Леопольд Ященко. Народна пісня в нашому побуті. [Оригінальний текст з архіву автора]. – 1994. Друковані варіанти: • Леопольд Ященко. Душа народу – в нашій пісні // Газ. Вечірній Київ. – 1993. – 21 серпня. – PDF. • Леопольд Ященко. Українська народна пісня в міському середовищі // Журнал “Народна творчість та етнографія”. – 1995. – №5 – С.11-17. – PDF.
Невтішне становище нашої народно-пісенної культури нині чимдалі більше турбує всіх, хто небайдужий до її долі. Люди все менше співають у побуті, і не тільки в місті, а й у селі, яке здавна було джерелом і охоронцем народних традицій. “Чи співатимемо ми в XXI столітті?” – такі тривожні питання ставлять читачі в пресі (газета “Культура і життя”, 15.05.1993). І небезпідставно. “Хто мені скаже – чи чув він, як у селі на вулиці співають дівчата? Не кажу вже про те, що її, тієї пісні, нема кому співати. Навіть там, де і є молодь, чомусь це не заведено. Ідуть собі юнаки та дівчата до клубу, почовгають там на дискотеці, та й додому” (там же).
І це, на жаль, типова картина для нашого часу. “По селах забувають, і то без найменших докорів сумління, слова і мелодії народних пісень, народні традиції і звичаї… клуби перетворюються на кінотеки і дансинги…” (там же, 11.09.1993р.).
Найчастіше кризу народної культури пов’язують із тяжкою спадщиною минулого, з руйнівною дією асиміляторського тоталітарного режиму, який намагався знівелювати нашу культуру, підірвати її самобутнє коріння, вбити в народі історичну пам’ять. Все це спричинилося до того, що народ у значній своїй масі збайдужів до власних духовних надбань, не цінує тих багатств, які дісталися йому в спадщину.
Шкода, заподіяна комуністичним режимом нашій духовності, справді велика і важкопоправна, бо розірвані зв’язки поколінь, які забезпечують безперервність розвитку народних традицій, відновити дуже важко.
Проте це є лише один бік справи – це, так би мовити, суб’єктивний вольовий чинник. Але є й інший, об’єктивний чинник розвитку пісенної культури, який від нас, на жаль, мало залежить.
Нині ми стали на шлях демократизації суспільства, проголосили духовне відродження. Над нами вже не тяжіє задушливий компартійний диктат з його невсипущою цензурою. Хочеш – іди до церкви і там задовольняй свої духовні запити, хочеш – співай колись заборонені патріотичні, стрілецькі, повстанські пісні, не кажучи вже про обрядово-звичаєві, які також витіснялись, замінювалися штучними “сучасними” піснями-сурогатами.
Здавалося б, створено головні передумови для оновлення й відродження в усіх сферах духовного життя. І справді, ентузіасти духовного відродження використовують ці сприятливі зміни, намагаються надолужити прогаяне, відновити, по можливості, все незаслужено забуте й затоптане. Помітне пожвавлення спостерігається на ниві хорової культури – з’являються нові художні колективи, зокрема, професіональні камерні хори, які енергійно відроджують занедбану духовну музику. Є й нові фольклорні ансамблі, також переважно професійні або ж напівпрофесійні. Чимало з них подорожує за кордоном, що допомагає їм вижити в умовах загальної матеріальної скрути.
Що ж до аматорських хорів, то вони, не дістаючи належної підтримки, часто розпадаються, а їх загальна кількість із року в рік зменшується. Залишаються переважно невеликі числом вокально-інструментальні ансамблі, більш пристосовані до ринкових умов.
А з побутовим співом становище дедалі погіршується: старші співаки, носії народних традицій, поступово відходять, а приплив молодих сил надто малий. І тут не варто посилатися на те, що, мовляв, не співають зараз тому, що важко живеться. Бо ми знаємо, що навіть у найтяжчі часи пісня завжди супроводжувала наш народ і в радості, і в горі, і в праці, й на дозвіллі. Матеріальних витрат і підтримки потребують лише організовані сценічні форми мистецтва, тоді як для побутового співу в селах досить лише бажання співати.
Отже, справа в іншому. Ми є свідками докорінних змін у побуті, які справляють і далі справлятимуть все більший вплив на розвиток народної пісенності. Суть їх така: від доби культурного самообслуговування ми поступово переходимо в добу сервісу. Якщо зважити, що радикальні зміни в побуті відбуваються буквально на наших очах, протягом життя одного-двох поколінь, то цей перехід з повним правом можна назвати революційним. Він є наслідком науково-технічного прогресу.
Згадаймо, як було ще років 40-50 тому. В більшості наших осель – і в селі, і в місті – тоді ще не було ані телевізора, ані магнітофона, ані транзисторного приймача, та й електрика була далеко не скрізь. Проте народ жив своїм духовним життям, дотримувався, як міг, звичаїв, заповіданих батьками, часто всупереч бюрократичним заборонам і перешкодам. Ні матеріальні нестатки, ні голод і холод, ні війна, ані політичні репресії не могли змусити народ замовкнути. Більше того, повернення в роки війни до натурального господарства – ткацького станка, прядки, серпа й коси, толоки тощо сприяло згуртуванню людей, відродженню старосвітських звичаїв та обрядів.
Чи означає це, що сучасна цивілізація і технічний прогрес перешкоджають збереженню пісенних традицій? – Значною мірою так воно і є, на це не слід закривати очі. Загалом вплив сучасних засобів масової інформації на народну піснетворчість складний і суперечливий. З одного боку, техніка сприяє поширенню кращих зразків народної творчості по всій країні, робить їх реальним надбанням усього народу. Завдяки радіо та телебаченню ми знаємо наших кращих співаків, маємо уявлення про культуру найвіддаленіших куточків України й цілого світу, при потребі можемо відтворити в запису пісні, що нам полюбилися і т.д.
Але, з другого боку, ця ж техніка стимулює споживацькі нахили в мистецтві серед широкого загалу, особливо молоді. Носіями народних традицій у наш час є переважно люди старшого віку, які росли й виховувалися ще тоді, коли народна пісня жила в побуті повнокровним життям. Нині ж пісня з побуту чим далі все більше переходить на сцену, стаючи об’ктом для слухання в концертах. У зв’язку з цим серед любителів пісні відбувається розмежування на виконавців і пасивних споживачів: хто має якийсь хист і бажання, іде виступати (таких дуже незначна частина), а всі інші слухають і тим забовольняють свої мистецькі запити. Саме це й призводить наш співучий у минулому народ до втрати елементарних співочих навичок. Не секрет, що пересічний обиватель тепер часто взагалі соромиться співати на тверезу голову, а коли й спробує підтягувати “при оказії” в товаристві, то виявляється, що вже й слова позабував.
Важливо знати, що концертна естрада – відносно нова форма життя пісні, порівняно з повсякденним побутом. У далекому минулому до концертуючих виконавців можна було віднести хіба що мандрівних кобзарів, лірників та співаків, що їх утримували в своїх маєтках поміщики-меценати. Згодом появився театр, у якому народна пісня відіграла дуже важливу роль. В основному ж народні пісні люди співали й творили переважно для себе, для власного задоволення. Та й клуби, як і театри, у селі тоді ще були рідкістю.
Саме в процесі повсякденного побутового співу наш народ витворив десятки тисяч пісень, які відбивають всі сторони його життя і становлять наше безцінне духовне надбання. Що ж до сцени, то тут головним чином відтворюється й шліфується те, що створено в побуті. Інакше кажучи, якщо побутовий спів має продуктивний характер, то сценічне життя пісні – репродуктивний. Не дивно, отже, що процес усного народного піснетворення в наш час помітно загальмувався. Проте і наша пісенна спадщина, якою ми так пишаємось, загубить свою дієвість і силу, якщо лежатиме мертвим скарбом у збірниках та архівах. Бо ж на сцені, як відомо, використовується дуже незначна частина тих пісенних скарбів, що їх створив народ.
Отже, майбутнє нашої народно-пісенної культури великою мірою залежатиме від побутового співу – це її основа. Жодні колективи і найяскравіші “зірки” насне врятують, якщо ми відвикнемо співати в побуті. Щоправда, в місті, на відміну від села, умови для цього не вельми сприятливі – тут здавна не прийнято співати гуртом ані на вулиці, ані десь під час роботи. Саме це примушує нас шукати такі засоби, які б допомогли якось виправити становище і стимулювати масовий побутовий спів.
Справа ця дуже нелегка, зважаючи на всепоглинаючий потік інформації, що ллється на нас звідусіль, на небувале розмаїття видів і форм культурного життя, які змагаються між собою. Незмінною лишається доба з 24 годин, і майже незмінним – час, відведений нам на дозвілля, у межах якого всі наші мистецькі й немистецькі зацікавлення перебувають в обернено-пропорційній залежності. Тож якщо пересічний обиватель після роботи сідає перед телеекраном, щоб переглянути чергову 299 серію якогось імпортного фільму, то чи потрібні якісь спеціальні соціологічні дослідження, щоб зрозуміти згубний вплив цього явища на народно-пісенну культуру? – Це все добре видно й неозброєним оком.
Якщо, приміром, у тому чи іншому виробничому колективі на двадцять любителів рок-музики, футболу та інших розваг трапиться один любитель народної пісні, то він у цьому оточенні просто загубиться. – Якщо не знайде в собі сили протистояти інерції, якщо не порве зв’язки з рідним селом, якщо не зустріне подібних до себе любителів народного мистецтва і не знайде в них розуміння і співчуття своїм духовним запитам.
Отже, для того, щоб в умовах великого міста і повального захоплення молоді галасливою естрадною музикою зберігалося й розвивалося народне мистецтво, прихильники його повинні взаємно знаходити себе й об’єднуватися. В противному разі народну пісню в міському побуті чекає повний занепад. До речі, це стосується не тільки сільських пісень, а й міських, зокрема, поширених у минулому побутових романсів.
Форми об’єднання можуть бути різні. Насамперед, ясна річ, самодіяльні хори та ансамблі. Вони були й залишаються головними провідниками масової народно-пісенної культури в сучасних умовах. Проте досвід показує, що в нинішніх звичних формах художня самодіяльність не здатна вирішити цю проблему.
Візьмімо, для прикладу, пересічний самодіяльний хор. Протягом року він вивчаї якийсь десяток чи два пісень, з них частину народних. Найчастіше народні пісні звічать тут в художніх обробках, призначених для сцени, які в позаконцертних умовах не використовуються, насамперед, через свою складність. Зрозуміло, що вивчаючи місяцями одні й ті ж пісні для демонстрування на сцені, самодіяльні колективи спроможні охопити лише незначну частину тих багатстсв, що їх створив народ.
З другого боку, ми знаємо, що далеко не всі любителі пісні, які мають голоси і музичні здібності, виявляють бажання співати на сцені і регулярно відвідувати репетиції. Причини різні: у того позаурочна робота чи лекції, у того малі діти чи хворі батьки, той далеко живе, того не задовольняє репертуар, той відійшов від участі в хорі через свій вік, а той сам не вірить у свій талант і не уявляє себе в ролі артиста і т.д.
Дле поспівати раз на тиждень (або й на два тижні) у вільний час на лоні природи чи в клубі, як то кажуть, “для душі” він охоче прийде, якщо його задовольнить репертуар. Ясна річ, такі співи вимагають вдумливої організації і керівництва – це є окремий напрямок культосвітньої роботи, на наш погляд, дуже важливий саме в нинішніх умовах. Ідеться, по суті, про клуби любителів народної пісні, які слід запроваджувати поряд з іншими клубами за інтересами.
Чималий досвід у цій справі має київський етнографічний хор “Гомін”. Вже протягом кількох років ми влаштовуємо недільні вечори гуртового співу для всіх охочих, без обмежень. Кожної неділі, з 17.00 до 19.00 години (нині в Палаці культури “Славутич”) збираються любителі народної пісні з різних кінців столиці, щоб пригадати й навчитися забутих народних пісень, послухати цікавих виконавців, обмінятися враженнями від прослуханих концертів, підготуватися до народних свят, що їх відроджує наш колектив.
Переважно це люди без досвіду. Тому пісні добираємо легкі, без художньої обробки, зручні для гуртового співу і разом з тим свіжі, незаспівані. Далеко не всі вони є вдячні для сценічного виконання. Народжені в надрах повсякденного побуту, вони всім своїм єством, своїм музично-поетичним складом якнайкраще відповідають потребам співу “для себе”. А вибирати є з чого, бо їх тисячі. Концертна естрада, як уже мовилося, то є вторинна форма їхнього життя, тож і не дивно, що далеко не кожна пісня в первісному вигляді може з успіхом звучати на сцені – багато прекрасних пісень лишається поза увагою професіональних і самодіяльних хорів. А ми їх співаємо залюбки і таким способом розширюємо своє співоче коло.
Не обминаємо увагою і пісні сучасних поетів та композиторів, проте нових “портативних” пісень для імпровізованого гуртового співу, які могли б позмагатися з народними, на жаль, з’являється дуже мало (це ще одне свідчення занепаду масового хорового співу).
Стало вже звичним, що всі наші хормейстери орієнтуються виключно на сцену – як не на велику, то хоч на малу. Побутовим народним співом майже ніхто не цікавиться. А жаль. Варто тут нагадати, що ще в 20-х роках видатний український диригент і етнограф Порфирій Демуцький влаштовував у робітничих та студентських гуртожитках імпровізовані співи, які він називав “сеанси народної пісні”. Їх особливість полягала в тому, що вони не передбачали обов’язкових виступів на сцені – їх завданням було збудити серед учасників інтерес до народного багатоголосного хорового співу, прищепити любов до пісні, вникнути, по можливості, в саму “лабораторію” народного піснетворення. Це був експеримент. Життя показало, що в умовах міста реальним є відродження не так творчих, як виконавських народно-пісенних традицій, але все ж приклад Демуцького вартий уваги і наслідування.
Тож я звертаюся до всіх хормейстерів із закликом: не цураймося “чорнової” роботи, дбаймо не тільки про вершини культури, а й про її коріння! Бо ж як усохне коріння, то й вершечки з часом почнуть усихати. І це не лиге моя думка, адже саме про це з тривогою пишуть відомі діячі культури, педагоги Київської консерваторії у відкритому листі до громадськості республіки: “…нормальні людські співочі голоси зникають… з кожним роком стає дедалі важче набирати контингент студентів-вокалістів…” (газ.”Радянська Україна”, 16.09.1987р.).
Нам треба бути готовими до того, що криза народно-пісенної культури з роками буде поширюватись, захоплюючи найдальші закутки країни. Це змусить нас шукати нових шляхів і засобів для порятунку становища. Коли б не було запізно! До речі, все це можна було б передбачити ще 20-30 років тому, проте офіційна радянська наука в силу певних причин не здатна була це зробити.
Відродження народної пісенності в її природних формах має йти в поєднанні з народними звичаями та святами. Так, на Великдень люди йдуть до церкви славити воскресіння Христа, святити паски. Здавна був звичай співати біля церкви веснянки, влаштовувати веселі ігри, хороводи. У цей день навіть невіруючі кидають усяку роботу й відпочивають. Отже, є нагода зробити цей відпочинок активним, одухотворити його піснями, танцями, залучивши до цього також дітвору, школярів. Тут відкривається простір для творчої ініціативи вчителів і всіх культосвітніх працівників.
Вже не один рік хор “Гомін” влаштовує великодні гаївки – в Музеї народної архітектури (біля церков святого Михайла та святої Параскеви), на Теремках II (біля церкви Бориса і Гліба), а найбільше у центрі міста – біля церкви Івана Богослова (колишня Трапезна Михайлівського монастиря). На свято сходиться чимало любителів пісні різного віку. Тут, у парку над Дніпром, серед розквітлої природи звучать і великодні духовні пісні, і веснянки з різних місцевостей України, а серед них і веселі молодіжні ігри та забави.
Та й не тільки на Великдень, але й в інші дні (на травневі свята, на День Перемоги тощо) ми влаштовуємо веснянки, залучаючи до участі в масових співах та хороводах усіх присутніх. Ось тут реалізують себе і наші резерви – учасники недільних співів та постійні слухачі-супутники, які вже частково опанували наш масово-ужитковий репертуар.
І все ж цього дуже мало – це лише краплина в морі. Зважмо хоч би на те, що в Києві вже є чимало діючих церков і ми не в змозі їх охопити. Тож і колективи подібного напрямку мали би бути в кожному районі столиці. Але де вони? Чому їх немає? – А тому, що майже всі керівники хорів звикли співати тільки на сцені, і, до того ж, одну програму в усі пори року. Так простіше; менше клопоту, тому хормейстери шукають лише нових пісень, а мислять і діють по-старому.
Здавалося б, добра справа робиться, а на душі тоскно. Невже серед нас не знайдеться людей, які б взялися по-справжньому відродити народний звичай, зробити його часткою власного побуту? На щастя, вони є; хай їх небагато, і не всі вони мають блискучі вокальні дані (це не головне), але вони сприймають народну культуру близько до серця і вірять у цю благородну справу. Досвід хору “Гомін”, який ось уже багато років влаштовує народні свята – і веснянки, і свято Купала – з власної ініціативи і не відмовлявся від них навіть у часи заборон і репресій, є цьому підтвердженням. Я вірю, що таких ентузіастів можна знайти скрізь, треба лише проявити ініціативу. І не обов’язково відразу робити гучне видовище з феєрверками – починати можна з малого, поступово, з року в рік, освоюючи відповідний пісенний репертуар, збагачуючи свято новими деталями, створюючи нові осередки. Саме в таких скромних, “портативних” формах свято Купала живе в прибалтійських країнах (у Латвії воно зветься “Ліго”), не лягаючи тягарем на державний бюджет і не залежачи від політичної та економічної кон’юнктури і наявності сценаристів та режисерів-постановників.
Що ж до різдвяних і новорічних колядок та щедрівок, то це також величезний пласт нашої духовної культури, який потребує всебічного освоєння. Колядки та щедрівки здавна звучали і на сільських вулицях, і в домівках городян та селян, і на театральнім кону, і в церковному храмі. Тут великий простір і для академічних хорів, і для народних, і для театралізованих фольклорних ансамблів, і для тих, хто прагне відновити звичай у природному вигляді. Нині є можливість воскрешати з небуття багаточисленні релігійні колядки, заборонені в часи комуністичного режиму; вони стають окрасою концертів духовної музики.
Учасники хору “Гомін” колядують скрізь – і біля міської ялинки, і по квартирах киян (молодіжна група), і на сцені. На початку кожного року “Гомін” систематично влаштовує різдвяні вечори (в Будинку вчених, Будинку художників тощо), відповідно щоразу оновлюючи всю програму. Але це, знову ж таки, краплина в морі, і дається нам це дуже нелегко – такі завдання під силу професіональним колективам, які б мали показувати приклад художній самодіяльності. Любителі народного мистецтва добре пам’ятають концерти колядок і щедрівок, влаштовані Державним українським народним хором ім.Г.Верьовки ще в 60-х рр. у столичній філармонії. Але ж то було так давно, в добу великого “застою”. А як би хотілося стати свідком такої ж радісної події нині, в добу “духовного відродження”!
Для відродження масового співу і піднесення престижу народної пісні слід, на наш погляд, обов’язково використати державні свята, як-от День Києва та День Незалежності, коли десятки тисяч людей сновигають взад і вперед по Хрещатику, шукаючи розваг і видовищ. Якщо ми не докладемо зусиль, щоб хоч якусь соту частину їх збудити до творчої активності, то гріш ціна всім нашим балачкам про духовне відродження. Тим-то ми вважаємо, що забивати людям мізки децибелами естрадної індустрії (як це у нас ведеться), не залишаючи при цьому іншого вибору, це є злочин проти культури. Бо цим самим ми виховуємо духовних споживачів-паралітиків, навіть незалежно від якості сервісу.
Пробудити серед пересічних духовних “утриманців” інтерес до гуртового співу – справа нелегка (бо ми вже надто далеко зайшли), тут потрібні і зручне постійне місце, і зручний час, і роз’яснювальна робота та реклама – словом, режим найбільшого сприяння – тільки тоді можна розраховувати на успіх. Досвід показує, що найвигідніші умови для цього має Майдан Незалежності: тут є природний амфітеатр, тут завжди людно і саме тут при сприятливій нагоді таки лунає гуртовий спів – після мітингів, після святкових салютів та естрадних концертів, які подеколи затягуються до ночі. На жаль, учасникам масових співів не надаються зручні години, і ми багато на цьому втрачаємо.
А тим часом тут не потрібно великих фінансових витрат і організаційних зусиль: все має будуватися на самообслуговуванні. слід лише подбати про радіомашину з мікрофонами та низенькі драбинчасті помости для організації співочого простору – з тих, що встановлюються на тротуарах Хрещатика у святкові дні. І, звичайно ж, оптимальний вечірній час.
Що ж до естрадних святкових концертів, то ми пропонуємо влаштовувати їх на стадіоні “Динамо”, де для цього є всі умови: можна зручно сісти, зосередитись, і кожного виконавця – співака, танцюриста чи акробата – буде видно, як на долоні.
Отже, ми уявляємо собі таку картину: 29 травня, після 20.00 любителі народної пісні зійдуться на Майдані Незалежності, але не для того тільки, щоб послухати артистів, а, насамперед, для того, щоб започаткувати і утвердити традицію щорічного імпровізованого свята народної пісні своїм власним співом. Можливо, й не все буде виходити відразу так, як би хотілося, але ж справжні традиції складаються десятиліттями – саме цим вони й відрізняються від разових “міроприємств”. Потрібні цілеспрямованість і терпіння – справа того варта.
Леопольд ЯЩЕНКО,
художній керівник Етнографічного хору “Гомін”
Будинку культури Київметробуду,
лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка.
Київ, 31.05.1994 р.
Варіанти публікації:
- Леопольд Ященко. Українська народна пісня в міському середовищі // Журнал “Народна творчість та етнографія”. – 1995. – №5 – С.11-17. – PDF.
