(ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА)
За Україну, за її долю,
За честь і славу, за народ!
(Микола Вороний)
Ці священні слова великого майстра українського поетичного слова і театрального діяча Миколи Вороного, розстріляного енкаведистами 1938 року, винесені в епіграф, часто звучать в устах легендарного хору “Гомін” Леопольда Ященка, який, на жаль, 2 квітня цього року відійшов у вічність. Царство йому небесне. З іменем Л.Ященка відійшла ціла епоха раннього відродження Української держави та її культури.
Леопольд Ященко був високий, стрункий, із розкішною чуприною на голові, з ясними очима, котрі щедро випромінювали його доброту, майже завжди у вишиванці. Він приваблював до себе людей вже зовнішнім виглядом. Був закоханий в українські народні пісні, яких знав дуже багато, – і не лише знав і співав їх, але також знав, у якій місцевості та чи та пісня побутує. Він і сам був, наче пісня, зіткана з чарівних мелодій. Тому ті, що знали Леопольда Ященка, влучно говорили: “Де Ященко, там і пісня, яка гуртує людей, а де пісня, там і Ященко”.
Пан Леопольд став символом пісенної України. Він любив життя, людей і мистецтво. Ненавидів фальш, якого, на жаль, так багато у нашому житті. Був правдивим і безмежно любив Україну, за що зазнав репресій, звільнення з улюбленої праці в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.Максима Рильського АН України, де він колись на Вченій раді того ж інституту на запитання, чи співає наш народ пісні, де славиться Ленін і комуністична партія, рішуче відповів: “Такого немає. Пісні про Леніна і комуністичну партію співають, але то тільки на сцені. Без них не обійтися”. Це була смілива думка за часів тоталітарного, московсько-більшовицького режиму.
Ми з Леопольдом Ященком працювали в одному інституті. Він був глибокий науковець, автор десяти книжок, серед яких особливо цінна монографія “Українське народне багатоголосся”, та низки ґрунтовних наукових статей. Є у нас і спільні публікації: “Фольклорна експедиція на Станіславщину та Буковину” // Народна творчість та етнографія. – 1960. – №1. – С.149–150; “Сонячні хорали” // Народна творчість та етнографія. – 1965. – №4. – С.81–82; “Співає Поділля” (тут Л.Ященко виступає під псевдонімом “Л.І.Іваненко”) // Народна творчість та етнографія. – 1966. – №1. – С.101–102 та ін. З Л.Ященком було дуже легко працювати. Його думки завжди були глибокі, чіткі, дохідливі, зрозумілі.
Підкреслюю надзвичайну працьовитість свого побратима. Працював дуже багато і все бідкався, що не встигає зробити те, що задумав. Ми разом їздили у фольклористичні експедиції по Україні. Видавали книжки. Були й комічні моменти. Пригадую, як ми приїхали в село Іване-Пусте, що на Тернопільщині (Борщівський район). Наша машина нагадувала будку, якою возять продукти. А на машині був вмонтований великий гучномовець. А їхали ми в те село з конкретною метою. Моя знайома, з якою я колись навчався в Чернівецькому університеті, Шмиглик (ім’я її, на жаль, вже забув) видавала заміж свою дочку. А тому ми їхали, щоб записати це весілля. Коли вже під’їжджали до їхньої оселі, кілька жіночок з того села присікалися до нас та й обурливо кажуть: “Куди ви їдете?! Там сьогодні весілля, а ви їдете робити дезінфекцію! Як вам не соромно!” Ми заспокоїли наших співрозмовників і сказали їм: “Не хвилюйтеся, ніякої дезінфекції ми робити не будемо, бо до неї не маємо ніякого відношення. А приїхали з Києва, щоб записати весілля”. “Вибачайте”, – виправдовувалися жіночки, що не так зрозуміли наш приїзд.
Почалось весілля. Треба було бачити тоді Леопольда Ященка, який він був щасливий! Ми опинилися в царстві високої поезії. У наших краях ще збереглися з давніх часів пісні-ладканки. Вони надзвичайно мелодійні, зворушливі за своїм змістом, виконуються в повільному темпі. Мені здається, що найперше цей оригінальний витвір нашого народу Л.Ященко почув у 1959 році в моєму рідному селі Іванівка Рожнятівського району Івано-Франківської області, куди ми приїхали на цілий тиждень, щоб записати їх та й інші фольклорні твори нашого села, а також навколишніх сіл нашого пісенного Підкарпаття. Ними надзвичайно захоплювався Леопольд Іванович. Та й інші пісні, що співалися тоді на весіллі, були прекрасні. Ми впивалися ними. А коли записали їх на магнітофонну стрічку і зафільмували весілля, були дуже щасливі. Засмучувало тільки одне: ми не зафіксували молодих, як вони вінчалися. Нам це не дозволялося: держава була атеїстичною. Та, на превеликий жаль, як мені сказали в інституті, наш запис весілля знищили.
В тому селі ми перейняли народний жартівливий танець “Карапет”.
Пригадався мені ще такий прикрий випадок з Ященком в інституті. Ми працювали в одній кімнаті. Його стіл був біля вікна, мій – біля дверей. Працюємо. Л.Ященко друкує на машинці – якусь скаргу у вищі органи України. Раптом відкриваються двері – і в кімнату вривається завідувач відділу фольклористики, парторг інституту Олексій Дей. Швидкими кроками підійшов до Л.Ященка, вирвав з машинки те, що друкувалося, і відніс це в КДБ.
Звичайно, там нічого антирадянського не було. Та в 1968 році Л.Ященка звільнили з інституту, бо підписав листа до ЦК КПРС (в листі було 139 підписів), в якому був протест проти закритих судів в СРСР. Перспективного молодого вченого було підрізано в корінь (мене звільнили з цього інституту в 1966 році, мовляв, не захистив дисертації, а насправді з ідеологічних причин).
Та діяльний Леопольд Ященко не складає рук. У 1969 році він організовує легендарний етнографічний хор “Гомін”. Будучи патріотом України і розуміючи, яку велику роль у житті відіграє українська мова і пісня, котрі часто переслідувалися у нас, Л.Ященко вирішив співати в хорі тільки українські пісні. Цим наш хор відрізнявся від інших українських хорових колективів. Та, крім автентичних народних пісень, ми співаємо (правда, рідко) і пісні, в прекрасних обробках М.Леонтовича, М.Лисенка, П.Демуцького, а частіше самого Л.Ященка. В хорі співають в основному однодумці Л.Ященка. І люди різного віку й професій.
Відрізняється “Гомін” від інших українських хорів і багатством репертуару. За підрахунками колишньої старости хору Катерини Міщенко, ми співаємо 600 пісень. Але, звичайно, не всі вони виконуються на сцені. Адже “Гомін” усюди співає – в транспорті, на різних майданчиках, де є тільки слухачі. Але й на сцені до 300 пісень ми співаємо. Репертуар розмаїтий за змістом – тут і календарно-обрядова поезія, і історичні пісні: козацькі, січових стрільців, пісні про трагічні і водночас героїчні Крути, пісні УПА тощо.
Пригадався мені такий випадок. Після концерту в Будинку культури Київського політехнічного інституту, який був присвячений Дмитрові Павличкові (в часи перебудови), “Гомін” вирішив поїхати ще й на людний сьогоднішній Майдан Незалежності і поспівати ще й там для людей. Співаємо пісні на слова Тараса Шевченка – “За байраком байрак”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Зоре моя вечірняя”, “Думи мої” та ін. Біля нас стояв гурт молоді із синьо-жовтими прапорами і теж співав разом із нами. Нараз нас оточили омонівці, відібрали в прапороносців прапори, потрощили їх, декого затягли в міліцейські машини і кудись повезли їх. Ми кричали: “Ганьба!”, “Яничари!”, “Дикуни!” і т. д. І нас розігнали. На душі було скверно…
“Гомін” завжди був на передньому краю боротьби за незалежність України та її культури, беручи активну участь у важливих громадсько-політичних і культурно-просвітницьких заходах. І вже у незалежній Україні найважливіші культурно-громадські заходи, які проводять наші очільники, без “Гомону”, як правило, не відбуваються.
Що характерне ще для “Гомону” Л.Ященка? Це барвистий одяг на гомінчанах. І він не фабричний. Сорочки вишиті або самими гомінчанами, або ж їхніми матерями чи ще й бабусями. А взори на них веселкові, багаті, індивідуальні. Повторень немає. Тим теж виділяється хор “Гомін” серед інших хорів у кращий бік.
Та в 1971 році хор “Гомін” влада розігнала як націоналістичний, а Л.Ященка виключили зі Спілки композиторів України. Вимагали від Л.Ященка, щоб покаявся, залучив до репертуару хору радянські пісні, вилив цебер помиїв на своїх друзів. Тоді буде мати й роботу за фахом. Та на це чесний мій побратим не пішов, хоч і тяжко бідував і працював – розбирав старі будинки в Києві, бо ж чимось було треба годувати двох маленьких синів, хвору тещу та й дружину (Лідію Орел теж звільнили з роботи за любов до України), та й самому треба було щось їсти. Та Л.Ященко не складав рук, організовував різні невеличкі співочі гурти. Наново складав списки учасників “Гомону”, де, на вимогу тих, від кого ми залежали, зазначалося місце роботи і посада та домашня адреса. І в 1984 році хор “Гомін” відновив свою роботу, а згодом його керівника поновили у Спілці композиторів України. Хор “Гомін” Л.Ященка став цілим явищем у культурному житті Української держави.
Сьогодні народний етнографічний хор “Гомін”, на нашу думку, повинен носити ім’я його засновника і багаторічного керівника Леопольда Ященка.
Паралельно з “Гомоном” Л.Ященко організував хоровий ансамбль “Криниця” при столичному Будинку вчених України (хор “Гомін” був приписаний до Будинку культури Київметробуду). Основне ядро “Криниці” складали гомінчани. Та тут культивувався академічний спів. При “Гомоні” працював ансамбль народних інструментів родини Вербовецьких. Двічі на рік “Гомін” (8 і 13 січня) дає для киян концерти, що складаються з колядок і щедрівок. Біля Венеціанської затоки в Києві щороку напередодні свята Різдва Івана Хрестителя, яке припадає на 7 липня, влаштовуємо свято Купала, коріння якого сягає ще дохристиянських часів.
Співаємо купальських пісень, стрибаємо через вогонь, запалюємо і спускаємо з гори колесо, дівчата плетуть вінки з польових квітів, вкладають у них свічки і кидають на воду, ведуть хороводи навколо Мариноньки (деревця-верби, прикрашеної різнокольоровими стрічками) в супроводі дуже мелодійної пісні “Кругом Мариноньки ходили дівоньки”. Це надзвичайно мальовниче свято з багатими молодіжними розвагами. А тому воно дійшло аж до цього часу. З поганськими віруваннями сьогодні воно не пов’язано. Дійшла поезія його. Започаткував це свято в Києві Леопольд Ященко своїм “Гомоном”, як і започаткував відновлення “веснянок” в побуті. Вони виконуються на Великодні свята поблизу Михайлівського монастиря, що в Києві, а також в інших місцях на подвір’ях українських храмів. До гомінчан завжди долучається молодь, яка бере участь у весняних обрядах і звичаях.
Пригадався мені прикрий випадок, коли ми відзначали свято Різдва Івана Хрестителя. Це було 7 липня. Гомінчани зібралися в Гідропарку. Л.Ященко перед концертом скупався в Дніпрі. Коли вийшов на берег, до нього підійшов дільничний міліціонер з документом в руці і присікався до Л.Ященка, що в документі чогось бракувало, а тому він забороняє відзначати свято. Л.Ященко розхвилювався і переконував міліціонера, що в документі все гаразд, але міліціонер не здавався. Л.Ященко гриз собі чиколонки. І нам заборонили святкувати. Це був Шевченківський район. Тому ми попід міст пішли і опинилися вже в іншому районі і там все ж таки дали концерт. Виступали на старій-престарій сцені, і людей тут було значно менше, ніж у Гідропарку. Та свято відбулося.
Започаткував Л.Ященко і недільні співи для тих, хто любить співати для себе. Сюди приходить найбільше людей (в теплі весняні, літні й осінні дні на лоні природи, а в негоду та зимою в Українському центрі народної культури “Музей Івана Гончара”).
З іменем Л.Ященка пов’язано і відновлення в Києві заборонених колись патріотичних і релігійних пісень – “Ще не вмерла України і слава, і воля” (слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького), згадана пісня “За Україну з огнем завзяття” (слова Миколи Вороного, музика Богдана Вахніна), “Боже Великий, Єдиний” (слова Олександра Кониського, музика Миколи Лисенка), “Ой чого ти почорніло” (слова Тараса Шевченка, мелодія народна). Її записав художній керівник Козачого кубанського хору Віктор Захарченко. Пісню “Гомін” перейняв від цього хору, “Заповіт” (мелодія народна, гармонізація Леопольда Ященка), “Не пора” (слова Івана Франка, музика Дениса Січинського), “Ой у лузі червона калина” (слова народні, музика Степана Чарнецького). Другу строфу пісні:
Не хилися, червона калино,
Маєш білий цвіт,
Не журися, славна Україно,
Маєш добрий рід!
– написали Леопольд Ященко та Надія Світлична, учасниця хору “Гомін”.
Часто “Гомін” виступає на щорічних міжнародних наукових конференціях, присвячених українській мові, які проводить Інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Не раз стоячи аудиторія із захопленням під бурхливі оплески слухала не одну пісню, яку виконував “Гомін”. Те саме можна сказати і про неодноразовий виступ “Гомону” на різних наукових конференціях, які проходили в стінах Київського військового інституту управління і зв’язку, де я багато років викладав українську мову. А одного разу був такий випадок з нами в цьому навчальному закладі. На запланований концерт не прийшов “Гомін”, бо раптом захворів Л.Ященко. Зала вже була підготовлена до концерту, розставлені лавки на великій сцені. Мало бути нас, гомінчан, до 50 осіб. Але, на жаль, прийшло тільки п’ять чоловіків. В одного з них, Віталія, у руках була сопілка. Я був шостий. У такому складі ми ніколи не співали. Ми швиденько зробили репетицію і вийшли на сцену. В залі сиділо до 500 курсантів. Віталій дав тон – і полились пісні “За байраком байрак”, “Ой не п’ються пива-меди”, “На вулиці сурма грає”, “Сховалось сонце за горою” і ще десь дві чи три пісні. Несподіваний успіх був великий. А в цьому навчальному закладі була одна “гвардійська” група, на погану дисципліну якої скаржилися всі викладачі. Не кращою ця група була і в мене. Та після цього концерту її наче хтось підмінив. Коли після концерту я зайшов до цієї групи на заняття і запитав курсантів, чи сподобався концерт, то вони відповіли, що дуже сподобався. І вже ніколи більше не завдавали прикрощів викладачам. Так дуже вплинула на них пісня, яку натхненно ми заспівали.
Цими днями мені зателефонував Ростислав Дем’янівський, з яким я колись співав у народній хоровій капелі Академії наук Україні під керівництвом заслуженого артиста України Валентина Мальцева, і запитав мене, як там Ященко, бо він (Дем’янівський) захворів і нічого не знає про нього. Я відповів йому, що, на жаль, Л.Ященко вже на тому світі. Мій друг пошкодував і сказав: “Ященко – це Герой України”. Я погодився з ним, бо такі справедливі слова я чув не лише від Р. Дем’янівського. Леопольд Ященко, з яким я дружив з 1958 року, коли ми познайомилися (це тоді я вступив до аспірантури Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України, яким тоді керував поет-академік Максим Рильський, а Леопольд Ященко вже працював у тому інституті після закінчення аспірантури на посаді молодшого наукового співробітника), справді Герой України, хоч формально для підтвердження цього офіційного папірця не мав. Але це високе звання Л.Ященку дав наш народ.
Я дуже люблю пісні, але настільки бути відданим пісні, як Л.Ященко, я більше не бачив. Ось він лежить у лікарні. Біля нього його вірна дружина Лідія Орел. У своїй руці вона тримає руку пана Леопольда, щоб не поворухнув нею, бо ж в руці вставлена крапельниця. Я сів біля хворого і питаю його, як здоров’я. “Та нічого”, – відповів мені і почав легенько співати “Ой вийду я на ту гору”. “Співай зі мною”, – каже він. “Не можна: це ж лікарня”, – мовить дружина. Леопольд махнув рукою і мовить: “Співай”. І ми тихенько співаємо дуетом – він баритоном, я – тенором. Після закінчення пісні Леопольд і каже мені: “Як шкода, що ти не тут”. “Аби співати”, – мовила пані Ліда.
І перед відходом у вічність уже кволим голосом у відповідні хвилини співав то “Де ж ви сьогодні, мої побратими”, то веснянки, то купальські пісні…
Л.Ященко був талановитим поетом-піснярем, що своїм словом і музикою будив приспаний народ, підносив його національну свідомість. “Збираймо воєдино усю нашу родину”, “Воскресни, Україно!”, “За руки візьмімся, брати!”, “Де ви сьогодні, мої побратими?”, “Гей ви, хлопці-орли”, “Покинуті оселі”, “Порвалась остання струна” – дві пісні про Київ та ін.
Його поезії змістовні, правдиві, дохідливі. Автор тонко відчуває пульс слова, його мелодію. Поезія Л.Ященка відзначається образністю, вона завжди актуальна. У своїй творчості Л.Ященко торкається важливих питань України – страшного штучного голоду в Україні 1932–1933 років, Чорнобильської катастрофи, еміграції, війни й миру тощо.
Поезії-пісні Л.Ященка здебільшого патріотичні. Дивовижним прозрінням звучить сьогодні його твір “Гей ви, хлопці-орли” – ця пісня була написана ще в 1990-і роки:
…Ми прийшли боронить
Наш воскреслий народ
Від насильства й розбою
Чужоземних заброд.
Ми козацькі сини,
Нам не треба війни!
Ми не сунем ордою
На чужі терени.
Наша справа свята!
Наша сила зроста!
Незалежність і воля –
То є наша мета.
Нас не спалиш вогнем!
Не підкориш мечем!
За свою Україну
Ми і в пекло підем!
Хай шумить на вітрах
Наш відроджений стяг!
Українська держава
Буде жити в віках!
Л.Ященко неповторний, високого лету композитор, котрий дав блискучі зразки обробок українських народних пісень, зокрема календарно-обрядових – “Ой веснонько-весно”, “Ой вербице” (у прекрасній широкій гармонії), “Прилетіла ластівочка”, “Купальська ніч”, які успішно виконують, крім “Гомону”, інші професійні й самодіяльні хори в нас і за кордоном. Надзвичайно тонко він обробив українську народну пісню ліричного характеру “Берегом, берегом”, яку він записав на Поділлі. Дуже злагоджено перегукуються голоси, часто накладаючись один на інший. Л.Ященко – талановитий співак-соліст; ніжний сопілкар, котрий вигравав розмаїті задушевні мелодії, здається, цілу добу, бо його можна було побачити й почути всюди – у транспорті, на різних майданчиках, на лоні природи, де він вигравав прекрасні мелодії і захоплював ними людей; громадсько-освітній діяч, котрий і в розмовній мові, і в популярних лекціях, які він писав і поширював серед гомінчан, говорив про велике значення рідного слова в нашому житті. До речі, Максим Рильський, під орудою якого ми працювали багато років, говорив, що питання рідного слова у нас завжди було гострим і актуальним.
Ось переді мною стаття Л.Ященка “Слово до українця (Що треба знати і пам’ятати кожному з нас)”. Він звертається до тих, хто соромиться розмовляти рідною мовою, бо погано знає її. А тому, щоб не калічити рідну мову, розмовляє російською, бо її знає краще. Таку практику Л.Ященко різко засуджував. Він підкреслював, що треба мати терпіння і поступово вдосконалювати рідну мову, але нею треба обов’язково розмовляти всюди і завжди. “Маємо постійно пам’ятати, – пише Л.Ященко, – що живого спілкування рідною мовою не замінить нам ні радіо, ні телебачення, ні звітна доповідь на зборах. Бо то все хоч і важливе, та все ж офіційне, ніби накинуте згори, тоді як своє власне єство ми виявляємо у повсякденному спілкуванні…”
Протягом життя Л.Ященко записав безліч українських народних пісень, значна частина яких ще не друкована. Ці записи унікальні. Їх сотні. Чекають ще свого видання.
А ще мав Л.Ященко цінний талант – талант благородства. В його особі втілювалася ціла школа людської доброти. Згадую – коли я хворів, то він щодня телефонував мені, питав, як моє здоров’я, чим він може допомогти. Коли я потрапив до лікарні, то часто навідував мене, приносив смачну їжу та гроші. Нехай Господь сторицею нагородить його за щедрість і доброту! А хор “Гомін” силою пісні врятував від передчасної смерті не одну людину!
Чимало своїх творів Л.Ященко надрукував у книгах з української етнографії, що їх видала його дружина, відомий український етнограф Лідія Орел (п’ятнадцять з них уже побачили світ, а ще чотири підготовлені до друку).
Доля щасливо поєднала неординарні творчі особистості – Леопольда Ященка та Лідію Орел – Великих Українців, які рясно засіяли ниву української фольклористики й етнографії добірним науковим словом. Ці визначні люди доповнювали один одного і в царині духовності своєї Батьківщини. Активною науковою і громадсько-освітньою діяльністю це подружжя, яке жило Україною та її культурою, самовіддано працювало для неї і зробило значний внесок – вони є справжніми Героями України.
