Лю Пархоменко. Спомини про друга [Леопольда Ященка]. – Оригінальний текст автора.
Друг мій – Леопольд Ященко – неповторна творча особистість із генерації шестидесятників. Був різнобічно обдарованим, стихійним демократом, обстоював права людини, свободу слова. Серед радянського національно знівельованого соціуму не приховував гідності українця. Вирізнявся питомою цілісністю натури, високою порядністю, потребою правди та злагоди у стосунках.
Сферу його особливих зацікавлень становили сутнісні питання природи мистецтва і життєдіяльності суспільства. Мав виразну патріотичну громадянську позицію.
Ми були однокурсниками в Київській консерваторії (1950-1954 рр.), співробітниками в ІМФЕ АН УРСР (1958-1968 рр.), були друзями, солідарними в головних позиціях.
Серед “зачесаного” на один манер студентства Леопольд вважався трохи дивакуватим, насамперед, через ваду слуху. Втім, у процесі навчання поводився гідно, часто дивуючи глибиною міркувань чи влучних запитань. Не раз вганяв у глухий кут викладачів марксизму-ленінізму стосовно суті догматичних аксіом. У фахових дисциплінах жадав більшого, поглибленого аналізу.
При тому був товариським, добрим, веселим хлопцем. Не був хвальком, мав абсолютний слух і не хизувався цим. Якось дуже здивував мене. У спекотну пору вирішили дістатися пароплавом на Труханів острів. Поки заходили пасажири, Леопольд стрибнув з палуби у воду і легко переплив Дніпро, хоча це було небезпечно і заборонено. Зустрів нас, ніяково вибачаючись, – надто гаряче було.
Поза консерваторією мав різнобічні мистецькі і громадські інтереси. По змозі відвідував кращі театральні вистави (“Украдене щастя” за участю А.М.Бучми), концерти (зокрема С.Ріхтера), хору Г.Верьовки, виплеканого А.Авдієвським в еталонне мистецтво, і переймався сутнісними зернами кожної проблеми. Охоче спілкувався з моїм татом О.М.Пархоменком на теми поезії, історичних і державотворчих процесів в Україні.
В Інституті суміжно з науковою роботою у нього відкрилося покликання фольклориста. Експедиційні подорожі за піснями в різних регіонах були джерелом пізнання справдешнього життя народу і радісним спілкуванням з обдарованим співочим людом. Його окрилювала місія збирача пісенних скарбів. Мав дивовижне чуття до правди вислову емоцій та найделікатніших прикмет стилю. Смак збирача артефактів – засвідчують вже перші публікації – збірки “Буковинські пісні” (1964), “Українські народні романси” (1961). З щирою пошаною і симпатією написані брошури про фольклориста Порфирія Демуцького (1957) та Григорія Верьовку (1963), Державну капелу бандуристів (1972).
Глибоку аналітичну працю становить його монографія “Українське народне багатоголосся” (1962). За однойменну дисертацію Леопольд отримав науковий ступінь кандидата мистецтвознавства. Ця книга й досі слугує наріжним каменем для теоретичних розробок згаданої проблеми. Що й казати – щедрий ужинок молодого науковця…
Наприкінці 60-х років настали часи самвидаву. Леопольд також зважився на роздрук забороненого слова. За цим заняттям його підгледів завідувач відділу фольклористики проф. О.Дей: вихопив оригінал і разом з доносом представив у партбюро як доказ криміналу. Як зазвичай, були скликані загальні збори інституту та вивішене оголошення. Його хотілося порвати, проте може корисніше назвати ім’я негідника? Квачиком з розчином зеленки я дописала в текст об’яви ім’я “стукача” О.Дея. Вийшло таке: “…порядок денний: про поведінку О.Дея і тов. Л.Ященка”. Коли на зборах розгорнули сувій, Леопольд, побачивши “правку”, вибухнув громовим нестримним реготом. А перед колегами постали вже дві проблеми – етична і політична.
На “судилищі” я не була: проф. Михайло Гордійчук, побачивши мене за “правкою” об’яви, наказав мені щезнути. Чула лише сміх Леопольда. Внаслідок цієї події та виявленого спецслужбами підпису Леопольда в петиції громадського протесту проти політичних репресій, його було звільнено з Інституту.
З жалем відгукнувся на цю звістку видатний композитор Станіслав Людкевич: “Це ж був єдиний достеменний фольклорист на весь Інститут!” Шкодували за втратою і науковці.
Після цілком безнадійних пошуків кваліфікованої роботи, щоб утримувати родину, Леопольд мусив згоджуватися на мізерну платню канцеляриста та випадкові підробітки.
За цих обставин акцією звитяжного виклику стало заснування в 1969 році етнографічного хору “Гомін”, Він був покликаний стати прихистком для любителів гуртового співу, мав стати осередком громадського спілкування, мистецької практики й артистичної діяльності. Цю грандіозну ідею підтримав видатний етнограф і колекціонер Іван Гончар. У його обійсті за участю патріотичної мистецької молоді відбулося становлення хору “Гомін” (незрівняною солісткою тут була Ніна Матвієнко).
Мені пощастило бути на кількох репетиціях і виступах хору. Справило враження велелюддя співаків. Якщо зауважити, що багато з них не знали музичної грамоти, співали з голосу по пам’яті, навантаження на диригента було надмірним. А проте, тут панувала дивовижна атмосфера приязні: солідарності між співаками та радості спільної мистецької творчості. Такого я не бачила в інших колективах.
В історії хорового виконавства України був прецедент сенсаційних виступів Охматівського селянського хору Порфирія Демуцького, де неписьменні співаки віртуозно виконували складні концертні програми. Леопольд вивчав цей феномен, писав про нього і очевидно вважав своєрідним оберегом афоризм П.Демуцького “Хто співає, той щасливий”. А ще позиції диригентів єднав рідкісний принцип: не відмовляти прагнучому співати в участі у мистецькому дійстві. Як не було складно, Леопольд дотримувався цього принципу.
За консультаціями хореографів ставилися обрядові веснянки та купальські пісні. У дитячих хороводах в Гідропарку брала участь і моя шестирічна донечка Наталя. Ці постановки приваблювали широку публіку. Найбільший успіх мали колоритні колядки і щедрівки. Проте, зростання популярності колективу наражалося на протидію спецслужб. Тривала кампанія персональних викликів для залякувань хористів врешті завершилася офіційною забороною діяльності “Гомону” (1972).
Тяжкі 12 років загального політичного тиску, переслідувань дисидентів, виключення Леопольда зі Спілки композиторів (1971). Це позбавило його будь-яких надій на інтелектуальну працю. Довелося освоювати ремесла маляра чи теслі, будівельника дерев’яного селянського житла. У куці хвилини перепочинку працював “у стіл”: аранжуючи мелодії для народних хорів (близько 2000), укладаючи збірники нових записів до слушного часу.
Він придбав сопілку і самотужки навчився грати. Припав до душі тендітний світлий тембр інструмента, здатного відтворювати фантазії митця. Згодом сопілка придасться йому для корекції інтонування у хорі (в давнину регенти для цього використовували скрипку). В ті ж роки він вдавався до імпровізацій, захоплюючись дивним саморозвитком музичних інтонацій, звіряючи інструменту душевний настрій.
Тричі довелося слухати мені ці сопілкові імпровізації, їдучи ескалатором у Київському метро. Значно більше їх чула моя Наталя, тоді студентка Консерваторії, оскільки розклад її занять часом співпадав з поїздками Леопольда. Вона вважала його гру майстерною. Моє сприйняття було інакшим. Із Леопольдової сопілки виливалась сумовито лірична мелодія, її малюнок вабив щирістю інтонацій, де збагачувалися і варіювалися звороти, відгуки щемного настрою, глибокої душевної сповіді. Мене огортав гіркий жаль за зламаним композиторським талантом.
З настанням політичної “відлиги” у середині 80-х років, Леопольда поновили у Спілці композиторів і дозволили працювати “Гомону”. На диво швидко до хору повернулися колишні співаки, прийшло і нове покоління молоді. Серед концертних програм з’явились новації, пов’язані з громадянськими відзначеннями ювілеїв великих поетів (І.Франка), відкриттям пам’ятників (Лесі Українки), Шевченкових роковин.
Добираючи репертуар, диригент розширював межі знаного: поряд із класикою вивчалися нові записи пісень, зокрема на слова Т.Шевченка “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле”, “За байраком байрак”. Помітне місце посідали козацькі та стрілецькі пісні: “Ой у лузі червона калина”, “Гей, там на горі Січ іде”, “Ой у лісі на полянці”, “Не сміє бути в нас страху” і т.д. Сумішок ліризму з героїкою маршового руху виконавці відтворювали як щирість емоцій.
У 1989 році на Першому з’їзді Народного руху в КПІ чи не вперше прозвучала “Молитва за Україну” М.Лисенка і “Ще не вмерла” М. Вербицького. “Гомін” виробляв і закріплював традиції громадянських урочистостей.
Зі здобуттям Незалежності у Леопольда ніби відкрилося друге дихання. Він був невтомний. Підготовлено збірку “100 патріотичних пісень”, видано “Пісні Черкащини” (2004), “Колядки та щедрівки” (2005). Окремі його аранжування потрапляють до репертуару камерних хорів (“Київ” – “Прилетіла ластівочка”). “Гомін” стає взірцем і школою для культивування традиції народного співу в містах України. Присудження наукової премії ім.Павла Чубинського (1992) та Державної премії ім.Т.Шевченка (у 1993 році) стали гідним виявом пошани до подвижницької культурно-суспільної праці Леопольда.
З великою шаною і вдячністю київське громадянство провело Маестро в останню путь. Тисячі людей, море квітів довкола Володимирського собору: безліч співаків і вихованців “Гомону” становили громаду, об’єднану відчуттям завершення великої місії праведного життя, присвяченого збагаченню культурних традицій українського народу.
Лю ПАРХОМЕНКО,
доктор мистецтвознавства,
професор ІМФЕ НАН України.
