Леопольд Ященко. Режим був нещадний до неслухів [Спогад про події 1968 року] / До 30-річчя Листа протесту проти політичних переслідувань в Україні // Журн. Сучасність. – 1999. – №1. – Січень. – С.104-105(88-109). – DJVU.
У квітні 2018 року минуло півстоліття від тієї вікопомної події – підписання Листа протесту проти політичних переслідувань в Україні, відомого ще як “Лист ста тридцяти семи (або ста тридцяти дев’яти)”. Републікуємо сьогодні спогади одного з підписантів – Леопольда Ященка, написані ним двадцять років тому для журналу “Сучасність”.
Разом із Ященком листа підписали ще кілька учасників хору “Гомін”: етнограф Лідія Орел, інженер Ганна Даценко, біолог Андрій Путь, журналістка Маргарита Довгань – і художниця Алла Горська, яка невдовзі загинула від рук КДБістів. Кожен з них пройшов свій тернистий шлях. Згадаймо їх сьогодні – їхнє життя, працю і вболівання за Україну…
Отже, слово свідка і учасника тих подій – Леопольда Ященка.
Ця подія перевернула все моє життя. До 1968 року я працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського АН УРСР. Роботу свою любив, вважав її своїм покликанням (їздив по селах, записував народні пісні, друкував фольклорні збірники, займався науковою працею).
З приводу колективного листа у відділі фольклористики, де я працював, скликали збори і від мене зажадали пояснення. Каятись я не став і послався на Конституцію, в одній із статей якої було зазначено, що суд у Радянському Союзі відкритий і винятки не передбачаються. Як я добре пам’ятаю, зав. відділом Олексій Дей запитав мене: “А чи звернули Ви увагу на примітку до тієї статті Конституції, де сказано про закриті суди?” – Мене це відразу ошелешило; хто зна, може, й справді не додивився? Потім я уважно перечитував Конституцію і жодної примітки там не знайшов – то був підступний маневр досвідченого партійного апаратника, розрахований на те, щоб збити мене з пантелику.
Вже тоді я наочно переконався, що на цей “основний” закон – Конституцію – у нас, в Академії наук, ніхто не зважає. Всі розуміють, що то є фікція, і всі вдають, що так і треба – тобто так, як скаже вище партійне керівництво. Отаким цинізмом була просякнута наскрізь уся тоталітарна система. І лише окремі поодинокі сміливці наважувались “перевіряти її на “міцність”, за що їх жорстоко карано.
Я до таких сміливців себе не відносив. У своїх листах до Президії Академії наук і до ЦК КПУ я визнавав необачність свого вчинку, враховуючи те, що лист був використаний західними спецслужбами для антирадянської пропаганди (тоді у мене ще жевріла в душі надія повернутися до улюбленої праці), але коли від мене зажадали публічного виступу і каяття в пресі, я категорично відмовився: одна справа мій підпис, але зовсім інша – зміст самого листа.
А лист той був зовсім не наклепницький і не антирадянський, як то твердили партійні чиновники. У ньому, наскільки я пам’ятаю, не ставилась вимога виправдати заарештованих інакодумців (Чорновола, Ґаланскова, Ґінзбурґа та ін.), а лише висловлювалась тривога за стан радянського правосуддя і порушення соціалістичної законності органами державної безпеки. Отже, обпльовувати авторів цього листа і його спрямування я не мав морального права.
Я намагався переконати владу в тому, що мій обов’язок – повернути державі кошти, витрачені На моє навчання (у школі, музичному училищі, консерваторії, аспірантурі), і просив працевлаштувати мене за фахом. Але виявилося, що це нікого не турбує – ані в Президії Академії наук, ані в ЦК КПУ. Звільнили ж мене з роботи за допомогою позачергового конкурсу і “таємного” голосування (здається, лише один голос був на мій захист).
З цієї історії я виніс ще один висновок: найбільшою турботою закостенілого тоталітарного режиму було утвердити своє панування. Там, де він запідозрював якийсь підкоп під себе чи “підривну діяльність”, він був нещадний. З моральними та матеріальними збитками ніхто не рахувався, і марно було звертатися до здорового глузду партійних чиновників, які, фактично, також були якщо не “ґвинтиками”, то “коліщатками” у тій централістській системі.
Можливо, хтось із них і співчував мені (як-от секретар ЦК КПУ з ідеології Д.Овчаренко), але допомогти не наважився. Дивуватися цьому не доводиться, адже незабаром і самого Овчаренка, як і першого секретаря ЦК Петра Шелеста, було усунуто від влади (певно, через недостатню “пильність” і рішучість у боротьбі з “буржуазним націоналізмом”).
Після звільнення з роботи у 1968 році я ще залишався членом Спілки композиторів, у видавництві “Музична Україна” ще виходили деякі мої праці, заплановані раніше. Намагаючись хоч якось себе реалізувати, я 1969 року організував етнографічний хор “Гомін”, який відроджував у Києві народні свята та звичаї. Проте 1971 року цей хор був ліквідований як “націоналістичний”, а мене як керівника колективу було виключено зі Спілки композиторів.
Відтоді я став цілком безправним, працював на різних випадкових роботах, а 1984 року знову організував етнографічний хор, і знову ж таки стихійно, на лоні природи, з тією різницею, що першого разу це було на схилах Дніпра, а другого – на алеях Гідропарку. Після тривалих поневірянь колективу вдалося закріпитися при Будинку культури Київметробуду, де він приписаний і нині [станом на 1999 рік]. Хор “Гомін” є моєю творчою лабораторією, з ним пов’язані всі мої мистецькі інтереси. І хоч з наукою – музичною фольклористикою – довелося розпрощатися, проте я маю радість від спілкування і праці з аматорами, щиро закоханими в народне мистецтво.
