиби Івана Гончара, якого Ященко називає хрещеним батьком Гомону. Садиба ця перетворилася на унікальний історико-етнографічний музей, створений його руками, куди сходилися, як спраглі до криниці, люди звідусіль. І.Гончар допоміг їм убратися в народні строї зі своєї колекції, і всі разом рушили з піснями в Центральний парк на весняне свято. Серед учасників перших веснянок, як згадує Л.Ященко, були тоді студійці та артистки Народного хору ім.Г.Верьовки Ніна Матвієнко (згодом невістка І.Гончара), Раїса Решетняк, Олесь Харченко та інші.
Надалі Гомін навіть зовнішньо завжди відрізнятиметься від усіх інших хорів – замість червоних шароварів – одяг за всіма правилами і з усіма деталями, замість віночків на головах старших жінок – правильні очіпки. Жодних сценічних костюмів, тільки спражній народний одяг.
Ось що сказав з приводу цього вимогливий глядач, відомий мистецтвознавець Микола Кагарлицький, який неодноразово бував на концертах “Гомону”: “Власне про костюми. Вони не просто традиційно національні, із бабусиних, материнських, або ж із власних скринь, а цінні ще й тим, що представляють майже всі етнографічні регіони України. Головним чином старовинні розкішні сорочки, керсетки, плахти, спідниці, фартухи в жінок, вишиванки в чоловіків – усе це вабить зір, створює піднесений настрій у залі. На головах молодиць і літніх жінок не побачиш віночків, а саме ними чомусь повелося репрезентувати перед усім цивілізованим світом “пісенну” Україну (то байдуже, що ті жінки давно вже бабусі, що за традицією віночки надівали лише дівчата на виданні, і то в святкові дні, йдучи до церкви!). Замість них у молодиць і літніх жінок на головах намітки з тонкого серпанку, барвисті тернові хустки, пов’язані в кожної по-своєму, красиво й до лиця. В дівчаток у косах вплетені стрічки й квіточки, а буває, що і в віночках виходять. Оці строї і головні убори створюють особливе звучання кольорів, які між собою не контрастують, а співживуть у гармонії за законами народної краси, як квіти на полотнах Катерини Білокур, радуючи зір і серце”.
Звичайно, велика заслуга в цьому етнографа-енциклопедиста, учасника “Гомону” Лідії Орел, дружини Л.Ященка, його вірної помічниці і порадниці, бо власне за її допомогою, як слушно наголошує М.Кагарлицький, “…в “Гомоні” пісня звучить не просто в мелодії й слові, а й у костюмах, позах, у рухах, жестах, в обрядовому дійстві, магії, до якої вдаються хористи, відроджуючи правічне й святе для нас, десятиліттями ганьблене і принижуване”.
На Великдень 1969 року за допомогою Івана Гончара, палко закоханого, як і Л.Ященко, в народне мистецтво, визначного художника, скульптора, мистецтвознавця, заслуженого діяча мистецтв України (згодом лауреата Державної премії України ім.Тараса Шевченка) Л.Ященко зібрав на схилах Дніпра гурт молоді й почав розучувати веснянки, які записав з уст народу.
Новоутворений колектив почав збиратися систематично, обрав на Дніпрових схилах зручну галявину, яку назвав “співочим полем”. Наступне свято – Купала – відбулося на Трухановому острові. Коло учасників хору та його прихильників постійно зростало, і видно було, що відродження календарно-обрядових свят у Києві – справа реальна. Серед фундаторів “Гомону” – Ігор Голобуцький, Стефанія та Юрій Гулії, Алла та Іван Дебелюки, Віктор Андрійчук, Володимир Данилейко, Алла Чигирин, Людмила Заковоротня, Віра Чередниченко, Надія Світлична, Оксана Мешко, Анатолій Гоц, Ірина Монкевич, Лідія Орел, Петро Приймаченко…
Та, на жаль, ці гарні починання задушили у сповитку. 1971 року хор “Гомін” був ліквідований як “націоналістичний”, а його учасників почали переслідувати.
“Черговий раз зазнала репресій філолог Лідія Орел (дружина Л.Ященка), що останнім часом учителювала в 49-й київській школі. Л.Орел – прекрасний педагог, і педагогічний колектив давав її роботі високу оцінку. Так було, доки директор не одержав певної інформації від відповідних органів. Він викликав Л.Орел на бесіду і почав допитуватися, на які це співи вона ходить, де збираються непевні особи, якими керує якась людина, що ніде не працює (мався на увазі хор “Гомін”, яким керує чоловік Лідії Орел, Леопольд Ященко). Директор поставив умову: “Або співи, або школа”. Л.Орел заявила, що на репетиції ходити буде, з колядниками на Новий рік піде. На початку 1971 року була змушена звільнитися з роботи”, – писалося в “Українському віснику” (Париж, 1971 рік, вип. 4, січень, с. 151–152).
Про звільнення тих, що співали в “Гомоні”, а також про тих, яким загрожувало звільнення, якщо не “відхрестяться” від “Гомону” (26 осіб), подає відомості 4-й випуск цього ж “Українського вісника” за 1972 р. під заголовком “Розправа над “Гомоном”. “Нарешті “Гомін” був фактично розігнаний 20 вересня 1971 року, хоч офіційно про це ніхто не заявляв. Того дня було скликано в палаці “Харчовик” збори колективу в присутності партійних керівників. Керівник хору композитор Л.Ященко та ще кілька хористів спробували захистити як колектив, так і саму ідею етнографічного ансамблю, не прикутого до сцени, але їм закрили рота. У заключному слові директор “Харчовика” Карасьова сказала: “Ніхто нікакіх реклам ні о каком “Гомоне” давать не будєт. Єсть у нас общій хор дворца культури, пріходітє, будєм работать, пєть украінскіє народниє пєсні, пєсні украінскіх совєтскіх композіторов, пєсні о родінє і пєсні о партії”. Це означало фактичний розпуск колективу.
”Значить, ліквідували на цій підставі, що керівник колективу не забезпечив ідеологічної роботи, допустив прояви націоналістичних всяких випадів. І там фігурувало і 22 травня, там фігурував самвидав, там фігурували і підозрілі особи, які були замічені в хорі. От ну, назбиралося у них матеріалу, при чому не зразу виключили, мене у спілці попереджали, і я намагався по можливості, так би мовити, зайняти конструктивну позицію, не наражатися, на розгон не ліз. Я думав, що вдастся це розв’язати мирним шляхом. Не вдалося, чого й слід було чекати” (Л.Ященко).
Через тиждень, 28 вересня 1971 року, відбулося засідання президії Спілки композиторів України, де Л.Ященка було виключено із Спілки композиторів України” (с.134–135).
Цікаві документи, які висвітлюють причини розгону “Гомону” та виключення його керівника зі Спілки композиторів України, зберігаються в архіві Спілки. А причина одна – хор “Гомін” не вписувався в компартійну програму і мав яскраво виражений національний характер. Приводом же до розправи було те, що деякі учасники хору взяли участь у вшануванні Тараса Шевченка біля його пам’ятника 22 травня, що тоді заборонялося, а також за надмірне, з офіційної точки зору, захоплення “архаїкою” та ігнорування пісень українських композиторів, пісень братніх народів тощо. Про це докладно описано в часописах “Трибуна”, 1990, № 10–12; 1991, № 1 та “Вітчизна”, 1992, № 4.
Іван Гончар, однодумець і духовний батько Л.Ященка, теж гнаний і переслідуваний кадебістами, як і Л.Ященко, зокрема написав: “Щось жахливе чинилося в духовному житті моєї країни. Підносили спритних, звеличували словоблудів, брехню підкладали під голови й накривалися нею, ніби периною. Там, де треба було людину підтримати, – приструнчували її і карали. Де годилося посприяти – заводили в “опальні” реєстри. Безгрішних робили грішними, таланту створювали нестерпні умови. В якій ще країні могло таке бути?! А в нашій – БУЛО. Зуміли! Вчили всіх іти в офіційну ногу, не мати власної думки, дотримуватися градації “верхів” і “низів”. Підрубували коріння національного, вдосконалювали в культурі так зване мистецтво диктату, “є-такої-думки” й телефонного прокурорства. Знецінювалися поняття честі й моралі, все порядне і непарадне, чесне і непересічне потрапляло в залежність від верткої посередності, від непрофесіоналізму. Не просто застій. Духовне зубожіння, зневіра, відчай. За цим стоять конкретні імена. Народ їх знає”.
Якщо врахувати, що в той час був ліквідований і хор “Жайворонок” – базовий колектив Міністерства культури для впровадження в побут сучасних свят і обрядів, то стає зрозуміло, що удар був спрямований не так проти Ященка, як проти національного відродження, проти народної культури.
Виключений із Спілки композиторів, Ященко формально став, як тоді казали, “тунєядцем”. І за це три доби відбув у камері попереднього ув’язнення. А коли його тут зі сльозами на очах відвідала дружина, він сказав: “Лідонько, а нотного паперу ти мені не прихопила?”. З цієї халепи визволили його Платон Майборода і Михайло Кречко. Були, звісно, і багаторазові допити в КДБ, обшуки у квартирі. Але там, крім численних фольклорних записів, що розлючувало слуг сатани, на щастя, нічого істотного не знайшли, і Ященкові пощастило уникнути найгіршого. Але здоров’я забрали чимало.
Знову треба було перекваліфіковуватись. Тепер він уже працював муляром на будівництві. Творчої роботи не давали.
“Поки я був членом Спілки композиторів УРСР, – згадує він, – у видавництвах продовжували друкувати мої, заплановані раніше, книжки й збірники. Але після виключення зі Спілки шлях до видавництв, як і до радіо та телебачення, мені був відрізаний. Отож довелося міняти професію. Працював мулярем на Баришівському заводі “Молния”, в радгоспі на Васильківщині, добуваючи цеглу, розбирав старі будівлі на Подолі. Організовував самодіяльні хорові гуртки в технікумах, профтехучилищах. Наприкінці 1983 року заснував етнографічний ансамбль у Музеї народної архітектури та побуту УРСР для обслуговування відвідувачів”.
Він знову пише у вищі інстанції зболені заяви з проханням розібратися і поновити його на роботі. Не можна без хвилювання читати заяву Ященка від 17 вересня 1973 року до голови Спілки композиторів України, народного артиста СРСР А. Штогаренка, фрагмент якої наводить М. Кагарлицький у своїй статті “Храм народної пісні”: “Минає ось уже два роки з часу виключення мене з членів Спілки. В моєму житті це є чорний період вимушеної творчої кризи, якому ще не видно кінця. Мені відрізано шлях до роботи за фахом, для публікацій моїх творів та їх концертного виконання…
Доводжу також до Вашого відома, що організованого мною самодіяльного українського народного хору “Гомін”, за який мене було виключено зі Спілки, вже не існує. Вже два роки в Києві немає веснянок та хороводів на травневі свята, немає купальських розваг над Дніпром, немає масових співів біля пам’ятника Слави на День Перемоги, на грані ліквідації новорічні колядки, щедрівки тощо. Не знаю, чи будуть ці народні звичаї ще колись потрібні в нашому місті…
Прошу Вас також узяти до уваги, що я маю двох малих дітей, дружину, хвору на туберкульоз, і тещу, хвору на рак шлунка. У даний час я, як це Вам відомо, знову безробітний і, не будучи поновлений у Спілці, не можу дістати роботу за фахом. З поновленням у Спілці пов’язана й моя житлова проблема…”
Та поновили Ященка у Спілці композиторів лише у 1989 році.
Але митець не складає рук, намагається продовжити розпочату справу, реалізувати свої творчі задуми. У 1983-му Леопольд Ященко знову повертається до етнографії.
Спершу в Музеї просто неба у Пирогові, де на той час працювала його дружина, він заснував невеликий хор для обслуговування відвідувачів. Влада це пропустила, але виступати дозволила лише на території музею. Тоді Ященко зайшов з іншого боку. В той час на Гідропарку любили збиратися прості люди, щоб поспівати народних пісень, і він пристав до них. Кликати старих учасників Гомону він не наважувався, та вони самі поступово поверталися. Співали на лавках у аварійному зеленому театрі, а на зиму їх прихистили у одному із центральних жеків.
Влітку 1984 року він організував хор на лоні природи у Гідропарку, і виступив з ним на святі Купала. Але потім чинилися знову всілякі перешкоди, навіть у час перебудови. Наприклад, в 1986 році Дніпровський райвиконком заборонив Ященку проводити свято Купала в Гідропарку, бо, мовляв, воно не радянське. Йому перед кожним виступом доводилося бігати по всіх вищих інстанціях, випрошувати дозвіл і візувати репертуар.
“А вже навесні я почув випадково, що хоче створити колектив хоровий будинок «Метробуду», а практично зреалізувати дуже важко, я казав, що тільки одна адміністрація, а все решта по околицях. Я прийшов туди і кажу, що в мене є люди, якщо би ви нас прийняли, я би привів їх сюди і був би колектив. От і, Слава Богу, мене туди прийняли, і нас Гомін, як потім ми назву свою поновили” (Л.Ященко).
(Михайло Гуць): У перші часи Л.Ященкові було важко працювати, бо доводилось щоразу подавати нові списки учасників, візувати кожну народну пісню, узгоджувати з адміністрацією кожний свій крок.
На думку спливає 1986 рік, коли “Гомін” зібрався в Гідропарку на святкування Івана Купала. Зійшлося чимало святково вдягнених людей, бо вдалося дати рекламу по міському радіо. Перед концертом до Л.Ященка підійшов міліціонер і зажадав дозволу на проведення свята. Знервований Л.Ященко подає міліціонерові папірець. Програма була затверджена в Будинку художньої самодіяльності, у Будинку культури “Київметробуду” та Ленінському райвиконкомі. Міліціонер, що стежив за порядком, не зовсім був задоволений документом, але свято ми провели. Та на другий день, у неділю, нам таки не дозволили виступати з концертом у цьому ж Дніпровському районі: Дніпровський райвиконком заборонив як “свято не радянське”. І ми попід міст перейшли на територію сусіднього, Дарницького району. А там, хоч і не були запрограмовані, виступили з концертом. Але вже багато учасників не ризикнуло переступити поріг заборони: боялися переслідувань і звільнення з роботи, чи позбавлення можливості продовжувати навчання.
***
І пізніше ще були прикрі моменти в житті “Гомону”. Так 8 жовтня 1989 року у Палаці культури Київського політехнічного інституту “Гомін” вітав своїми піснями ювіляра Дмитра Павличка. Настрій був урочистий, піднесений, святковий. Бо й виступали гарно. Після концерту була пропозиція піти з піснями до пам’ятника Тарасові Шевченку. Але була й інша – поїхати на тодішню площу Жовтневої революції. Пристали до другої.
На площі ми співали ліричні пісні, в тому числі й на слова Т.Шевченка. До нас приєдналися, здається, 6 осіб з українськими національними прапорами. Нараз, коли виконували Шевченків “Заповіт”, до нас підійшли міліціонери і наказали забрати прапори. Ніхто їх не слухав. Тоді вони накинулись на прапороносців з гумовими кийками, виривали прапори з їх рук і нівечили, а хлопців били й волочили до заґратованих автобусів, яких тут було дуже багато. Обуренню людей не було меж. Потім ми разом з масою народу попрямували до міськвиконкому, якому передали ноту-протест.
Через деякий час хлопців звільнили, а нам відповіли, що міліція правильно вчинила, бо то, мовляв, був мітинг, на проведення якого не було дозволу. Насправді ж “мітингу ніякого не було, а тільки звучала пісня, котра й викликала таку жорстоку реакцію”, як слушно наголошує Л.Ященко у згаданій статті.
Так хор воскрес. І крок за кроком нарощував свій потенціал. То був той самий “Гомін”, на тих же творчих засадах. Він і тепер лишається єдиним у своєму роді колективом, і не має, на жаль, прямих послідовників, принаймні, в Києві.
Проблеми у хору були і після поновлення, та в той час вже повіяв вітер змін, він приніс перебудову, приніс надію. Дисиденти та просто неблагонадійні попіднімали голови.
Це з уст хору “Гомін” уперше в Києві після багатьох десятиліть заборони 10 вересня 1989 року на першому Установчому з’їзді Народного Руху України в актовому залі Політехнічного інституту урочисто пролунав наш національний (а тепер і державний) гімн “Ще не вмерли України ні слава ні воля” – слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького.
“Гомін” перший у Києві заспівав і гімн Миколи Лисенка на слова Олександра Кониського “Боже Великий, Єдиний” – твір, що його знають українці у цілому світі, а в нас, на Батьківщині, він довгі роки був заборонений. Так само і “Не пора, не пора” на слова Івана Франка і “За Україну” на слова Миколи Вороного, і “Ой у лузі червона калина” та багато інших, незаслужено забутих і заборонених стрілецьких і повстанських патріотичних пісень уперше виніс на майдани столиці хор “Гомін”.
Тоді, у на початку 1990-х років, почалися стотисячні мітинги, національне піднесення і зрештою проголошення незалежності, про яку мріяли цілі покоління українців. Л.Ященко отримав Шевченківську премію, хор – визнання держави, але, як на мене, ніякої особливої підтримки. На сьогоднішній день приміщення для репетицій надає ректор Києво-Могилянської академії, в одній з аудиторій корпусу.
“Гомін” супроводжує всі патріотичні акції в Києві – святкування Дня Незалежності України, Дня Конституції України, з’їзди Народного Руху України, Спілки офіцерів України, Республіканської та Демократичної партій, товариства “Просвіта”, “Меморіал”, конгреси демократичних сил, політв’язнів та репресованих, всенародні віча, міжнародні та всеукраїнські наукові з’їзди та конференції, вечори пам’яті видатних українських культурних і політичних діячів.
Співали гомінчани на відкритті пам’ятних меморіальних знаків великим українцям – Павлові Чубинському, Дмитрові Загулу, Василеві Стусу, В’ячеславу Чорноволу, Олегу Ольжичу та іншим, на відкритті музеїв Івана Гончара, Олени Теліги…
Гомін проводив вертепи, колядування, веснянки і Купала, збирав переповнені зали людей, заражав їх нестримною любов’ю до своєї землі і свого народу.
Пісень, які співає хор “Гомін”, кількасот. З них чимало вивчено на репетиціях хору та ансамблів, що входять до його складу (академічний ансамбль “Криниця”, ансамбль автентичного фольклору “Радосинь”, чоловічий гурт “Козаки”, народні музики – родина Вербовецьких), якими також керує Л.Ященко. Решта – пісні, які учасники хору знали раніше. Їх співають не на сцені, а на вулицях, на майданах, в парках, у транспорті. Співають завжди: коли їдуть на репетицію, з репетиції, на концерт чи з концерту. І завжди з насолодою їх слухають перехожі, пасажири. Слухають і просять співати ще і ще, коли хор починає розходитись. Де “Гомін” – там пісня. Де пісня – там людно, бо пісня зворушує. Вона будить почуття і розум людини, підносить її на своїх крилах у світ високої поезії, захоплюючої краси, оживляє наші душі.
Отже, за багатством репертуару “Гомін”, гадаємо, стоїть на одному з перших місць у світі. У репертуарі хору особливо (і це основне) щедро представлена календарно-обрядова поезія, що охоплює весь річний цикл: колядки та щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, обжинкові. Їх, зокрема, кияни можуть почути у музеї архітектури та побуту у Пирогові – на Вербній неділі, на Великдень та інших святах та заходах.
Минають роки. Час максимального національного піднесення і мітингів часів заснування держави Україна, теж лишається позаду. Ми живемо в цій державі і прапори жовто-синіх кольорів ніхто вже не видере нам з рук, бо це – прапор нашої держави.
Але учасники тих подій старіють… Наймолодші (типу мене) – ще не пенсіонери, а решта, на жаль, старіють. Як передати свою любов до пісні і традиції, потяг до активного збереження національної культури, своїм дітям? Адже ми всі – минаємо, і так хочеться щоб хоругву хору підхопили молоді руки. Але в молоді часто не стає не те що любові до пісні, а часу і сил на те безкоштовне сподвижництво, на ту творчість заради збереження і відродження високої пісенної культури.
Я намагаюся переспівати своїй маленькій Сміянці весь той репертуар, який знаю. Правда, її подобаються лише маршові стрілецькі та козацькі, ліричні та обрядові пісні – ніякого суму і зажури вона не любить співати… а пісні українські в переважній більшості як не журливі чи трагічні, то з відтінком суму. Якщо бог дасть здоров’я Леопольду Іановичу, хочу привести її цього року на репетицію чи концерт – почути вживу.
Останнє десятиліття склад колективу невмолимо старішає. Один час бігали на репетиції студенти Києво-Могилянки… та мало хто залишався надовго. Тим не менше, завдання виконувалося – люди “проходили” через “Гомін”, а отже на все життя зберігали в собі його духовний вплив, любов до пісні.
Мені інколи соромно дивитися в очі Леопольду Івановичу, коли він питає мене при рідких зустрічах, коли я вириваюся до гомінчан на якусь подію чи бодай на день народження Леопольда Івановича: “Аа… Оксана, здається? Оксано, чому не приходиш на репетиції? А батько де? чому не приходить?”
… чому я не приходжу на репетиції…
клопоти, побут, робота, дитина…
Згадую тих жіночок в ті часи, з якими співала поряд: працівницю пивзаводу на Подолі, вчительку української мови, науковців, хіміків – киянок, що в ті часи, маючи дітей і сім’ї, бігали на репетиції після закінчення робочого дня, на 7-му вечора – в Метробуд на Прорізну, з торбинками з продуктами… і вони викроювали той час, інколи брали із собою дітей… а тепер от бачила – дідусі беруть із собою на репетиції маленьких онуків (пару років тому відвідувала кілька репетицій у прриміщенні Києво-Могилянської академії). Але як це все нелегко було! – я лише тепер розумію. Бо одна справа бути школяркою чи студенткою, а інша – сімейною людиною.
Згадую ще: Віктор Андрійчук – доктор економічних наук, зараз завідує кафедрою економіки, здається, у якомусь з ВУЗів, Віталій Фалеторів (покійний вже, на жаль) – соліст, що заспівував “Грає широке море” разом з Л.Ященком, лікар за фахом… І жінки і мужчини – люди самих різних професій, кияни з корінням з різних регіонів України, люди котрі не мали музичної освіти, але мали – співочу душу українську, не побоюся голосного слова. Академічний професійний хор, можливо, співав би злагодженіше і майстерніше – але то не був би вже народний хор.
Час і бажання продовжувати цю справу знаходять зараз, в основному, ті ж самі учасники колективу, люди старшого і поважного віку. Молоді, на жаль, мало. Хоча нові люди приходять завжди. І якщо почати збирати гомінчан різних часів по всьому Києву… виходить їх чимало.
“Оце була у нас акція, називається “Всеукраїнська акція на підтримку державної мови”. Ми пішли пікетувати Адміністрацію президента, там всі представники різних партій, і хлопці молоді ідуть транспарантами, ідуть з прапорами, ідуть мовчки і мовчать, а старші, вже пенсіонери ідуть і співають: “Гей, там на горі Січ іде!”. Та збоку подивитися, воно карикатурно виглядає. Та ми нікуди не подінемося, так от у нашому виконанні пісня ще живе. А фактично це ж молодіжна пісня, вона мусить звучати. Вони відвикли від цього” (Л.Ященко).
Використані джерела:
http://www.bezcenzury.com.ua/ua/archive/5365/culture/5790.html
http://5tv.com.ua/newsline/182/560/19649/
http://www.etnolog.org.ua/vyd/nartv/2003/N4/Art4.html
На цьому завершу предовгу історію про долю Л.Ященка і його колективу.
Про сам творчий доробок, а також ще трошки власних спогадів і фотографій – далі…
Тепер трошки про мою скромну причетність до хору.
Що там кокетувати зайве, коли у мене в профілі і так написано – народилася я у 1975 році. Батьки мої родом з Поділля. В дитинстві ми втрьох на кухні часто співали “Ой дівчино, шумить гай”, “Взяв би я бандуру”, “Одна гора високая”, “Тече вода каламутна”, “Якби я мала крила орлині”, “Ой я маю чорні брови”, “Ой сусідко” та інші. Вдома завжди розмовляли українською, проте навколо звучала переважно російська. І я і мама з російськомовними розмовляли винятково російською, і лише батько – українською майже завжди і зі всіма.
Найближчі школи були всі російські, і лише в одній – один-єдиний український клас, та іноземна французька мені була немилою (допомогти було б нікому, бо батьки її не знали). Отже, вчилася я в російській школі.
Відвідувала гурток хореографії в будинку піонерів до 3-го класу. В третьому ж класі батько за гонорар за наукову свою статтю (у розмірі 10 крб.) придбав, випадково завітавши у музичний магазинчик райцентру на Поділлі, першу сопілку, довго невміло “пілікав” на ній (мамі на “радість”), а потім на слух навчився грати простенькі мелодії народних пісень. Я перейняла. А потім – і обігнала батька, розучуючи вже й складні мелодії-імпровізації з грамплатівок “Троїстих музик” на слух, добираючи мелодії всіх знаних мені пісень.
Десь так у 1987-му році в тому ж будинку піонерів з’явився гурток народної пісні. Вела його Марія Миколаївна (на жаль, прізвища не пам’ятаю). І прийшло туди, окрім мене, всього-то-на-всього ще пару дівчат… а ще було двійко її дітей – хлопчик і дівчинка. Ми розучували пісні з репертуару Мареничів, а також веснянки.
У 1988-му році на сцені Жовтневого палацу був новорічний концерт. Ми з батьками сиділи в залі. І тут на сцену вийшов якийсь український народний хор і він СПІВАВ КОЛЯДКИ.. та так, що в батьків на очах були сльози, вони не вірили своїм очам… Хто це пропустив? – дивувалися вони… і не знали, що то був – “Гомін”.
Буквально тоді ж я випадково почула що наша керівник співає у хорі.. і сама не знаю тепер, як то мене надоумило і що саме – буквально напроситися з нею на репетицію. І от так я прийшла з нею у “Гомін”. Здається, це вже тоді було на Прорізній, в приміщенні що надав Метробуд.
Я прийшла коли саме були репетиції шевченківського репертуару… значить, був десь так лютий місяць. Багатоголосні партії: тенори, сопрано, альти, баси, баритони, що зливалися у звучанні і вібрували живим звуком… привели мене у такий захват, що я, прибігши додому, не могла відійти. Добре пригадую, як батьки спокійно слухали мої вигуки: “Ах… ви не уявляєте як це гарно, це так, так…” Я, звичайно, не могла їм передати словами як це звучало.
– Піду-но я подивлюся, куди це моя дитина ходить, – сказав батько. Пішов.. і залишився, “захворівши” всерйоз і надовго. І ходив ще довгих 8 років вже після того як я перестала ходити на репетиції, поринувши у креслення і курсові студентського навчання. Ходив на репетиції, їздив з хором на “гастролі” під Берестечко і Жовті Води, де співав “Гомін” на урочистостях, виступав у консерваторії і філармонії, в палаці “Україна” і т.д.
Але після 2001-го року перестав ходити і він.
У 1991-му році хор “Гомін” записувався на радіостудії. Записи з фонду інколи можна почути по радіо.
На фото мій батько – найвищий справа від хоругви (біля дядечка з вусами). Я – друга зліва в першому ряду. Сорочки в мене бабусиної не було, я собі вишила сама – скромненько, кетягами калини, мама зшила плахту з картатої плахтяної тканини – благо тоді ще можна було таку знайти в продажу, так що похвалитись багатими та старовинними строями не можу. Реквізитний мала лише тканий пояс.
Поважними подіями для аматорського хору були виступи на високих сценах. Зокрема, у філармонії.
Взагалі, люди – скрізь люди. І в хорі – теж були свої скелети. Так, багато жіночок хворіло на зіркові хвороби і намагалося “випхатися” на сцену при кожній нагоді.. А твори ж то серйозні важко співати непрофесіоналам, Леопольд Іванович перед такими виступами закликав приходити самих най-най… щоб же звучало, щоб не позоритися… Завжди хотів молоденьких побільше на сцені бачити, але ж – не завжди була можливість скрізь виступати – навчання, обставини.
Ну от, але у філармонію на виступ мене колись “взяли”. Здається, той же 1990-й чи 1991 рік. Я – шоста в другому ряду зліва.
А крайній справа серед чоловіків – Леопольд Іванович (поступився диригенським місцем для виконання складного, більш “академічного” твору з репертуару своїй тодішній помічниці з камертоном).
І на завершення – про репертуар хору.
Серед численних веснянок – “А ми кривого танцю йдем”, “Упав сніжок на обніжок”, “Розлилися води на чотири броди”, та інших, які виконує “Гомін”, є також у прекрасних обробках Л.Ященка пісні “Ой по горі, по горі”, “Берегом, берегом”, “Коло млина калина”, “Ой вербице”, “Був собі журавель”, “Ой веснонько, весно”, “Скриплять нові та ворітечка” та інші. Вже кілька років поспіль на Великдень біля церкви Івана Богослова (колишньої трапезної Михайлівського монастиря) хор “Гомін” влаштовує веснянки, молодіжні ігри та забави, до яких долучаються і глядачі. Наступного дня, в Поливаний понеділок, веснянки “Гомону” переносяться до Музею народної архітектури та побуту України…
За народним календарем свято Купала припадає на 7 липня. Це ціле видовище, без якого в ці дні Київ духовно збіднів би. Проте досвід показав, що в міських умовах краще використовувати вихідний день – першу суботу липня. Це дає змогу вільно святкувати цілу ніч до ранку, як то здавна заведено в народі. Діти, дівчата й молодиці в довгих вишиваних сорочках, вмостившись на траві, плетуть вінки з польових квітів, потім накладають їх на голови, підперізуються вербовими гілками або поясами-“крайками” і з піснями водять таночки навколо “купайлиці”. Інші пливуть по воді на заклечаних човнах, дівчата пускають на воду вінки з запаленими свічками; ще інші – гойдаються на гойдалках. Вогнище освітлює людей, які в цю ніч наче очищаються вогнем і водою від усякої скверни. Святкування відбувається як правило в Гідропарку біля Венеціанської затоки.
Ліричний відступ
Також чудове дійство відбувається і на полі біля ставу у Музеї народної архітектури та побуту в ніч на 7 липня. Там і гомінчани бувають, у 2005-му я з ними там теж поспівала.
Стрибала там через вогнище заради забави… правда, довелося закотити плахту за пояс (не сорочку, не подумайте!) – бо інакше б не перескочила… Відчуття – непередавані… здається, момент перелітання через теплий жар вогню триває не секунду, а хвилину… час сповілюнюється якось… добре коли за руку тримають міцно – вже не втечеш.
Там бабусь автентичних привозять з сіл як правило – для дійства. З Фастівського району, з Вінницької області… Ах, я не можу їх слухати без сліз. Щось в мені перевертається від їх хустинок і голосів, від їх натруджених рук… слабонєрвна. Так саме в місті, коли бачу яскраво-жовту чи зелену теплу хустину з китичками – обертаюся і думаю: “аборигени”, милі такі… фактично, останні… скільки ще років пручатиметься село, традиція, етніка – урбанізації і європеїзації?
Кумедно згадувати, як уже поночі котили у став вогненне колесо… вінки всі пускають – і вони пливуть зі свічками на чорній воді, темно. романтично так… тут якийсь сплеск зі ставу – дивимося, товстий такий молодик з кучерявим волоссям а-ля Іво Бобул, випливає, відфиркуючись, і рукою якогось вінка пхає… вмерти можна було від несподіванки і від сміху з тієї мармизи товстощокої, виринаючої з темряви і романтичних вогнів…
У 2006-му ми там з нашим (в основному, колядницьким) гуртом “Зоряниця” співали. Мед-пиво пили, по бороді текло…
“Гомін” співає чимало купальських та петрівчаних пісень у цікавих обробках Л.Ященка (“Купала на Йвана”, “Ой по горі, по долині”, “Ой да тихо, тихо Дунай воду несе”, “Та через село та піч везено”, “Ой на Івана, ой на Купала”), а також високомистецьку “Купальську ніч” на слова і музику Л.Ященка.
У розмаїтому репертуарі “Гомону” є і патріотичні, написані Л.Ященком (слова і музика). До них належать: “Гей, Україно”, “Збираймо родину”, “Воскресни, Україно”, “Вставай, козаче”, “За вільну Україну”, “Слава героям”, “Скресає Україна”, “Молімся за Вкраїну”, “Бережім своє ім’я”.
До 70-річчя страшного голодомору в Україні Л.Ященко написав зворушливу пісню “Пам’ять”. Вперше її виконав хор “Гомін” на Першій міжнародній конференції, присвяченій жертвам голодомору в Україні, що відбулася минулого року в Київському національному університеті ім.Тараса Шевченка.
До глибини душі зворушують пісні, у яких Л.Ященко з болем у серці передає страшну Чорнобильську трагедію – “Покинуті оселі”, “Порвалась остання струна”.
Хто з композиторів написав варту уваги, гарну пісню чи музичний твір про цю трагедію? – а Ященко написав. І так звучить… але краще раз почути.
Майже завжди доводиться повторювати на прохання слухачів пісні “Золотистий туман” та “Київське танго” (слова і музика Л.Ященка), “Високо мій сусід плоти погородив” (слова та обробка Л.Ященка, мелодія народна), “Що по морю, морю та по синьому” (слова Надії Данилевської та Миколи Ткача, музика Л.Ященка), “Вставай, народе” (слова Дмитра Павличка, музика учасника хору Віктора Лісовола).
У репертуарі “Гомону” є чимало козацьких, рекрутських, стрілецьких та повстанських пісень, частина з яких виконується в обробках Л.Ященка: “Гей, по синьому морю”, “На вулиці сурма грає”, “Ой на горі, на Маківці”, “Триста літ”, “За Україну”, “Що за військо іде”, “Нас питали, якого ми роду”, “Світить місяць, світить ясний”, “В суботу пізненько”, “Гей, там на горі Січ іде”, “Марш Залізної остроги”.
З пісень побутових, про кохання, жартівливих у мистецькому озвученні Л.Ященка “Гомін” виконує “На добраніч усім на ніч”, “Через гору та в лісок”, “Ой послала мене мати”, “Летіли лебеді понад став”, “Любив дівчину, дівчина мене”.
Пісні Л.Ященка співають народні хори “Либідь”, “Імбер”, ансамбль пісні і танцю “Дарничанка”, ансамбль “Козацькі забави” та чоловічий ансамбль хору імені Г. Верьовки (Київ), Капела бандуристів “Карпати” та хор “Вірли” (Львів), хори та ансамблі в Тернополі, Запоріжжі, Опішні, в інших містах України та за її межами.
У “Гомоні” звучить музика (в обробках народних пісень та пісень на слова письменників) М.Лисенка, М.Леонтовича, Р.Купчинського та ін.
Чимало творів виконує “Гомін” на слова Т.Шевченка (“Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої”, “Зоре моя вечірняя”, “За байраком байрак”, “Ой не п’ються пива-меди”), а серед них – “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле”, про трагічні для України бої під Берестечком в 1651 році, коли українське військо під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького було розбите багаточисленним військом польської шляхти. Коли співається ця пісня-реквієм, то аж мороз проймає від слів і мелодії, сповненої драматизму:
“Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?”
“Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили…”
Відроджуючи пісню в побуті, Л.Ященко для охочих поспівати запровадив масові недільні співи. Тут згадують відомі та призабуті пісні, вивчають нові. Таким чином готуються резерви, з яких поповнюється хор і які беруть участь у народних святах.
У 2003 році, коли відзначали Дні Києва, Л.Ященко зібрав у Центральному парку культури і відпочинку столиці чимало хорових колективів нашого міста, щоб якнайширше залучити людей до співу під девізом: “Співаймо разом!”, бо вважає, що пісня активно живе доти, доки її співають.
Того пам’ятного вечора до пізньої ночі дзвінко лунали на схилах Дніпра у натхненному виконанні самодіяльних артистів, яким з ентузіазмом підспівували присутні, популярні українські пісні: “Ой у лузі червона калина”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої”, “Зоре моя вечірняя”, “Ой у лісі на полянці”, “Сховалось сонце за горою”, “Ой у лузі та ще й при березі”, “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Раз над’їхав козак з міста”, “Повіяв вітер степовий”, “Ой вербо, вербо”, “Цвіте терен” та багато-багато інших.
Нарешті Л.Ященко одержав заслужені нагороди – він лауреат премії ім.Павла Чубинського (1992), Державної премії України ім.Тараса Шевченка (1993). Того ж 1993 року йому присудили премію фундації доктора Дем’яніва “Свобода і мир для України”. “Гомін” – лауреат республіканського фестивалю “Дзвін-91”, йому присвоєно звання Народного.
Проте звання “народного артиста” Ященку так і не присудили, до речі, до сих пір.
Хоч як на мене – куди вже народнішим бути…
І насамкінець.
Саме вчора, в неділю, збиралася організаторська трійця нашого колядницького гурту на “установчі збори” в Музеї Івана Гончара (ми там у каптьорці чергового знайшли прихисток для репетицій). Обговорювали “стратегії і тактики” на цей рік, плани з репертуаром і маршрутами.
Ну і от чекаю я на метро “Арсенальна”, якраз під кулеметом-пам’ятником, нашого Березу.. коли це дивлюся – Леопольд Іванович з портфелем з метро вискочив і… куди ж це він, думаю? перехід підземний же – в інший бік… Хе, який перехід – навпростець через жвавий рух транспорту – до тролейбуса! Бо ж недільні співи у Музеї Гончара… оті самі недільні співи – для всіх бажаючих киян.
І це у 80 років!..
Ну от. Підходимо ми пізніш з Березою до зупинки. А там – гомінчани.. теж на недільні співи. Скрізь – свої люди. Землячка батька – Лариса Дмитрівна, з якою випадково познайомилися коли прийшли в хор і почали там співати. Давно її не бачила. Побачила мене і каже: о… а я тебе згадувала нещодавно. Оце внучка виходила заміж 4 жовтня в Одесі. Я її кожуха привезла (сісти за звичаєм під час розчісування коси), збиралася співати.. а вона мені: “Бабушка, у нас в Одессе это не принято”… Ех… що вона тямить – де вона ще таке почула би… Не те що в тебе на весіллі – так славно поспівали…
Ага, було. Вона теж співала разом з моїми бабусями різноманітними. І гильце вбирали. І на подушку садили… і коровай різали, і танець з підошвою (коровайною) танцювали…
Ну, от і все наразі про хор “Гомін”. Він ще живе, ще співає. Хто буде в Києві і матиме бажання – приходьте в будь-який недільний день в Музей Гончара на 17.00, за Печерською Лаврою одразу, вхід у ковані ворота. Там Ященко проводить недільні співи – співають широко знані і для когось нові, але не важкі для вивчення, українські народні пісні. Це взимку. А влітку – над Дніпром, біля памятника-райдуги, арки воз’єднання (або ж народна назва – біля “ярма” :).
Царівна_Сміяна,
жовтень 2008 р.
