СЛОВО ДО УКРАЇНЦЯ

(ЩО ТРЕБА ЗНАТИ І ПАМ’ЯТАТИ КОЖНОМУ З НАС)

Леопольд ЯЩЕНКО

Хор ГОМІН Ми переживаємо нині дуже відповідальний період нашої історії – вирішується доля держави, нації і мови. І це справді так, бо без мови, як відомо, немає нації, а без нації не буде й нашої незалежної держави: вона виявиться нежиттєздатною.

Не будемо торкатися тут питань економіки, культурної та мовної політики, які вирішуються у вищих владних структурах – то є окрема розмова. Спинимося на тому, що залежить від нас самих: адже кожен з нас бере участь у повсякденній мовній практиці суспільства.

З власного досвіду ми знаємо, що міста на Україні, особливо в східних та південних областях, великою мірою зросійщені. Це є результат понад трьохсотлітнього панування Російської імперії (царської та більшовицької), яка скрізь насаджувала мову панівної нації, перешкоджаючи водночас вільному розвиткові української мови та культури (за допомогою шкільництва, книгодрукування, військової служби, церкви; переманювання до Росії, а то й фізичного винищення української інтелігенції, зміни етнічного складу людності шляхом переселення українців на схід і навпаки – росіян на Україну і т.д. До речі, за часів панування Польщі в українських містах посилено запроваджувалася польська мова; російська ж прийшла пізніше – наприклад, у Києві в XVIII ст., а у Львові аж у середині ХХ ст.

Ось так позначилася на долі української мови наша багатовікова бездержавність. Тим-то головною опорою нашої мови в минулому було село, де проживала переважна більшість українського люду, який зберігав і передавав з покоління в покоління духовні надбання своїх предків.

Нині, як відомо, більшість населення, особливо молоді, живе у містах, а сучасні засоби масової інформації і науково-технічний прогрес ведуть до поступового наближення “глибинки” до міських, переважно російськомовних промислових центрів. Ситуація змінюється на наших очах. (Це не стосується Галичини, яка жила в інших історичних умовах – там зросійщення немає.)

Із здобуттям державної самостійності український народ дістав можливість виправити становище, поновити українську мову в правах на всіх рівнях і зробити її справді державною, як то й проголошено в 10-й статті Конституції. Нині українцям, які розмовляють рідною мовою, вже не загрожують звинувачення в “буржуазному націоналізмі”, “бандерівщині” і т.п.

А проте вагомих зрушень все ж не помітно. Після тимчасового національного піднесення в кінці 80-х – на початку 90-х років спостерігається навіть деякий відступ від завойованих позицій – зокрема, на освітянській ниві, в засобах масової інформації тощо.

Перш ніж шукати винних, запитаймо себе: якою мовою ми спілкуємося в побуті? Від багатьох у відповідь почуємо: “А какая разница? Разве это так важно?”

Що це справді дуже важливо, спробуємо довести.

Якби мова була лише засобом передавання інформації, то найзручніше і найвигідніше було б створити єдину мову для всіх, на зразок есперанто, і відкинути національні мови. Проте, як бачимо, всі народи – і великі, і маленькі – бережуть свої мови як святиню. А бережуть тому, що мова є часткою національної культури, її знаряддям, виразом духовного єства, обличчям нації. У мові кожного народу відбився його світогляд, історичний та господарський досвід, звичаї, характер, естетичні уподобання, його душа, яку ніякою іншою мовою не передати.

Саме завдяки мовній розмаїтості витворилося величезне багатство світової культури: воно складається із сукупності національних мов і культур, кожна з яких сформувалася протягом віків у відповідних природних та історичних умовах. І кожна з них вносить у загальну скарбницю щось своє, неповториме. Бо кожна нація, кожен народ є неповторна особистість – так би мовити, колективна особистість. І цінна вона для світової спільноти насамперед, кажучи словами поета, “лица необщим выраженьем”, бо вона збагачує світову культуру не лише кількісно, але й якісно.

Отже, обстоюючи національну самобутність, свою мову й культуру, ми водночас збагачуємо світову культуру. Наша пісня, яка славиться на весь світ, переконливо це підтверджує. Світова культура – це ніби різнобарвний килим або ж квітучий луг, на якому кожний народ плекає свій неповторний узір, свою квітку. Спробуймо собі уявити: проходить час, і на тому лузі запановує лише один якийсь колір, заглушивши усі інші. Це було б жахливо! Чи ж треба доводити, що уніфікація мов і культур – це шлях у збіднений до краю світ, позбавлений природного розмаїття, тобто шлях до виродження.

Прояви цієї небезпеки ми бачимо вже тепер на прикладі космополітичної американізованої рок-музики, яка накидає молоді всіх країн безликий шаблон, пригнічуючи водночас національні пісенно-танцювальні культури. Примітивність хореографії і духовна порожнеча тут нерідко заповнюється оглушливим ревом і надсадним механічним ритмом, які збуджують стадні інстинкти і діють на масову свідомість як наркотик. На місце колишнього “общесоюзного” стандарту насувається світовий, ще небезпечніший.

Більшість наших громадян, особливо молодих, не задумується серйозно над цими питаннями, ідучи за інерцією: “Як усі, так і я”. Патріотичні почуття у них пробуджуються хіба що у дні міжнародних футбольних матчів за участю наших команд. Тобто, вони не проти того, щоб була незалежна Україна і була мова, але звикли спілкуватися російською і не докладають зусиль для подолання цієї інерції. Вони не усвідомлюють, що кожне російське слово, вимовлене ними, працює на русифікацію незалежно від змісту і навіть від їхніх переконань. Бо вимовлене прилюдно слово чують усі, а того, що в душі, ніхто не бачить.

Нерідко можна почути, що важливо не те, якою мовою, а що саме говориться. І якщо хтось плете дурниці, хай навіть українською, то краще б він мовчав. З цим погодитись ніяк не можна. Справа в тім, що всі ми різні, маємо різний життєвий досвід, різні нахили та уподобання. Серед нас, як і в кожному суспільстві, завжди знайдуться і ліві, й праві, і розумні, і не дуже – та й хто те все відразу оцінить і розсудить? Отже, люди говорять те, що думають, і говоритимуть усе і всяко – у повноцінній, розвиненій мові знайдеться місце і для розумних речей, і не дуже, і для рафінованого літературного мовлення, і для вуличного чи професійного жаргону, і для місцевої говірки. І навпаки – відсутність якогось із цих складників, хоча б того ж таки вуличного чи професійного жаргону, свідчить про те, що з мовою не все гаразд, що вона повністю не структурована, як і та нація, що її створила.

Важливо знати, що мова не є чимось на зразок золотого запасу, який можна заховати в надійне місце, а при потребі знову пустити в обіг. Мова – це процес, вона постійно розвивається у повсякденній практиці, або ж відстає й зупиняється в розвитку, коли нею не спілкуються.

І коли кажуть, що українська мова – це мова села, то в цьому є сенс. Адже в селі наша мова жила і нині живе повнокровним життям і там найповніше виявляє своє багатство (як, до речі, і народна пісня).

У місті становище інше: суто міська лексика й фразеологія, професійна мова робітників, інженерів, науковців, спортсменів, діловодів, військових тощо внаслідок несприятливих історичних умов помітно загальмувалася в розвитку. Часом ті чи інші українські терміни, звороти виглядають штучними, надуманими. І це закономірно, бо вони подеколи конструюються в кабінетах, а практично майже не вживаються і тому звучать незвично. Тож якщо ми не виховаємо хоча б у майбутньому україномовних спортсменів, бізнесменів, інженерів, військових і т.д., то не буде й відповідної професійної живої мови – письменники та мовознавці цьому не зарадять.

З іншого боку, це свідчить про те, що наша мова має чималі, ще нереалізовані резерви й можливості розвитку, як і сучасна культура в усіх її проявах, пов’язаних зі словом. Тож чи стане наша мова повноцінною і широко вживаною, чи залишиться на рівні сільської побутової говірки, пересипаної російськомовними запозиченнями, залежить від нас усіх.

А тим часом можливості щодо виправлення становища є, і практичні заходи також вживаються: праці наших учених (і не тільки мовознавців!) у галузі вироблення й удосконалення наукової, технічної термінології, укладання галузевих словників (фізичних, технічних, медичних тощо) є тому запорукою. Вживаються заходи, хоч і недостатні, щодо створення україномовних підручників та посібників з усіх галузей знання.

Але найбільші труднощі в іншому. Соціологічні спостереження показують, що якщо понад три чверті того чи іншого колективу (селища, міста) спілкується російською, то зросійщення решти відбувається самопливом, без примусу. Вже з цього добре видно, як далеко ми зайшли.

Отже, для того, щоб виправити становище, треба подолати силу інерції і психологічний бар’єр, який стоїть перед багатьма з нас на шляху відродження української мови в російськомовному оточенні. Потрібні вольові зусилля з боку кожного, хто не звик спілкуватися українською. Бо одна справа – розуміти мову, і зовсім інша – спілкуватися нею в побуті. Мало того, що доведеться йти проти течії, але й самому часто не вистачатиме потрібних слів у потрібний момент. Тобто, треба буде постійно себе контролювати, часом подумки перекладати окремі слова й звороти з російської. При цьому не обійтися без помилок і незграбних калькувань. (Це можна спостерігати й на прикладі сесій Верховної Ради).

Але цього не слід соромитися: труднощі виникатимуть лише на початку, а далі українська стане звичною, і спілкування нею відбуватиметься автоматично, без особливих зусиль. Ясна річ, наодинці це зробити нелегко, тож бажано знайти однодумців-співрозмовників і частіше триматися україномовного товариства, де можна дістати моральну підтримку.

У своєму колі – професійному чи сімейному – утвердити мову набагато легше. Але й у громадських місцях відступати не можна, бо саме там – у цеху, в установі, на вулиці, в крамниці, в транспорті тощо стихійно формується мовна атмосфера. І не біймося огріхів. Дехто міркує так: я, на жаль, не вмію грамотно розмовляти українською, тому краще вже говоритиму російською, щоб не калічити мови. Така капітулянтська позиція тільки завдає шкоди. Навпаки, треба говорити, як можеш, тактовно і терпляче себе взаємно виправляти, не ображаючись на зауваження співрозмовників. Тільки таким чином ми зможемо повернутися в лоно рідної мови і культури.

Доводилося нам спостерігати й таке: хтось намагається в товаристві чи на службі заговорити українською, але його не підтримують, і він мимоволі пасує перед більшістю і знов переходить на “общепонятный”. Та ще, бува, й виправдовується тим, що, мовляв, у розмові з жінкою справжній джентльмен повинен пристосовуватися до її мови.

Отже, слово до жінок: допоможіть нашим “джентльменам” позбутися горезвісного комплексу меншовартості – цього жалюгідного пережитку колоніальної минувшини! Затямте собі, брати й сестри – українці: відступати далі вже нікуди, бо ми стоїмо на тому рубежі, за яким нас чекає незворотна асиміляція й духовне виродження!

Чим більш зросійщене навколишнє середовище, тим більшої ваги набуває особистий приклад. Навіть якщо один з десяти випадкових співрозмовників до вас відгукнеться українською, то й тоді ваші зусилля, вважайте, не пропали марно, бо серед цих людей напевно ж знайдуться небайдужі, яким не часто випадає нагода поспілкуватися мовою своїх батьків.

Маємо постійно пам’ятати, що живого спілкування рідною мовою не замінить нам ні радіо, ні телебачення, ні звітна доповідь на зборах. Бо то все хоч і важливе, та все ж офіційне, ніби накинуте згори, тоді як своє власне духовне лице ми виявляємо у повсякденному спілкуванні. Якщо звикнемо говорити, тоді поступово й міркувати про себе почнемо українською, хоч це й приходить не відразу (хто з свідомих українців змалку виріс у російськомовному оточенні, той це добре знає по собі).

Отже, не соромся, друже, – зроби перший крок до взаємознаходження й порозуміння з потенційно україномовними краянами, не чекаючи, поки за тебе це зробить хтось інший. Хай поряд із “Скажите, пожалуйста!” люди чують і таке гарне звертання, як “Будьте ласкаві!”, поряд із “Разрешите пройти!” – “Дозвольте пройти!”, поряд із “Кто крайний?” – “За ким я буду?” і т.д. Можливо, в тому місті чи селищі, де ти живеш, це буде незвично, але тим більше це потрібно, бо саме цього нам не вистачає “на нашій, не своїй землі”. Хай це буде малою часткою навколишньої мовної атмосфери, але й вона хоча б своєю незвичайністю будитиме ще не зовсім збайдужілих. А хтось, можливо, зробить для себе несподіване відкриття: виявляється, що, крім селян на базарі, цією “мужицькою” мовою і в нашому місті можна говорити не соромлячись. Отож візьми на себе таку місію, не чекаючи вказівок згори, бо ніхто, навіть сам президент, цю проблему за нас не розв’яже!

Пам’ятаймо, що іншого шляху немає, і якщо ми самі гуртом не візьмемося, то наше духовне і національне відродження не відбудеться, бо воно не буде підкріплене живою мовною практикою. І всі, навіть найсправедливіші закони та офіційні постанови залишаться формальними папірцями, які породжуватимуть у відповідь такі ж нікчемні паперові звіти – “відчепилівки” для заспокоєння вищого керівництва.

Це ще не означає, що офіційні постанови не потрібні. Вони потрібні, як і контроль за їх виконанням. Добре, коли керівник підприємства чи начальник цеху або відділу, де ти працюєш, сам подає гідний приклад для наслідування, бо ми ж таки звикли прислухатися до того, що каже начальство. Такі керівники є, але, на жаль, серед колишньої номенклатури і компартійних чиновників справжніх українських патріотів негусто. Тож якщо вони забувають закон про державну мову, не гріх їм тактовно нагадати. А ще простіше – дотримуватись Конституції без попереднього погодження – явочним порядком.

Окремо наголошуємо на ролі вчителя. Якщо, наприклад, вийшовши з класу на перерву, вчитель переходить з української на російську, то він цим самим ніби підтверджує другорядність української мови і виявляє формальне ставлення до неї. А це передається й учням. До того ж, це впливає і на знання самої мови, бо одних лише уроків для її повноцінного засвоєння мало.

Безперечно, майбутнє нації і мови залежить від виховання дітей, і це чи не найболючіша наша проблема. Давно помічено, що якщо в дитячому садку, в школі, а тим більше на вулиці панує російськомовна стихія, то тут і сім’я не зарадить. Отже, справа стоїть так: хочеш мати Україну – зроби все можливе, щоб українська мова була в дитячому садку і в школі. Незважаючи на матеріальні нестатки, не пускай цього на самоплив, і не задовольняйся тільки тим, щоб дитина була нагодована, одягнена і взута. Бо може статися так, що прийде, нарешті, матеріальний достаток, а духовних втрат уже не повернеш… Тож вимагай дотримання Закону про мову від вихователів, учителів, директорів дитсадків і шкіл, організовуй колективні листи-клопотання до районних і міських відділів народної освіти і т.д.

Завдання ускладнюється тим, що спочатку треба виховати самих вихователів і педагогів, яких не вистачає, заохотити їх до праці в ім’я нашого відродження. А для цього потрібен час і, зрозуміло ж, відповідні заходи з боку влади.

Але не втрачай свого шансу, бо проявляти ініціативу нині вже ніхто не забороняє. Якщо ти навчаєшся в технікумі чи вузі, не соромся заявити про своє право навчатися державною мовою. Не пасуй перед труднощами, пов’язаними з браком підручників, нерозробленою термінологією в тій чи іншій галузі знання, а, можливо, й недостатньою мовною підготовкою педагогів – це все тяжка спадщина минулого і треба допомогти нашій молодій державі привести все до ладу.

Не можна не враховувати й того, що примусова українізація викликає природний спротив: люди мислять і говорять, як звикли, уникаючи зайвого дискомфорту. В таких випадках треба діяти тактовно, шляхом переконання, водночас не поступаючись принципами.

В Україні, як відомо, проживає близько 12 млн. росіян. Як правило, всі вони, та й представники інших народів, розуміють українську мову. Проте спілкуватися нею здебільшого не вважають за потрібне – тим паче, що й самі українці її не дуже шанують. Ясно, що примусу тут не повинно бути, бо він тільки зашкодить. Але, з другого боку, якщо ми поступимося рідною мовою в царині освіти (загальної чи спеціальної), то наша справа буде програна.

Треба твердо усвідомити самим і пояснювати представникам усіх народів, що для нас рідна мова є справою виживання нації і держави. У росіян, поляків, угорців чи молдаван становище інше – за їхніми спинами стоять самостійні держави з розвиненою культурою; а в нас іншої батьківщини немає, і ми, живучи на своїй землі, мусимо розбудовувати свою державу, свою культуру і мову, бо за нас цього не зробить ніхто інший.

Нас не повинні зупиняти прояви нерозуміння, а часом і відвертої ворожості – 350 років панування імперської Росії на нашій землі не минули безслідно. Чимало росіян і досі ще заражені імперським світоглядом з його зверхністю і зневагою до всього українського. Це біда не тільки наша, а й самих росіян, що звикли (як і українці) у своїх негараздах шукати зовнішнього ворога.

На жаль, небагато щирих прихильників ми маємо і серед російської демократичної інтелігенції. Нерідко її представники і досі ще твердять, що ми, мовляв, один народ, і нема чого нам межуватися. Як не дивно, вони ще й досі не набралися мужності переглянути фальшиві імперські теорії про походження наших народів і мов, бо це їм невигідно.

Тож наведи їм хоча б такий аргумент: чи може Тарас Шевченко і українська пісня повноцінно звучати в російських перекладах? Або ж навпаки – Олександр Пушкін – в українських? Доведеться визнати, що ні, бо це різні світовідчуття, різні характери, різна, як тепер кажуть, ментальність (і не окремих поетів, а цілих народів!), виражена різними мовами. Тобто, і наша пісня, і наша дума, і поезія Шевченка будуть жити, доки житиме мова – вони нероздільні, і ніяка інша мова, хоч і близька, тут не зарадить. Бо ми таки справді різні, як не крути!

Щоправда, загальновідомі українські пісні живуть і в російськомовному середовищі, що особливо помітно в краях, заселених нашими земляками – на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході, на Півночі та й чи не по всій Росії. Бо пісня тримається до останку, навіть там, де українці, здається, вже й самі забули, хто вони є. Але ж вона не перекладається (за окремими винятками), бо в перекладах “не звучить”. Так само й сучасні популярні пісні практично живуть тільки на тій мові, яка їх породила й вивела в світ.

Вже з цього прикладу добре видно, який злочин проти людства чинять недалекоглядні асимілятори, прибічники імперського “единообразия”, які ще й досі не перевелися. За своїми великодержавними амбіціями вони не бачать і не хочуть бачити інтересів і потреб інших народів і всієї світової спільноти.

Отже, доходимо висновку: з метою збереження й розвитку української держави, мови і нації ми повинні утворити надійний щит проти повальної русифікації, яка здійснюється нині в Україні, протиставивши цій смертельній загрозі всі можливі засоби: вимоги виконувати закон про державну мову на всіх рівнях, підтримку української преси, активізацію громадських організацій, особливо осередків “Просвіти”, українського шкільництва і т.д.

Але насамперед, скрізь і в усьому – ОСОБИСТИЙ ПРИКЛАД!

Варто повчитися в ізраїльтян, які відродили свою історичну батьківщину, воскресили свою майже забуту мову – іврит, зробивши її державною! Це стало можливим завдяки стійкості духу і зусиллям усього народу. Якби вони жили й діяли за принципами “моя хата скраю” і “нам аби гроші та харчі хороші”, то не мали б ніякої держави і самі б асимілювалися й щезли з лиця землі.

Простіше за все сказати “А какая разница? Разве это так важно?” Соромно визнати, але це явна ознака духовного зледащіння. Скидати все на економічні труднощі також не випадає: адже йдеться про справу, яка не вимагає значних матеріальних видатків – ідеться про нашу гідність і честь, про наш найголовніший капітал – духовний!

Тож, українцю, піднімися з колін, яви себе і силу свого духу! Згадай, якого ти роду-племені, не затопчи козацької слави! Бо ганьба буде тобі й нащадкам твоїм на всі віки!

Київ, 29.10.1998 р.


19 липня 2011   (оновлено 18.12.2016)   //   Категорії: Новини, СТАТТІ                             Теґи:    
Навігація

Попередня публікація: ←