Леопольд Ященко. Нелегкий шлях народного хору // Київська весна / Упоряд. і ред. О.Шевченко. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – 576 с., іл. – С.73-77. – PDF.
Шлях етнографічного хору “Гомін” доволі складний і драматичний. Народжувався хор двічі, сам із себе, просто неба на землі. Уперше це сталося 1969 року на схилах Дніпра. Вже тоді хор узявся за відродження народних свят і звичаїв, насамперед календарних (новорічні колядки та щедрівки, веснянки, свято Купала).
Нашим ідейним натхненником був відомий український скульптор, художник і етнограф Іван Макарович Гончар, який мешкав неподалік від Лаври у власному будинку. Його колекція старожитностей, яку він збирав майже все життя, була відома не тільки в Україні. До нього в домашній музей сходилися шанувальники народного мистецтва цілими групами. Насамперед це були студенти, небайдужі до справи духовного відродження України.
Отож, не дивно, що садиба Івана Гончара стала тим осередком, де ще з 60-х років формувалися колядницькі ватаги, які утверджували з року в рік народний звичай в умовах великого міста. Поступово визріла думка про те, що час рухатися далі і братися за веснянки, свято Купала, весілля тощо і відроджувати їх не тільки на сцені, але й у побуті.
Окрилені успіхом, ми вирішили готуватися до свята Купала. Обрали зручну галявину на крутосхилі Дніпра, впорядкували її, самотужки встановили лавки для хористів і почали регулярні репетиції двічі на тиждень. Це було, як ми його назвали, наше мале “співоче поле” (якраз на узбіччі нинішнього великого Співочого поля).
Порівняно з попередніми колядницькими ватагами, які мали суто сезонний характер, це вже була цілком нова якість. Тож не випадково свою біографію “Гомін” веде з 1969 року, хоч наперед ми не могли знати, що вийде з наших починань, та й саму назву хору взяли собі не відразу.
Перші два літа свято Купала ми влаштовували на Трухановому острові, а потім перейшли в Гідропарк, де вже діяла нова станція метрополітену. Зимували ж першу зиму в “червоному кутку” профтехучилища заводу “Більшовик”, де працював один із наших хористів. А пізніше перейшли в палац культури “Харчовик” (нині Дитячий музичний театр), де перебували на напівлегальному становищі.
Та якби ж то все обмежувалося тільки співами. Патріотично налаштована молодь не тільки співала саме народні пісні, обминаючи сучасні твори радянських композиторів про партію та щасливе колгоспне життя. По руках ходив самвидав, а 22 травня ми сходились до пам’ятника Т.Шевченкові, і це також стало новою традицією. Скінчилося все тим, що восени 1971 року хор було ліквідовано, а чимало його учасників зазнали репресій.
Згадуючи ті часи на відстані, мимоволі запитуєш себе: а чи правильно ми все робили, чи не припустилися помилок? Загалом, я вважаю, уникнути помилок було неможливо: “необстріляні” хлопці та дівчата не мали досвіду конспіративної роботи, дехто дозволяв собі відверті балачки на політичні теми, які користі не приносили, а тільки шкоду. Не обходилось і без різного роду провокаторів та сексотів. Декого з них ми “розкусили” і застерігали легковірних, щоб не розпускали язика.
З іншого боку, хоровий спів не міг бути законспірованим на зразок якоїсь релігійної секти – народний хор це публічність, і нашим завданням було розширити співоче коло, ініціювати масовий рух за відродження пісенної культури народу. Оскільки від влади годі було чекати якоїсь допомоги і реклами, ми залучали нових учасників і симпатиків саме співами в людних місцях. І це давало свої результати, а водночас нервувало владні структури. Справою хору “Гомін” зайнялися партійні органи та органи державної безпеки на найвищому рівні. (Це підтверджують офіційні документи, які збереглися в державних архівах).
Особливе занепокоєння влади викликало 22 травня. На противагу стихійним зібранням вищі партійні органи приурочили на цей день відкриття фестивалю “Київська весна”, одночасно в різних місцях, у тому числі й у парку ім.Т.Шевченка. В цей день там виступали кращі художні колективи й відомі літератори. Концерти тривали десь до 22.00, але люди не розходились, і після офіційної частини починався “другий відділ”. До пам’ятника сходились молоді поети з позацензурними віршами, декламувалися твори Т.Шевченка, лунали стихійні співи, які тривали до глибокої ночі.
Отже, задум партійного керівництва не спрацював, і тоді ставлення до 22 травня круто змінилося: цей день був оголошений націоналістичним святом, і всякі “зборища” біля пам’ятника були заборонені. Останній раз відкриття фестивалю “Київська весна” в парку відбулося 1971 року, рівночасно хорові “Гомін” (а також студентам університету) було заборонено з’являтися в парку. (Дивним чином ректорові університету, нагородженому президентом Л.Кучмою званням Героя України, вдалося зберегти атмосферу ігнорування студентами Шевченківських днів до цього часу. – О.Ш.).
Не всі, однак, послухалися цих заборон, і мені як керівникові хору довелося за це відповідати – восени 1971 року мене було виключено зі Спілки композиторів (поновлено аж у 1989 р.).
Добре пам’ятаю 22 травня 1972 року. Хору “Гомін” на той час уже не існувало. Але до парку ім.Т.Шевченка йшла велика маса людей. На вимогу представників влади розійтися люди не зважили, і тоді загін міліції врізався в натовп і почав силоміць відтісняти людей від пам’ятника. Площа перед університетом була заповнена народом, транспорт був зупинений, звідусіль чулися вигуки обурення й протесту. Того дня було чимало арештованих, багатьох покарали пізніше.
Суворий нагляд за парком тривав ще довгі роки по тому. Усіх, хто приходив 22 травня до пам’ятника з квітами чи у вишиванці, міліція перестрівала і заводила в сусідній ЖЕК, перевіряла документи, а потім надсилала відповідні сигнали на місце роботи чи навчання. (Мене особисто за таким “сигналом” попередив секретар парторганізації академічного інституту В.Кокунін: “Я вас должен предупредить, чтобы вы не вздумали распространять свои взгляды в нашем коллективе”. – О.Ш.). Ось таким способом комуністична влада викорчовувала прояви “націоналізму”.
Вдруге, після великої перерви, хор народився 1984 року на алеях Гідропарку. Згодом він повернув собі свою назву, яка також вважалася “націоналістичною”, й активно прилучився до участі в різних громадсько-політичних акціях.
Окремі хористи брали діяльну участь у роботі Українського культурологічного клубу, хоч уголос цього і не афішували. І це закономірно, якщо зважити, що саме існування нашого хору за тих умов було не просто виявом потягу до мистецтва – воно диктувалося усвідомленою потребою всебічного духовного відродження, яка проявлялася паралельно в різних сферах. Спільність інтересів відчувалася на відстані, обходячись у добу “застою” без публічних декларацій.
З другої половини 80-х років хор “Гомін” офіційно приписаний у Будинку культури Київметробуду. Проте навіть офіційний статус не убезпечував його від переслідувань.
Аж ось наступного ранку мене викликають на розмову в Дніпровський райвиконком, де, незважаючи на вихідний день, зібрався увесь партійний та радянський актив. Розмову вів голова райвиконкому тов. Крук. “Де ваш офіційний дозвіл, де список учасників свята?”
Списку у мене не виявилось, і було б справді смішно його укладати, а щодо офіційного дозволу, то він у мене був, але, як з’ясувалося, “не на тому рівні”…
– Ми забороняємо вам проводити свято в нашому районі. Ідіть у свій Ленінський район і там співайте!
– Але ж там річки немає, а Дніпро у нас один на всіх…
– Це мене не стосується. Свято Купала – це не радянське свято.
– Але ж я не встигну попередити людей, і вони все одно прийдуть, як домовились. Отже, нам доведеться почекати, поки посходяться всі учасники, а тоді ми підемо в інший район.
Зрештою, ми так і зробили: коли всі по-святковому вбрані хористи зійшлися, ми організовано рушили в сусідній Дарницький район (це по другий бік від лінії метро). А за нами вслід і вся маса глядачів із глузливими репліками на адресу влади та міліції.
А що ж далі? Коли нас затиснула публіка з усіх боків на алеї парку, мимоволі виникла ідея вийти на сцену неподалік розташованого Зеленого театру, тим більше, що й слухацька аудиторія була нам забезпечена. Там на сцені ми й відспівали успішно всю свою програму. І навіть вербове деревце встановили на сцені для купальського хороводу (“Кругом Мариноньки ходили дівоньки”). А як уже стемніло, найсміливіші дівчата пішли знов на Венеціанську протоку пускати вінки із запаленими свічками. Міліція на цей раз, слава Богу, не перешкоджала…
Як і слід було чекати, за кілька днів по тому я дістав сувору догану за те, що самовільно зайнйв сцену Зеленого театру. (Сигнал надійшов з Дарницького району).
Сьогодні навіть мені самому часом важко віриться, що таке могло бути. Але ж було, і не так давно, і було не до сміху. Зате тепер ми вже співаємо все, що захочемо, не бігаючи за дозволом по інстанціях і не випрошуючи ліцензію на кожну пісню. І ми горді з того, що перші в Києві, слідом за галичанами, заспівали “Ще не вмерла”, “Ой у лузі червона калина”, “Боже Великий, Єдиний”.
