Відгомонів у вічну пісню… (про Леопольда Ященка) − Валерій Ясиновський, 2016

День пам'яті Шевченка 1982 р. Леопольд Ященко, Валерій Ясиновський та інші

Валерій Ясиновський

Не стало Леопольда Ященка. Композитора, науковця-фольклориста, Шевченкового лауреата, творця і керманича легендарного столичного етнографічного хору “Гомін”.

Йому на роду було написано жити вічно. Принаймні стільки ж, скільки живе Українська Пісня.

Мені здається, знав його від свого народження. Такі люди з першої миті зустрічі стають твоєю Долею, і вже неможливо зафіксувати чіткого відліку, як неможливо згадати день і рік, коли ти промовив своє перше слово.

Оця світлина — одна з найдавніших у моїй “гомоніаді”. Мряковиння березня. 1982 рік. День народження Кобзаря. Перед нашим “стихійно організованим” співом. Зверніть увагу на фігуру зліва. Отаких фігур тоді крутилося коло нас щоразу добрий десяток. Не ховаючись, а навпаки — всім виглядом показуючи “чувство глубокого возмущєнія”. Звісно ж, “компєтєнтних органов”.

А він їх не помічав. Клято. Впритул. Так, наче ці фігури були зі слюди чи з того-таки мряковиння.

Він навчив того і нас. Не боятися, бо ми у себе вдома і нічого протиправного не робимо.

Отак і співали. Роками. Десятиліттями. Веснянок, купальських, обжинкових, щедрівок-колядок і просто побутових, звичних, долучаючи перехожих, які ставали нашими побратимами і посестрами — учасниками і шанувальниками “Гомону”. Під прицілом лихих очей, “службістських” об’єктивів, під свист дубців-“демократизаторів”.

І під шквал оплесків і захоплення вдячних глядачів. У стольному Києві, в Україні і поза нею.

…Пишу — не пишу, ліплю докупи зимні слова, якісь обірвані-розгублені фрази і задихаюся од спазму.

Відчиняю вікно — серед гулу опівнічного міста ясно вловлюю його голос. У телефонній трубці: “Привіт — це Леопольд. Приходь співати”.

І баритон чистого оксамиту. У цій його авторській пісні, яку ми, не знаючи того, співали як народну. В сімдесяті, студентами, повторюючи за ніжним, трохи притлумленим співом вокально-інструментального ансамблю канадських українців, відтворюваним із напівпідпільної касети бувалим у бувальцях магнітофоном “Весна”:

І от між нами високі гори
У неосяжну далечінь простяглись,
І тільки в небі вечірні зорі
Спокійно й тихо мерехтять, як колись.

Той Леопольдів голос неможливо забути. Як смуток його сопілки. На який озиралися сотні відсторонених, забембаних життям і клопотами облич у метро, трамваях, автобусах і просто на вулицях. Леопольд Ященко Озиралися і перетворювалися на живих і сяйних.

Його ламали через коліно, позбавляли роботи, засобів до існування, йому погрожували, над ним знущалися. А він співав. І на той спів, як на святу зорю чи на спасенну ватру безпросвітньої ночі, йшли, сходилися, злютовувалися люди.

“Знову бачив отого чоловіка із сопілкою, — казав мені давно колись мій добрий знайомий і колега, чиновник Держагропрому. — Їде на ескалаторі та так самозречено виграє! Дивак…” І раптом — наче густа тінь пробігла по його обличчю, враз поглибшали очі. “А може, це ми диваки, Валерію?”

Ми. Жодного сумніву.

Він ніс нам Пісню. Рятівну, цілющу, родиму. Він повертав нам нас.

І сам став Піснею.

Йому на роду писано жити вічно.

Поки України.

Центральне Правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, редакція тижневика “Слово Просвіти” та всі просвітяни глибоко сумують з приводу втрати нашого доброго друга, відомого дисидента, композитора та керівника хору “Гомін”, народного артиста України Леопольда ЯЩЕНКА.
Леопольд Ященко створив хор “Гомін” 1969 року. Жодне фольклорне свято українського обрядового календаря не обходилося без участі цього чудового колективу, кожну просвітянську акцію супроводжували пісні хору Ященка. Воістину народний улюбленець, попри поважний вік (помер на 88-му році життя) Лео­польд Ященко до останніх днів займався улюбленою справою і дарував радість українцям, працював на відродження незалежної держави.

Вічна пам’ять і земля пухом видатному українцеві!

Слово Просвіти, ГРІНЧЕНКОінформ, “Хвиля Десни”

 

3 квітня 2016   (оновлено 03.10.2016)   //   Категорії: Новини, Повідомлення