Микола Кагарлицький. Маестро з сопілкою [про Леопольда Ященка та хор “Гомін”] // Журнал “Пам’ятки України”. – Київ. – 1995. – №1. – С.11-16.
Ще від середини 60-х років моя пам’ять закарбувала стрункого, високого, молодого, у вишиванці, з пишною чуприною й напрочуд голубими очима Леопольда Ященка у ватазі колядників, а ще – з хором “Жайворонок” на Дніпрових схилах. Якось гарно мені було повільно ступати, немов плисти, з хлопцями й дівчатами тими мальовничими схилами і співати, співати… Отоді я вперше відчув, що пісня здатна творити з людиною чудеса – очищати її душу від скверни, наповнювати вщерть смутком, а чи радістю, пробуджувати почуття національної гідності, потверджувати причетність до пісенного народу. Щось подібне виказувало й обличчя Леопольда Ященка: опромінене піснею, воно сяяло і всіх осявало.
Тепер я думаю: либонь, там, тоді народжувався і гартувався піснею майбутній МАЕСТРО З СОПІЛКОЮ, про якого спочатку заговорить Київ, а відтак і вся Україна.
Ближче я запізнався з Леопольдом Івановичем на початку 70-х років, коли він із своїм хором “Гомін”, мов у раю пробуваючи, щасливо виспівував веснянок, купальських і просто гарних мелодійних народних пісень, які глибоко западали всім нам у серце. Пригадую галявину поблизу музею Івана Гончара. Манюпусінька, гарнесенька, неначе й тихоголоса, Ніна Матвієнко бісикувато-задьористо й напрочуд дзвінко солує в колі:
Ти думаєш, мій Петрусю,
Що тебе кохаю?
Я такими парубками
Хату підмітаю…
Хор, задерикувато кружляючи в танку навколо неї, задоволене приспівує:
Катерино, відчини-но,
Катерино, дай-но …
Дай-но їсти, дай-но пити,
Як то буде файно!..
А в тім танку і худорлявий, тонкий, як лозина, Петрусь Гончар, майбутній Нінин чоловік…
Але мене тоді найбільше заполонила чарівна “Світи, світи, місяченьку, та на мій перелаз”, яку Ященко десь розкопав на Закарпатті й розучив із “Гомоном”. Пісню вподобали кияни, а небавом її заспівала вся Україна. Вона й тепер – візитівка “Гомону”, ясна згадка наших молодощів. Я ту пісню переписав з уст Ященка, видрукував у збірнику “Українські народні пісні про кохання” (1971). В часі впорядковування того збірника заприязнився з чудовим графіком Василем Перевальським – його 25 оригінальних дереворитів стали воістину новаторським словом в українській “пісенній” графіці. На жаль, поліграфічне виконання було далеким від бажаного – і видання вийшло у світ чергове “сірим”. Леопольдові Ященку вже було не до співаника з дереворитами Перевальського, хоч він і симпатизував цьому мистцеві, – над ним саме чинилася ґвалтовна, цинічна своєю суттю наруга.
Починалася його драма так: разом з дружиною Лідією Орел наприкінці квітня 1968 року прийшов до Будинку літераторів на вечір, присвячений 200-річчю Коліївщини, який вели авторитетні історики Олена Компан та Олена Апанович. У вестибюлі перед початком вечора збирали підписи під листом до ЦК КПРС, у якому висловлювалася тривога з приводу арештів, закритих судових процесів у Москві, Ленінграді, Києві над інтелігентами-інакодумцями. Солідаризуючись з Михайлом Брайчевським, Віктором Некрасовим, Іриною Коцюбинською, Сергієм Параджановим, свій підпис під тим листом поставив і Ященко.
Свідомий чи випадковий був цей крок?
Свідомий! І на потвердження наводжу кілька фрагментів з чесної і мужньої Леопольда Ященка заяви від 14 травня 1968 року до місцевкому Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де він працював старшим науковим співробітником у відділі фольклористики:
“Не буду казати, що я це зробив зовсім несподівано – це було б нещиро з мого боку. Річ у тому, що про “закриті суди” я й сам знав раніше (вони стали свого роду ширмою радянського судочинства в політичних питаннях) і в мене склалося про них враження як про пережиток горезвісного культу особи.
Можливо, це виглядатиме наївно, але я дозволю собі процитувати з Конституції СРСР рядки, що стосуються судочинства:
“Стаття 111. Розгляд справ у всіх судах СРСР відкритий, оскільки законом не передбачені винятки з забезпеченням обвинуваченому права на оборону”. Про це ж говорить і стаття 91 Конституції УРСР.
Отже, йдеться про порушення соціалістичної законності з боку тих, хто покликаний її оберігати. Небезпечність цього явища стане очевидною, якщо зважимо на досвід минулого: адже такими шляхами розвивалося в свій час необмежене свавілля з усіма його прикрими наслідками…
До мене дійшли чутки, що підписаний мною лист потрапив за кордон і його зміст передавався по радіо. Шкодую, що так сталося, проте до цієї справи я не причетний. Але головне, на мою думку, не в цьому. Якщо той лист містить у собі хоч якісь слушні думки, їх варто вивчити і взяти до уваги: відверта критика завжди була і буде рушійною силою на шляху суспільного прогресу…”
Отак підпису під “крамольним” листом, а ще “зухвалої” заяви до місцевкому академічної інституції стало досить, аби Леопольда Ященка, члена Спілки композиторів України, кандидата мистецтвознавства, перспективного науковця, автора унікальної монографії “Українське народне багатоголосся”, інших цікавих праць, рецензій, укладача збірників пісень потрактували як некваліфікованого спеціаліста й витурили з роботи. Це був удар у серце. Щоправда, КҐБ одразу ж запропонував йому своє сприяння: коли згодиться поставити підпис під завчасно заготованим листом з каяттям – поновлять на посаді в інституті, дозволять друкуватися… На такий гендель із власним сумлінням не пішов.
Раду в скруті знайшов парадоксальну: позбавлений улюбленої праці, без шеляга за душею і перспектив на майбутнє (а в нього ж саме тяжко хворіли дружина й теща, і двох малих синів треба було якось годувати) ранньої весни 1969 року він організовує хор “Гомін”. Нащо, спитаєте? А щоб не бути без роботи! А щоб хоч чимось прислужитися Україні! А щоб хоч промінчик яснів йому в мороці! До диригентсько-хорової кар’єри себе не готував, однак її “осідлав” (мав же консерваторську освіту!). А що приміщення не було, репетиції проводив на мальовничій галявині поблизу приватного музею Івана Гончара.
Біля пам’ятника Т.Шевченка у День Перемоги він із хором показав киянам веснянки, а на початку липня – улаштував купальські святкування на Дніпрових схилах. То ж треба для влади такої халепи?! Поряд з “націоналістичним” музеєм Івана Гончара з’явилося ще одне “націоналістичне кубло” – хор “Гомін” під орудою “нероби”, прихильника всього “старого”, “віджилого” Леопольда Ященка, котрий наповажився (яке нахабство!) співати 9 Травня в Парку Слави й біля пам’ятника Тарасові Шевченку… 22 травня! Це крамола! Але перш компартійно-кагебістські власті столиці кинулися загравати з колективом і його керівником, плекаючи надію зробити його співцем радянської обрядовості, а як переконалися, що Ященко непоступливий, посипалися звинувачення в націоналізмі. 1971 року непокірний хор зліквідували, а Ященка виключили зі Спілки композиторів України.
Про вимушене безробіття й знущання, а водночас про доконечну потребу відродити й запровадити в побут обрядово-календарні свята писав Леопольд Ященко в листах, заявах до всіх партійних і радянських владик в Україні, до генерального секретаря Брежнєва. Ніякого відгуку! І думаю собі, чи не з тих каторжно гірких часів братом і сестрою, яких у житті не мав, матір’ю-розрадницею, ласк якої не зазнав у дитинстві, прийшла в його буття СОПІЛКА – інструмент, що став камертоном його душі, диригентською паличкою (таке оригінальне знаряддя навряд чи й засвідчує світова диригентсько-хорова практика!), а в ширшому розумінні – його творчою долею. З нею, сопілкою, він принагідне працював у самодіяльних колективах, які брали його на роботу на свій страх і ризик (КҐБ швидко дізнавався – і він вітром вилітав звідти). З нею він працював на будівельних роботах старшим, куди пошлють. “Приїжджає якось Леопольд додому, – розповідає його дружина п.Лідія, – а я й питаю його: “Як там тобі ведеться?” – “Скоро, Лідусю, ідіотом стану: бачу перед собою мури, чую весь час гудіння кранів та закрутисті мати….”
А раз за неробство запроторили його в КПУ (була така за комуністичної партії України “камера попереднього ув’язнення”), Розшукала дружина свого “блудного” чоловіка за допомогою композиторів Георгія Майбороди й Віталія Кирейка, прибігла з дітками до того КПУ, кинулася зі сльозами на очах до нього, милує, голубить, а він дивиться на неї отими своїми голубими очима і так невинно запитує: “Лідусю, а нотного паперу мені не взяла?” І сміх, і гріх, але в отім погляді, в отій фразі – весь Ященко.
У такій “творчій” атмосфері збігло близько 15 літ. 1984 року хор “Гомін” вдалося напівлегальне відродити, а 1985 року під свою опіку взяв його “Метробуд”. Не просто й не легко йшло становлення колективу, відродження в побуті народних свят, стрілецьких, повстанських, козацьких і взагалі патріотичних пісень. Тільки одержимий мистець і всепрощенський чоловік зі своїми хористами-однодумцями міг подолати затятий офіційний супротив і домогтися свого – розкутого, в природному оточенні звучання народної пісні.
Я ніколи не перестаю дивуватися, де в ньому беруться якась невичерпна й могутня енергія, сила волі, воляча впертість, коли треба роками, десятиліттями обстоювати святе – народну пісню. Інший хто, раз по раз наражаючись на конфлікти з владою, давно б відступився, зайнявся б справою, перспективною для кар’єри й добробутною для сім’ї. Адже пригадаймо: не один із нині шанованих київських інтелігентів, опікшись на націоналізмі, хутенько переорієнтувався на єдино правильний курс “керівної і спрямовуючої” й доскочив офіційної шани та визнання.
Леопольд Ященко стоїть осібно. Чесність і порядність, совість і совісність ніколи його не зраджували. За добровільну, потрібну, як повітря, жертовну працю хормейстера, художнього керівника “Гомону” маестро ніякої зарплати не одержував, матеріальних стимулів, благ не мав, що більше, за цю самовідданість його раз у раз цькували, травмували, час від часу викликали на розмови до “сірого будинку”, вимагали спокути, а він незворушно робив своє: сам виборсувався і пісню з баговиння витягував, уподобавши, через хор пускав ошатною в люди. Мовби й не помічаючи (а може, й направду не помічаючи?) своїх глумителів, подолавши власні болі, прикрощі, з відновленою енергією він брався за працю. Висока любов до пісні кликала його щодень уперед, уперед, а християнська вибачливість роззброювала навіть затятих ворогів національної культури. Бувало, вони перед ним відступалися, у кожному разі, він завжди над ними морально вивищувався, та од того йому не легшало.
А ще Леопольдові Івановичу вірно допомагає природжена безпосередність, що межує з наївністю й дитячою прозірливістю. Це ж просто Божий знак – і в шістдесят п’ять, пройшовши крізь пекло життя, звідавши на собі облуду фальшу й несправедливостей, зберегти в собі “святу простоту”, романтику душі, чистоту помислів, власне, залишитися ВЕЛИКОЮ ДИТИНОЮ! Ота його зворушлива безпосередність (гляньте на нього будь-коли на людях – ясне обличчя, осяяне зичливою усмішкою, довірливі чисті очі), розкутість поводження з хором, слухачами, котрих побіля нього завжди повно, з природою, на лоні якої він цілковитий господар, ота його закоханість у пісню, у свій “Гомін” буквально прилюблюють до нього, я б сказав, приголублюють усіх, хто гарний серцем. Та й зчерствілих він отеплює, пробуджує в них щось людське. Либонь, природжена дитинність також допомогла йому вижити. подолати найтяжчі бар’єри. Й саме тому, що він винятково безпосередній, незахищений і якийсь навіть величний у безпосередності, близькі й знайомі прощають йому притаманні, як і кожній людині, вади, помилки. І природний вияв його чарівної дитинності – СОПІЛКА. Сьогодні в Києві вже нікого не дивує, що приклавши ту сопілку до вуст, він собі щось тихесенько для себе й ніби про себе награє, забувши про все на світі.
– Сопілка допомагає мені в праці: нікому не заважаючи, я тихесенько собі розучую мелодії, розкладаю їх на голоси, – зізнається мені Леопольд Іванович і додає: – Одне слово, ощаджу час – “неробочі” години отак працюють на мене. До того ж їхати чи десь сидіти й нічого не робити – якось незручно. Мені аби й 24 години поспіль працювати, то й так ні з чим би не встигав.
А я собі думаю: Господь Бог послав йому дар об’єднувати серця людей піснею і сопілкою. Либонь тому, чи стоїть у завжди гарній і щораз новій вишиванці (потребу у вишиванках він перейняв од свого навчителя Івана Гончара), але зі стареньким, розпухлим від сили-силенної збірників, нотних аркушів портфелем на пероні метро, вокзалу, на зупинці міського транспорту, а чи їде в трамваї, тролейбусі, автобусі, метро – нерозлучна з ним сопілка. Не випадково символічно сприймається фото Є.Лукацького, репродуковане спочатку в журналі “Огонек” (1989, №34), відтак у тижневику “Україна” (1990, №15), на якому серед пасажирів на задньому сидінні автобуса сидить сивочолий чоловік із сопілкою при вустах і про себе музикує, відречений од буденного довкруж світу. Людям байдуже до нього: – кожне зайняте своїми клопотами, проблемами. На цю світлину по-всякому прореагувала тоді ще союзна громадськість: одні побачили в сопілкареві дивака, другі – одержимця, справжнього музику, треті – такого собі позера, а то й характерника. Так чи інак, а його сприйняли як білу ворону в нормальному цивілізованому суспільстві. Та кияни безпомильно впізнали в сопілкареві Леопольда Ященка, новоявленого Лукаша в жорстокому й цинічному світі. Він – видіння і реальність, ніби земний і все-таки – “інопланетянин”. І подумалося: слава Богові, що ще не перевелися у нас в Україні Лукаші. А це означає, що наш співучий, щедро піснетворчий нарід продовжується в роду, простує у віки з гордо піднесеною головою.
Безперечно, Леопольд Ященко вже сьогодні – людина історична, легендарна, без якої ми не мислимо долі української пісні, фольклористики. У його життєвій і творчій драмі, як у краплині води, відбилися трагедія і велич національної пісні за брежнєвсько-щербицьківської доби.
Підтягнутий, по-парубоцькому жвавий навіть у свої 65 літ, із тою ж таки сопілкою замість диригентської палички, і то в лівій руці (він шульга від природи), Леопольд Ященко почувається по-справжньому господарем, щасливцем долі, коли починає співати зі своїм хором “Гомін” чи то на концертній естраді, чи десь у парку над Дніпром. Залунає злагоджена пісня за помахом сопілки – і він на межі блаженства: розпогоджується, ясніє його привітне довгасте обличчя, облямоване буйною короною сивини, одухотворене довірливою усмішкою в кутиках повних вуст під ще пишно-русими вусами, що теж уже взялися памороззю, а теплі волошкові очі, які лагідно обіймають слухачів зухвало молодечим і воднораз відкритим, радісно дитинним поглядом, доброзичливо спрямованим на присутніх, ніби благають: ну ж бо, люди, заспіваймо разом! Стоячи перед хором, він не диригує, а немов із піснею злітає у високості і, як жайвір, трепетно й безстрашно зависнувши в повітрі, дослухається, як вона звучить на землі. А звучить вона, як він того й жадає, не заакадемізовано й солодкаво, занадто вже правильно, але бездушно, як у деяких українських професіональних хорів, а піднесено, щиро, у своїй первозданній красі, як її створив і доніс у наші дні нарід. І в такі миті, заполонені особистістю художнього керівника “Гомону”, в якого співає не тільки серце, а й усе єство, заряджені чи заражені його непідробним оптимізмом, ніжною мелодією сопілки, скорені його зовні м’якою і внутрішньо твердою волею, а скорше магією ЦАРИЦІ-ПІСНІ, слухачі, не змовляючись, за помахом його легких і пластичних рук-крил обертаються в співаків – разом із хором дружно підхоплюють пісню від повноти почуттів, звідуючи не лише моральне, а й фізичне задоволення.
Не перебільшую, коли скажу, що колектив цей, яким керує композитор і фольклорист Леопольд Ященко, – явище непроминуще в урбанізованому, зденаціоналізованому Києві. А на терені повернення з небуття обрядових календарних свят він – першопроходець, що повів за собою послідовників і в інших містах України.
Нині в маестро з сопілкою – зоряний час, час вознесіння піснею. Вознесіння і причастя воднораз! Бо ж кияни ідуть на поклик його пісні, бо люблять свого дивакуватого Леопольда щиро й віддано, радіють, що його тяжка самовіддана праця на ниві пісні дістає визнання в незалежній Україні.
Ось кілька яскравих сторінок цього взаємопритягання.
Спостерігаю за ним, розкутим, окриленим на святі Івана Купала в столичному Гідропарку і разом з багатьма його симпатиками тихо радію – діждався таки наш Ященко свободи для волевияву пісні! Бо ще ж у 80-ті роки з нього сім потів збігало, поки, нарешті, домагався дозволу партійного й радянського керівництва Дарницького та Дніпровського районів на святкування Купала. Гнівом бралося серце, коли з ним брутально поводилася міліція, а він, як отой Ісус Христос, дивився на неї своїми голубими очима і, мабуть, думав: “Люди, люди, де ваша совість? Де ваша національна гідність? Свої ж традиції топчете ногами!”
А свято Івана Купала – його найулюбленіше, найпоетичніше, бо в ньому віки відлунюють. І щороку першої суботи липня від середини 80-х до Гідропарку приходять тисячі киян, і Леопольд Ященко це свято проводить традиційно, але жодного разу не стандартно. Осердя свята – убирання Мариноньки (Купайлиці), водіння навколо неї танку “Кругом Мариноньки ходили дівоньки”. Уперше його Леопольд Ященко побачив на Чернігівщині, захопившись, переніс до Києва, на Дніпрові схили. Саме за “Мариноньку” покохала Леопольда вродлива філологиня Лідія Орел (звела ж купальська ніч для слави України двох талановитих людей!). Цей танок вважає шедевром у світовому народнопісенному мистецтві. І невід’ємний складник свята кривий танок, веснянковий своєю природою хоровод, який, однак, прегарно вписується і в купальський обряд. І танок вогню – спалювання помела – вражає таємничістю й ореолом поганства. І русалки – дівчата та молодиці в білих сорочках, підперезані перевеслами, з розплетеними-розпущеними косами, у віночках з лісового цвіту на голові, немов із русалчиного Великодня прибувши, додають святові особливої принади.
– Коли виходимо співати купальських пісень, забуваємо про буденні клопоти й ніби поринаємо в минулі віки. Купайло для нас – не обтяжливий обов’язок – празник, поетичний і величний. І хочеться, щоб це свято стало часткою киян, бо в ньому чарівна поезія й магія, – зізнається Леопольд Ященко.
А магія й справді царювала біля Венеційської затоки на початку липня погідного суботнього вечора 1992 року. Зграйно й таємничо врочисто звучали пісні “Купала на Йвана”, “Ой да тихо-тихо Дунай воду несе”, “Ой за нашим садом три місяці рядом”, “Ой на Йвана, ой на Купала”… І приперчували дошкульними куплетами дівчата хлопців, а хлопці дівчат, підперезаних вербовою лозою. І які гарні, які загадкові були вони, юнки й молодиці, в довгих білих вишиваних сорочках і запасках, зі свічками в руках, у вінках із волошок, ромашок, деревію, розмаїтого жовтого, білого й синього польового й лісового квіту! Неначе з підводного царства в подобі русалок, мавок повиходили, а чи з-понад хмарного піднебесся богинями у вінках-німбах на землю опустилися й заповзялися зачаровувати нас диво-вбранням і такими ж диво-піснями.
І, звичайно ж, вбирали дівчата з вербового гілля Мариноньку і водили круг неї танки. І під дружний спів “Ой летіло помело через наше село” згоряло вайлувате опудало. І перлини купальські змінювались піснями ліричними, патріотичними. І палахкотіло запалене хлопцями багаття, через яке, побравшись за руки, перестрибували молоді пари. І несподівано біля вогнища залунав голос знайомого кобзаря Володимира Горбатюка й органічно вписався в купальський обряд. І була гуртова вечеря при свічках. І хвилював магічний мент пускання вінків із запаленими на них свічками на гладінь Венеційської затоки в урочій вечоровій тиші під спів “Ой пливи, віночку, та й по синій хвилі”. І досхочу гойдалися на орелі, яку зладили хлопці, завзятці, що полюбляють висоту й стрімкий лет.
Отак не зчулися, як і світанок підкрався, сонечко над обрієм діжею зависло, промінням дерева позолотивши, птаство пробудилось і гамірливо защебетало…
Через день Леопольд Ященко записував на портативний магнітофон колективи, що поз’їжджалися з усіх регіонів України до Музею народної архітектури та побуту в Пирогові продемонструвати розмаїття купальського дійства. Як він прикипав зором до кожного танка, слухом – до кожної пісні, дотепного діалогу між парубками й дівками – треба було бачити! Невдовзі знайде час, аби розшифрувати записане на плівку коштовне надбання і ним збагатить репертуар колективу. Так завжди в нього було. Так буде!
9 БЕРЕЗНЯ 1993 року – чи не найщасливіший день у житті Леопольда Ященка і нашої, десятиліттями ганьбленої, принижуваної обрядової та патріотичної пісні: в Будинку вчителя, знаменитому тим, що тут Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку і свої історичні Універсали на розбудову держави, – вручали Державні премії України імені Тараса Шевченка. З-посеред лауреатів, за яких я вболівав, – Федосій Гуменюк, мистець не просто українського, а планетарного звучання, ще й досі гідно не поцінований на рідній землі, і, звичайно ж, Леопольд Ященко, за премію для якого я доклав зусиль (не побоюся зізнатися відверто) ще 1991 року, однак тоді, на вирішальному засіданні Шевченківського комітету, категорично виступили проти відзначення Ященка як непрофесіонального керівника самодіяльного хору авторитетні метри пісні Анатолій Авдієвський і Олександр Білаш, хоч, не секрет, що цей претендент мав найбільшу підтримку преси й громадських організацій. І цього разу Шевченківський комітет дістав на підтримку Ященка найбільшу пресу і найбільше відгуків – і все скінчилося щасливо – змінилися часи!
Коли вручали премію, найбільш захопив і зворушив такий момент. Публіка досить ревно реагувала на кожне прізвище, виголошене секретарем Комітету Дмитром Олександренком, віддаючи кожному лауреатові належне. Та коли десь під кінець прозвучало прізвище Леопольда Ященка, люди, що переповнили залу, буквально зірвалися з місць і шквалом оплесків та збудженими окриками кілька хвилин стоячи вітали СВОГО ЛАУРЕАТА – МАЕСТРО З СОПІЛКОЮ. І мені до горла підступив непроханий теплий і щемний клубок радості із слізьми змішаний: серце переповнилося щастям за перемогу товариша. А зала скандувала “Ященко!.. Ященко!” “Слава Україні!”… Це – визнання таланту загалом. І це знаменно: самою природою свого обдаровання, трибом життя, демократизмом мистецтва Леопольд Ященко долею покликаний піднімати, надихати, заряджати піснею загал, бо й полем щоденної діяльності він обрав народні обряди – найзанедбанішу за комуністичного тоталітаризму ділянку виплеску душі народного генія.
Однак творчу палітру “Гомону” він не обмежив колядками, щедрівками, веснянками, святом Івана Купала, обжинками, жниварними піснями, а до його репертуару включив стрілецькі, повстанські, патріотичного звучання пісні, національні пісні-гімни, донедавна заборонені, які саме завдяки йому вперше знову залунали в Києві. Що ж, ОБЕРІГ НАРОДНОЇ ПІСНІ, її РЕЧНИК здобув нарешті заслужено звання лауреата Шевченківської премії України!
Я дивився на осяяне обличчя Леопольда Ященка, коли він узяв до рук Шевченківську медаль. Здається, тої хвилі співала вся його душа, все єство його співало. Сивочолий, але стрункий, він ніби помолодів, і в кутиках його очей з’явились вологі блискавки-іскорки.
6 ЧЕРВНЯ 1993 року. Палац Міжнародного центру культури і мистецтв (у недалекому минулому – Жовтневий палац). Коли опиняюсь у його стінах, чую розпачливі крики, тисячі криків, з’єднаних в один моторошний стогін жертв, катованих у 30-х енкаведистами… Нині це палац із гучною назвою. Після палких промов, виступів, дебатів, ухвалення резолюцій, звернень тут завершував дводенну роботу II Всеукраїнський конгрес політичних в’язнів і репресованих концертом хору “Гомін” під орудою Леопольда Ященка. Люди вже були стомлені, перехвильовані несподіваними зустрічами, враженнями, багатьох за годину-дві чекали потяги, автобуси, літаки, а деякі вже й роз’їхалися (з транспортом тепер в Україні складнощі – відкладати не можна!), – не до розважань піснями! Збагнув ситуацію і Леопольд Іванович і, як ніколи, разом із колективом перейнявся особливою відповідальністю: співатиме хай небагато, але найдорожче з репертуару для воїнів УПА, ОУН, ще й досі офіційно державою не реабілітованих, хоч вони хоробро боронили Україну, воюючи супроти сталінської і гітлерівської людоморних систем, хоч за її волю одсиділи хто 10, хто 25 років у радянських гулагах, тим часом як енкаведисти, кагебісти – спричинники й виконавці репресій – сьогодні пенсіонери особливого значення за “видатні заслуги перед батьківщиною”.
Хор Ященка воістину натхненно співав для своїх героїв народні і стрілецькі та повстанські пісні “Коли ми вмирали”, “Що за військо іде”, “Подай, дівчино, руку на прощання”, “Триста літ минає”, і молитву “Боже великий, єдиний” Миколи Лисенка, і національний гімн “Ще не вмерла Україна” Павла Чубинського – Михайла Вербицького. Збадьорена й розхвильована патріотичними піснями, вдячна публіка майже весь той концерт прослухала стоячи. Та найвища оцінка Леопольдові Ященку і його колективові прозвучала по закінченні концерту: “Тепер ми визнаємо, що Київ – наша столиця!” Це сказали львів’яни, тернопільці, трішечки ревниві до Києва. Приємно й радісно було почути цю хвалу з вуст дорогих наших західняків-патріотів. Ященків хор допоміг їм доловити биття серця столиці, нуртування в ній здорових національних сил. І це вже стає аксіомою: хор “Гомін” з його художнім керівником – своєрідна емблема відродження й розвою мистецтва народної пісні в столиці. Хочеться вірити, що цей процес – уже незворотній.
О, цей дивовижний, безмежно добрий, людяний і твердий, як криця, такий для всіх відкритий і незбагненний водночас Леопольд Ященко! О, цей найнародніший з усіх народних хор “Гомін!” Ну як би ми жили духовно в Києві без вас?!
Джерела: elib.nplu.org, donclass.com