Микола Кагарлицький. Храм народної пісні // Журнал “Вітчизна”. – 1992. – №4. – С.149-154.
– Леопольде Івановичу, коли ви почуваєте себе щасливим? – запитую керівника хору народної пісні “Гомін” Л.І.Ященка, дивлячись у його довірливі очі.
– Каверзне запитання, – усміхається кутиками вуст.
Чекаю від нього подальшої відповіді і підсвідомо відчуваю, що в ній важіль моєї оповіді про цього незвичайного, одержимого музику-маестро.
– Коли вже так наполягаєте на відповіді, то скажу: співаючи зі своїм “Гомоном”. Це свято моєї душі.
– А яке із тих свят душі найбільше запам’яталося?
– Це було двадцять років тому, коли наш хор “Гомін” офіційно забороняли як “націоналістичний”. Із самовідданими активістами “Гомону”, яких не лякали ніякі переслідування, ми вирішили зібратися 1 травня й поводити веснянки в Гідропарку. Надвечір’я видалося прохолодним – дівчата й хлопці не могли покрасуватися вишиванками. А мені того дня 1974 року зовсім нездужалося. Проте хіба міг підвести своїх однодумців? Прийшов, щоправда, із запізненням. Дивлюсь – і очам не вірю: на галяві співи, хороводи. І тоді я повірив у живучість народних традицій, у незнищенність української пісні.
Леопольд Ященко так натхненно і образно розповідав про те свято пісні, що я його собі не уявив, а побачив. Але не сказав тоді маестро найголовнішого: не хтось, а саме він із своїм хором “Гомін” 1969 року вперше в Києві розпочав відродження й пропаганду календарних свят.
Сьогодні в Леопольда Ященка і його хору “Гомін” зоряний час. Вони ревно стоять на сторожі рідної пісні. Коли слухаєш цей колектив, у серці зроджується щось високе, божественне, святе – немов у дивному українському храмі перебуваєш і очищаєшся від житейських марнот, нікчемних дріб’язковостей. І це враження, як я давно вже упевнився, не окороминуще. У дружному співочому колективі вирізняється далеко не богатирської статури, але могутній за силою духу Леопольд Ященко. На нього, ніби нічим особливо не примітного (а таки колоритного!), мимоволі звертаєш увагу і в хорі, і десь у багатолюдному натовпі. Недарма ж у народі кажуть: “Уродись та і вдайся”. Йому Бог послав дар об’єднувати серця піснею. Мабуть, тому: чи стоїть він у завжди гарній новій вишиванці (скільки ж їх у нього?), але із стареньким, розбухлим від збірників і нотних аркушів портфелем на пероні метро, вокзалу, на зупинці міського транспорту, чи їде в трамваї, тролейбусі, автобусі, метро,– нерозлучна з ним сопілка. І нікого вже в Києві не дивує, що, приклавши ту сопілочку до вуст, він на ній щось собі тихесенько награє, забувши про оточення, про все на світі, або ж нею згукує людей на спів.
Та найповніше розкривається маестро народної пісні всією красою своєї винятково людяної душі, свого багатющого таланту музиканта й організатора. Підтягнутий, по-парубоцькому жвавий навіть у свої шістдесят із гаком літ, із тою ж таки сопілкою замість диригентської палички в лівій руці (він лівша від природи), Леопольд Іванович почувається по-справжньому господарем, щасливцем долі, коли починає співати зі своїм хором. Залунає злагоджена пісня за помахом сопілки – і він на межі блаженства: розпогоджується, ясніє його привітне обличчя, а теплі волошкові очі, які лагідно обіймають слухачів зухвало-молодечим і водночас відкритим, радісно-дитинним поглядом, доброзичливо спрямованим на присутніх, ніби благають: ну ж бо, люди, заспіваймо разом! Стоячи перед хором, він не диригує, а немов із піснею літає у високості і, як жайвір, трепетно зависнувши в повітрі, дослухається, як вона звучить на землі. А звучить вона, як він того й жадає, не заакадемізовано, а піднесено, щиро, в своїй первісній красі, як її створив народ.
І в таку мить, заполонені особистістю художнього керівника, в якого співає усе єство, заряджені його бадьорим оптимізмом, ніжною мелодією сопілки, присутні, не змовляючись, за помахом його легких і пластичних рук-крил разом із хором дружно підхоплюють пісню. І шкодують, що занадто короткі, як пасіони Баха, Шевченкові “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Заповіт”, “Думи мої”, “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?” І не можуть погамувати хвилювання після пісень-гімнів “Боже великий, єдиний” Миколи Лисенка, “Ще не вмерла Україна” Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського, “За Україну” на слова Миколи Вороного, “Не пора!” Івана Франка. Розчулюються серця від патріотичної елегії “Сховалось сонце за горою”. І енергія, бадьорість, ба навіть аж п’янка ейфорія наповнює груди від завзятих стрілецьких “Ой у лузі червона калина”, “Ой на горі, на Маківці”, “Гей, там на горі Січ іде”, “Марш Залізної остроги”, “Повіяв вітер степовий”, “На вулиці сурма грає”… Ці наскрізь перейняті національним духом патріотичні пісні, добре знані на землях Західної України, стали символом духовного пробудження, стимулом до нового, правдивого прочитання нашої історії, культури, літератури, мистецтва, брутально сфальсифікованих радянськими ідеологами, до активної дії на шляху побудови демократичної, незалежної, соборної України.
Не перебільшую, коли кажу, що колектив, яким керує композитор і фольклорист Леопольд Ященко,– явище унікальне в урбанізованому, зденаціоналізованому Києві, котрий ще донедавна боявся співати на вулицях чи в парках гуртових пісень, крім хіба що “Туман яром”, “Розпрягайте, хлопці, коні” та ще двох-трьох. А не дай Боже було заспівати Шевченкових пісень біля підніжжя його пам’ятника в Києві чи Харкові, Полтаві, Каневі! 15 діб – найм’якша покара. А що вже казати про колядки, щедрівки, веснянки, петрівки, русальські, купальські, жниварські пісні? Та чи лише Київ був піддав анафемі своє фольклорне пракоріння? Вся Україна, ніби змовившись із Каїном чи ще якимось дияволом, з 30-х років заповзялася занедбувати свою пісню, думу.
І надто потерпала календарна лірика, що бере початки з язичницьких часів,– це воістину народне свято на лоні природи зі співами й танцями, де такі всесильні традиції, звичаї, вбрання, магія дійства.
Леопольд Ященко на терені повернення з небуття обрядової календарної лірики – першопроходець, одержимець, фанат у кращому розумінні цього слова: зі своїм “Гомоном” він повертає народові його ж пісню. Повертає тактовно, ненав’язливо, терпляче й наполегливо, а головне – з любов’ю.
Завдяки Ященкові і його хору найбільше люду в Києві збирає свято Купала. Це завжди прекрасні видовища побіля Дніпра: вродливі дівчата й молодиці в довгих вишиваних сорочках, підперезані вербовою лозою, у вінках із живих квітів босоніж водять “Мариноньку”, втягуючи в танок зі співами замалим не всіх присутніх. І магічний обряд пускання віночків із запаленими свічками в урочій вечоровій тиші на гладінь Венеційської затоки. І такі ж цнотливі мрії дівочі про щастя в парі з коханим – у який бік попливе віночок, в ту сторону вона має віддатися.
Простодушні завзяті розваги до світанку біля ватри з жартами, дзвінким заливчастим сміхом і парубочою зухвалістю… Повертаєшся з таких свят помолоділим і очищеним від скверни.
Багато робить Ященків хор і для пропаганди забутих різдвяних колядок та новорічних щедрівок. А до жовтневого перевороту їх співали не лише церковні капели, а й сільські хлопці та дівчата, молодиці й діти на вулицях, під вікнами і в хатах господарів, зичачи їм щастя-здоров’я й добробуту на цілий рік. “Найгуманніше в світі” радянське суспільство не тільки заборонило ці свята, а й переслідувало тих, хто пробував упроваджувати в побут чудові обряди. І тільки в хрущовську відлигу хори “Гомін”, “Жайворонок”, університетський ансамбль “Веснянка” разом, із братами-бандуристами Василем і Миколою Литвинами, Леопольдом Ященком, Лідією Орел, Володимиром Народенком з напуття духовного батька київської інтелігенції Івана Макаровича Гончара організували перші ватаги колядників із звіздою, міхоношею, козою, чортом, Маланкою, персонажами з народного вертепу, тихесенько постукали у вікна до Олеся Гончара, Василя Земляка, Сергія Плачинди, Валентина Задорожного й несміливо попросили: “Дозвольте (благословіть) заколядувати!” – і на радісно збуджених обличчях господарів прочитали: “Колядуйте!”
На мальовничих схилах Дніпра поблизу садиби Зодчого скарбів нетлінних Івана Макаровича Гончара “Гомін” сукупно з молоддю столиці провів перші веснянки, вдягнувшись у вбрання із скринь майстра.
Невдовзі й цим благородним починанням була перетята дорога. Лише тепер різдвяні колядки, новорічні щедрівки Леопольд Ященко із своїм колективом повертає киянам у всій їхній красі.
Обжинки “Гомін” проводить неодмінно в Музеї народної архітектури та побуту, що в Пирогові. Тут перед численними відвідувачами в мініатюрі проходить увесь цикл сільськогосподарських робіт у полі і вдома. Охочі з-поміж присутніх можуть косою покосити або ж серпом пожати жито, пшеницю, снопи пов’язати і в полукіпки скласти, парою коней чи волів звезти на тік збіжжя, попрацювати ціпом і впевнитись у мудрості народного прислів’я: коса любить хитрого, а ціп – дурня. І всі ці трудові процеси хор “Гомін” супроводжує співами.
А коли понад 130-голосий хор Леопольда Ященка (саме так у Києві називають “Гомін”) виходить навіть на найбільшу сцену столиці палацу культури “Україна”, йому й там тісно – зачарована піснею його душа прагне дніпрового простору, волі. І тоді ці простір, волю хор створює собі сам імпровізованою розкутістю на сцені, простотою й природністю жестів, рухів, поз, усмішок, викликаних чи зумовлених характером, настроєм виконуваної пісні. Та й самі “артисти” почуваються розкриленими в співі, власне, в процесі самого співу вони розквітають душею, почуваються безпосередньо причетними до життя, вкрай потрібними йому. Це, очевидно, від усвідомлення того, що народні гуртові пісні, обрядова лірика занедбані, а то й зовсім забуті нами молитви, без яких нація нидіє, губить свою історичну самобутність, духовно деградує. Вони, Ященкові вихованці й однодумці, усвідомлюють свою благородну місію – відроджувати національну пісенну культуру, і з того по-справжньому горді.
Чи не цією ідеєю згуртував навколо себе Леопольд Іванович людей різного віку й професій, з різних підприємств, установ, закладів і організацій міста і при потребі проводить по три-чотири репетиції на тиждень, і то після роботи, аби щойно вивчені пісні з любов’ю подарувати спраглим киянам а чи повезти в якесь містечко або село, наражаючись при цьому часто ще й на неприємності і всілякі перешкоди, брутальні звинувачення з боку партократів?! А не всім хористам легко й просто приходити на репетиції й концерти, виїжджати за межі міста, бо в кожного ж удома сім’я й обов’язки перед нею, є робота й відповідальність перед колективами, котрим до проблем і хвилювань Леопольда Ященка мало діла. То як же хористам треба вірити Леопольдові Івановичу і силі його пісні, аби не зірвати запланованого ним чергового заходу по відродженню обрядових свят, звичаїв, патріотичної пісні?! І відродження пісні потрібне, зрештою, не для нього, не для них, а для мільйонів Іванів, які вже себе не пам’ятають! І мета в них одна: а раптом у котромусь із тих Іванів непам’ятних пісня озветься молитвою?! Тому й готуються до кожного виступу, як до свята і відповідального обов’язку – піснею пробудити національні почуття. І вбрання якнайкраще вдягають – празникове.
Власне, про костюми. Вони не просто традиційно національні, із бабусиних, материнських або ж із власних скринь, а цінні ще й тим, що представляють майже всі етнографічні регіони України. Головним чином старовинні розкішні сорочки, корсетки, плахти, спідниці, фартухи в жінок, вишиванки в чоловіків – усе це вабить зір, створює піднесений настрій у залі. На головах молодиць і літніх жінок не побачите віночків, а саме ними чомусь повелося репрезентувати перед усім цивілізованим світом “пісенну” Україну (то байдуже, що ті жінки давно вже бабусі, що за традицією віночки надівали лише дівчата на відданні, і то в святкові дні, йдучи до церкви!). Замість них у молодиць і літніх жінок на головах намітки, з тонкого серпанку, барвисті тернові хустки, пов’язані в кожної по-своєму, красиво й до лиця. В дівчаток у косах вплетені стрічки й квіточки, а буває, що і в віночках виходять.
Оці строї і головні убори створюють особливе звучання кольорів, які між собою не контрастують, а співживуть у гармонії за законами народної краси, як квіти на полотнах Катерини Білокур, радуючи зір і серце. Таке вбрання й самих виконавців настроєю на спів урочий, піднесений. Колись сказала мені наша покійна велика драматична актриса Наталія Ужвій: “Коли я вдягаю костюм Наталки, почуваюся одразу ж героїнею Котляревського – вся її доля враз постає переді мною”.
А хто заперечить, що в народних строях не та ж пісня, лише проспівана нитками? Не випадково за вбранням, головними уборами, жіночими прикрасами хору “Гомін” постійно стежить ходяча енциклопедія з української етнографії Лідія Григорівна Орел, дружина Леопольда Івановича Ященка, незамінна його порадниця й помічниця. Колектив навіть не уявляє свого існування без неї, без її порад. Саме тому пісня звучить не просто в мелодії й слові, а й у костюмах, позах, у рухах, жестах, в обрядовому дійстві, магії, до якої вдаються хористи, відроджуючи правічне й святе для нас, десятиліттями ганьблене і принижуване.
Коли слухаю у виконанні “Гомону” пісню-реквієм:
яку заспівують Галина Довбецька і Леопольд Ященко,– він автор слів і музики,– доловлюю не лише нестерпний біль за трагічну долю України, посилений ще й чорнобильською катастрофою, я вчуваю і невимовну розпуку за понівечене життя самого творця “Покинутих осель”, його ровесників і сучасників, багатьох з яких у 70 – 80-ті роки коли не запроторено в табори Мордовії, то на рідній, не своїй землі було поставлено в такі умови, що жилося не ліпше, ніж у ГУЛАГах.
Доля Леопольдові Ященку на початку творчого шляху заповідалася навіть щасливо й перспективно. Після навчання в Київському музичному училищі імені Р. М. Глієра він вступив до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, яку закінчив 1954 року як музикознавець-фольклорист. Аспірантуру проходить в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, тут і залишають його працювати у відділі фольклористики. Наукову дисертацію на тему “Українське народне багатоголосся” він захистив блискуче і став кандидатом мистецтвознавства. У видавництві образотворчого мистецтва та музичної літератури виходили одна за одною його праці: унікальне дослідження з історії українського багатоголосся та колективний збірник під тою ж назвою, ним упорядкований, “Українське народне багатоголосся” (1963), збірники “Українські народні романси” (1961), “Буковинські народні пісні” (1963), з яких, до речі, взяли чимало до свого репертуару наші славні співаки Діана Петриненко, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Мокренко. Однак ім’я автора обробок народних перлин, починаючи з 1969 року, ніде не згадувалось – ні в ефірі, ні в концертних програмах: не дозволялося!
Він упорядкував і видав також збірники “П.Демуцький. Українські народні пісні Охматівського хору” (1967), “Радянська пісня” (1967). А монографія “Державна заслужена капела бандуристів УPCP” (1971) вийшла порізаною і обкарнаною – над талановитим мистецтвознавцем уже зависали чорні хмари.
Але до появи тих хмар він був прийнятий 1965 року в Спілку композиторів України. І, мабуть, дуже поталанило Леопольдові Івановичу тим, що одружився з філологинею Лідією Орел, дівчиною вольовою, енергійною, з характером. Він навіть не здогадувався, що ця чорнява полтавка наділена величезною мужністю і такою ж, як і він, фанатичною любов’ю до рідної культури. А коли над ним майже на два десятиліття зависне безжальна сокира, не дорікне, що не пішов на компроміси з совістю, як сотні, тисячі безхребетних. Самовіддано виборсуючись із злиднів, вона працювала день і ніч, аби якось зводити кінці з кінцями, аби сини Тарас і Йван училися, бо ж підробітки в чоловіка були не часті і мізерні.
Утім, обом їм судилося чи не порівну оселити в серцях своїх біль, смуток, безнадію і оті шевченківські віру, затятість, без чого не вижили б, не вистояли б! Драматичні митарства з квартирою, і не менш драматичні з роботою, і ганебні приниження їхньої гідності, національної свідомості, і відверті цинічні переслідування, і безконечні виклики на розмови в органи держбезпеки, і обшуки, і арешти, і… все те було, було! Як страшний сон! І залишається як незгойна рана.
А все почалося з того, що на вечорі з нагоди 200-ліття Коліївщини (відбувся в Будинку літераторів наприкінці квітня 1968 року) Леопольд Ященко разом з дружиною Лідією Орел у числі 140 представників київської інтелігенції підписав листа до Політбюро ЦК КПРС, у якому висловлювалася тривога з приводу закритих судових процесів над інакомислячими в Ленінграді, Москві, Києві. Той лист із прізвищами під ним передала в ефір радіостанція “Свобода”. Цього було досить, щоб його і дружину витурили з роботи як некваліфікованих фахівців. Од Леопольда Івановича вимагали офіційного каяття в пресі (заготовленого вже листа йому слід було лише підписати!) – і тоді дістав би працю, можливо, в улюбленому Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, з якого вигнали брутально й цинічно. Однак на такий ганебний торг із совістю він не пішов. За такий рішучий крок розплачувався гірко, проте ніде, ніколи, за найдраматичніших обставин він не заплямував свого чесного імені. Однак, вірячи в гуманізм “найсправедливішого в світі” радянського суспільства, писав листи, заяви, апеляції до дирекції установи, в якій працював, з проханням розібратися й поновити на роботі. Звертався до Спілки композиторів України, зокрема до Андрія Штогаренка і навіть до Петра Шелеста, Леоніда Брежнєва. Не відгукнулись.
А просив він зовсім небагато. Ось лише фрагмент із заяви голові Спілки композиторів України народному аристові СРСР А.Я.Штогаренкові від 17 вересня 1973 року: “Минає ось уже два роки з часу виключення мене з членів Спілки. В моєму житті це є чорний період вимушеної творчої кризи, якому ще не видно кінця. Мені відрізано шлях до роботи за фахом, для публікації моїх творів та їх концертного виконання… Доводжу також до Вашого відома, що організованого мною самодіяльного українського народного хору “Гомін”, за який мене було виключено зі Спілки, вже не існує. Вже два роки в Києві немає веснянок та хороводів на травневі свята, немає купальських розваг над Дніпром, немає масових співів біля пам’ятника Слави на День Перемоги, на грані ліквідації новорічні колядки, щедрівки тощо. Не знаю, чи будуть ці народні звичаї ще колись потрібні в нашому місті… Прошу Вас також узяти до уваги, що я маю двох малих дітей, дружину, хвору на туберкульоз, і тещу, хвору на рак шлунка. У даний час я, як це Вам відомо, знову безробітний і, не будучи поновлений у Спілці, не зможу дістати роботу за фахом. З поновленням у Спілці пов’язана й моя житлова проблема…”
Як жити? За що жити? Ці болючі питання ятрили душу щодень, щогодини. І саме в найдраматичніший рік свого життя Леопольд Іванович на добровільних засадах навесні 1969 року заснував хор “Гомін”, за який так тяжко поплатився. Разом з іншим хором – “Жайворонком” – трагічний, але незламний духом маестро Ященко розпочав відроджувати веснянки, свято Купала, колядки й щедрівки, вдягаючись у строї з надбаних скринь Івана Макаровича Гончара. Тут же, поблизу вже тоді знаної на весь світ і ганьбленої та шельмованої на весь світ Гончарової господи, обереги національних святинь, відбувалися перші репетиції колективу просто неба. Важко, дуже важко пробивав собі дорогу хор на підмостки сцени: за його учасниками стежили кадебісти, багатьох переслідували, виганяли з роботи. Через три роки за “націоналістичну діяльність” хор розігнали, а самого Леопольда Івановича виключили із Спілки композиторів (поновили лише 1989 року!) Як він нелегально і напівлегально влаштовувався на роботу і “вилітав” з неї “за власним бажанням”, коли з сірого будинку, що по Володимирській, дізнавалися про його чергове працевлаштування, скільки перемінив тих місць роботи – один Бог знає та ще трудова книжка.
І дивний же цей Ященко! Якось його як неробу (вкотре вже?!) викликали у відділення по працевлаштуванню, по-єзуїтському посоромили як трутня (роботи ж за фахом не давали, а будівельні організації неохоче брали його на фізичну працю) і спровадили туди, де тримають нікчем, покидьків суспільства, до КПУ (камери попереднього ув’язнення). Через три дні приїздить з відрядження зі Львова Лідія Григорівна і довідується про все від матері, бере за руку синів Тараса і Йвана – і мчить до… Георгія Майбороди шукати рятунку. Обливаючись слізьми, благає заступитися. На щастя, чуйний композитор їй не відмовив у підтримці. А коли невдовзі з’ясувалося, що її Леопольд перебуває в камері на вулиці Січневого повстання,– ластівкою з ластовенятами-синами прилетіла до нього… А він ясними волошками дивиться на неї і благально так, по-наївному дитинно запитує: “Лідонько, а нотного паперу ти мені не прихопила?” І сміх, і гріх! Але чи не ця фанатична закоханість у фольклористику дала йому силу всі наруги й неслави здолати?!
І ще характерний штришок до трудової діяльності маестро. Хтось із знайомих влаштував його підсобником під час реконструкції заводу “Блискавка” в Баришівці Київської області. Приїздить суботнього вечора додому, а дружина запитує: “Як там тобі ведеться, Леопольде?” – “Скоро, Лідусю, ідіотом стану: бачу перед собою лише муровану стіну та чую постійні матюки…”
Отак і збігло близько п’ятнадцяти літ. Посивів колись темно-русий Леопольд Ященко, але не посивіла його правдива душа, не змогла вбити в ньому віри, честі й совісті.
1984 року знову організовує чи, точніше, поновлює нелегально діяльність хору “Гомін”, який з 1985 року й донині працює при Будинку Метробуду, а при Будинку вчених створює ансамбль “Криниця” – невід’ємний складник “Гомону”. Кістяк колективу становлять фундатори “Гомону”, оті, котрі започаткували його в 60-ті роки,– Ігор Голобуцький, Юрій Гулій, Іван Дебелюк, Віктор Андрійчук, Михайло Гуць, Алла Чигирин, Людмила Заковоротня, Анатолій Гоц, Ірина Монкевич, Петро Приймаченко, Лідія Орел.
Весняною повінню війнуло від свіжого припливу сил. Чудово солують Надія Зяблюк, Валерій Ясиновський, Олег Калениченко, Галина Довбецька, Микола Дремлюга, Віталій Фалеторів. Міцною підпорою в праці стали Ященкові хормейстери з консерваторською освітою Ірина Джола (вона нещодавно заступила Раїсу Марченко), Леся Потіцька, хористи-активісти Людмила Іванникова, Марія Бурневська, Ольга Каспрук, Олена Полатайко, Віра Глушко, Ніла Підпала, Діна Красовська, Марія Мельниченко, Тамара Глушенок… Та хіба всіх їх, ентузіастів пісні, тут назвеш? Потрібен список десь на 150 осіб. Ще до 1989 року такий “послужний список” партократи вимагали від Леопольда Івановича не на жарт.
Щоб, скажімо, влаштувати свято веснянок чи Івана Купала в столичному Гідропарку, треба було виклянчити дозволи у Ленінському і Дніпровському райвиконкомах, відтак видрукувати програму, завірену печаткою Будинку художньої самодіяльності. А ніхто ж із недремних партапаратників не хотів ставити свій підпис першим. Поки ті дозволи та печатки художній керівник діставав, сім потів із нього виходило, а свого таки домагався, бо усвідомлював, що пісні відступати нікуди. Після таких змагань і двобоїв із “культтрегерами” ледве на ногах тримався.
А коли ставав перед хором, послухати який збиралися сотні, тисячі киян і гостей, оживав, мов той прикутий Прометей. А бувало, що, не вирвавши з пазурів партократів дозволу, ризикував, беручи всю відповідальність за можливі наслідки на себе. Я не раз був свідком, як над ним і учасниками “Гомону” знущалися “люди в цивільному”, а він, блідий, вкрай знервований, розшарпаний, поганьблений привселюдно, витримував наруги і робив до кінця своє діло. Де черпав віру, силу, мужність? Мабуть, у ПІСНІ.
Нині в рамках “Гомону” працюють уже згадуваний ансамбль “Криниця”, що тяжіє до академічної манери співу, з повноправними чоловічою й жіночою групами, ансамбль народних інструментів, душа якого – родина Вербовецьких із Богданом-батьком на чолі, а також дитячий ансамбль “Гагілка”.
Атмосфера в хорі творча, добрі починання тут заохочуються й конкретно реалізуються на репетиціях і в концертах. Радує, що до хору протоптує дорогу студентська, робітнича молодь. У цілком самостійні колективи виділились, а все ж не поривають зв’язків із “Гомоном” і його художнім керівником Леопольдом Ященком популярний у Києві ансамбль “Чумаки”, що працює при Жовтневому палаці культури під орудою Василя Триліса – людини без спеціальної музичної освіти, але наділеної творчою фантазією й організаторськими здібностями, ансамбль “Євшан”, що розгорнув діяльність при Товаристві “Просвіта” імені Тараса Шевченка, душа в якому Галина Довбецька, студентка Київського інституту культури. Цікаво, що деякі учасники згаданих ансамблів співають і в хорі Ященка. Зворушлива відданість першому своєму наставникові – чи не так?
Розширюється і збагачується репертуар хору “Гомін” і його ансамблів та груп. Золотий фонд колективу – обробки народних пісень, більшість із них здійснив сам композитор і фольклорист Леопольд Ященко, який глибоко відчуває настрій, характер пісні, знає можливості свого хору. Є в програмах і його власні пісні, що полюбилися слухачам, як-от: “Що по морю, морю та по синьому”, “Збираймо родину”, “Покинуті оселі”, “Воскресни, Україно”, “Гей, Україно”, цілий ряд обрядових пісень із народною музикою на власні тексти.
Із сучасних композиторів, хорових диригентів Леопольдові Івановичу найбільше імпонує Віктор Гаврилович Захарченко, художній керівник Кубанського козачого хору. Його обробки чорноморських пісень виконує хор “Гомін”, а з талановитим маестро він підтримує тісні контакти. І це знаменно: в творчому почерку обох митців багато спільного в самому підході до пісні, її обробки, інтерпретації, в самопожертві заради пісні. Зрештою, обидва вони закохані в свої колективи, стоять за них горою, не нав’язують їм власної волі, а скорше радяться з ними, появляючи пісню як колективний труд. А це окрилює виконавців, спонукає їх на таке ж самовіддане служіння пісні.
До програм хору Леопольд Ященко вводить обробки народних пісень своїх сучасників-побратимів – А.Авдієвського, М.Молдавина з Києва, М.Орфєєва з Одеси.
Не дивно, що Ященків хор здобуває собі дедалі ширше визнання не лише в столиці, а й далеко за її межами. Де панують свобода, рівність, братерство, де струмує національний дух, б’ється свідоме українське серце, там співає “Гомін”. А це установчі конференції і з’їзди Народного Руху України, Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Української Республіканської та Української Демократичної партій, ювілейні вечори видатних діячів літератури, культури, мистецтва, імена яких повертаються з небуття, добродійні концерти на спорудження музею Івана Гончара, на відродження національної пісні, в фонд Чорнобиля. Хор Ященка співає на мітингах і всенародних торжествах, на могилі Кобзаря в Каневі і біля підніжжя пам’ятника Шевченкові в Києві, і не лише 22 травня. Він часто їздить туди, де українська мова, пісня, духовність занедбані, мулом замулені, наражаючись на шалений опір із боку місцевих Рад, якими, на жаль, ще й сьогодні керують вчорашні партократи, перелицьовані в “демократів”. Одне слово, Леопольд Ященко зі своїм “Гомоном” самим життям покликаний пробуджувати приспану співучу душу народу, його національну гідність. І ці свої кращі якості просвітника народу піснею, навернення його до власного пракоріння хор поподвижницькому продемонстрував напередодні доленосного референдуму: розбившись на окремі групи, а то й цілим складом колектив виїжджав багаторазово на Чернігівщину, Житомирщину, в східні й південні регіони рідної матері-землі. І то з однією святою метою – аби 1 грудня 1991 року тамтешні жителі сказали: “Так незалежній Україні!” Це право на свобідну пісню в незалежній, соборній, демократичній державі Україні хор і його керівник Леопольд Ященко вистраждали всім своїм многотрудним життям.
І ще про один благородний вчинок Леопольда Ященка. При Будинку Спілки композиторів України він заснував недільний клуб шанувальників народної пісні й гуртового співу. Діти, котрі приходять сюди з батьками, під керівництвом досвідчених керівників вивчають дитячі пісні, ігри, хороводи. Прекрасне починання, гідне наслідування!
Леопольд Ященко у полоні нових ідей, творчих планів. В домашніх шухлядах тисячі нерозшифрованих фонограм, записаних у різні часи, народних перлин так і просяться в збірники. А де взяти часу на цей вдячний, але каторжний труд? І де нині знайти видавців, котрі візьмуться випускати популярні фольклористичні збірники для художньої самодіяльності? Адже за браком паперу видавництва різко скорочують штати і редакції і в гонитві за прибутками пригрівають у себе так звані малі комерційні підприємства, які весь папір витрачають на бульварні романи про царів і цариць та імператорів і імператриць. І занедбана фольклористика хвилює Леопольда Івановича. Останнім часом створено багато різних структуп, товариств, а, як він образно висловлюється, “воза нікому перти” – нікому записувати й розшифровувати пісні, їхні хранителі по селах вимирають…
І в самого хору “Гомін” багато проблем, складнощів. Одного ентузіазму художнього керівника і учасників замало – потрібна державна підтримка і, якщо хочете, матеріальний стимул. Увага. Людська турбота. Адже навколо Леопольда Ященка об’єдналися люди, безмежно закохані в пісню, в самий процес співу, які так багато роблять для духовної розбудови суверенної, демократичної України. Не шкодують задля цього ні масу, ні сил, ні здоров’я. І саме ця свята любов до рідної землі, пісні підтримує їх у нелегкому щоденні.
Ще двадцять літ тому Леопольд Ященко зі своїм хором “Гомін” були оазисом у пустелі українського народнопісенного материка, якого не висушили спекотні дні і палючі морози. Він вижив і окрилив Україну піснею у нелегкій ході до її Незалежності.
Джерело: ursr.org
