“Катерино, відчини, я приніс горілки:
В тебе нема чоловіка, в мене нема жінки!”
Це була одна з найперших пісень, яку я вивчила. Оскільки співала мати, співали дівчата на вулиці, співали парубки, що часто збирались у нас на застілля, співали на толоках, на весіллях, на різних “оказіях”, і співали всі – то співали й ми, діти. Співали ми в яслах і вдома на гойдалці. Співали на ганку і на воринах весною, а взимку в хаті під грубкою. Співали у полі, пасучи спочатку гуси, а згодом корови. Співали у школі на перервах і після уроків, їдучи автобусом додому, і на зупинці “на соші”, де “ловили” попутку, щоб доїхати до села, і на версі на кузові, і в клубі, і скрізь при найменшій нагоді, якщо збиралися разом. Писали пісенники і змагалися, хто знає більше пісень… І це було природньо, як дихати.
Та не так вийшло, коли я вступила до університету і почала жити в Києві. Я немов потрапила в якусь пустелю. Звичайно, скучала за селом, за природою, а найбільше допікало те, що не було з ким співати. Правда, там були і сільські дівчата, але вони вважали, що співати – це соромно і непристойно, що це якась аномалія.
Та одного року сталося диво.
Я жила в студентському гуртожитку КДУ разом із дівчатами, які вчилися на журналістському факультеті. Вони були дуже емоційні й часто бродили по Києву (ми всі дуже любили Київ!), а потім півночі розповідали про всякі побачені дива. Якось одна з них, Світлана, вбігла в кімнату і, не роздягаючись, уже з порога почала:
– І який він був?
– Звичайний, у капелюсі, з вусами, – і такі очі розумні й блакитні-блакитні!!
Картина та глибоко запала мені в душу.
Настав новорічний вечір. Останній день 1985 року. Я поїхала в центр Києва, де стояла величезна ялинка, і багато людей зустрічало там Новий рік. Було весело, навіть цікаво, бо в селі нічого подібного я не бачила. Після салюту я, щаслива, поїхала тролейбусом додому. І несподівано почула, як у тролейбусі хтось грає на сопілочку. Я навіть і не припускалася думки, що можна познайомитися з тим чоловіком. Я просто подумала, що, очевидно, рік буде особливо щасливим. І все.
Та минуло іще півроку. Уже я закінчувала третій курс. Хтось мені повідомив, що в Пирогові, в Музеї народної архітектури і побуту, буде свято, і там приїдуть фольклорні колективи з різних куточків України. Пішла туди і я, бо фольклор уже став головним моїм захопленням, уже було записано мною кілька сотень пісень, легенд і казок, я вже спілкувалася з аспірантами й співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР, писала курсову й збиралася захищати дипломну саме по фольклору. Тому колективи і їх репертуар мене дуже цікавив. Але я їх просто слухала. А якийсь чоловік сидів з магнітофоном та двома високими стаціонарними мікрофонами і записував їх. І розпитував їх саме про ті пісні, які й мене цікавили: веснянки, купальські, жниварські… Та щось не дуже співачки їх знали, так що нічого й не заспівали. Тут уже я не втерпіла, і коли черговий сеанс скінчився, я підійшла до того чоловіка і сказала:
– Вас цікавлять веснянки й купальські пісні? То я вам наспіваю, я їх знаю безліч!
Чоловік дуже здивувався (я була одягнута в дешеве ситцеве плаття, ні в яку вишиту сорочку, як інші дівчата, що прийшли в музей, але з косою, – єдиною ознакою моєї фольклорності). Він попросив сісти коло нього і заспівати. Я сіла і почала співати купальські пісні. Звичайно, це були простенькі пісні, з мого села, і голос у мене був тихий, і слух не абсолютний. Тож чоловік не став мене записувати, а сказав, що він керує хором при Будинку культури “Київметробуд”, і що він запрошує мене до себе на хор, мовляв, у них дуже гарні пісні, і вони ось будуть свято Купала робити у “Гідропарку”, на Дніпрі. І наостанок заспівав мені одну купальську пісню.
Вдома я теж співала в клубі, в художній самодіяльності, тому я знала рівень культпрацівників і одразу вирішила, що це нецікаво. Але от свято Купала мене таки заінтригувало. Це все вже давно відмерло, Купала ми святкували в себе на вулиці малими дітьми, тепер з цього всі сміються – а тут раптом у Києві?…
Я висловила своє здивування, а мій співрозмовник показав мене тим дівчатам у вишитих сорочках (виявилось, то були його хористки), і сказав їм, що я знаю багато пісень і гарно співаю (!). Вони відразу підхопили мене під руки, і повели по музею, й почали співати свої пісні. Пісні були мені невідомі, але дуже гарні, і я вже вирішила, що буду ходити на хор, щоб їх вивчити. Дівчата проспівали зо мною до вечора і запросили на завтрашню поїздку: вони збиралися їхати з концертом у Ворзель, у санаторій, де тимчасово проживали люди, виселені з Чорнобиля, адже то був червень 1986 року.
І от у той вечір я вперше почула ім’я Леопольда Івановича, вимовлене з великим пієтетом, почула захоплені розповіді про нього. Дівчата говорили, що це не звичайний художній керівник, що це унікальний чоловік, що хор співає такі пісні, яких ніхто ніде не співає, і що всі ці пісні Леопольд Іванович сам записав, що він об’їздив усю Україну і все життя, років тридцять, записував пісні…
Другого дня я поїхала з хором у Ворзель. Та поїздка й вирішила мою долю, розвіяла всі вагання. Я побачила й зрозуміла, хто переді мною, і що за люди навколо нього. Так що я побігла в університет і сказала своїй улюбленій викладачці: “Досі я не мала з ким співати – а тепер я знайшла цілий хор!”
А поїздка вразила мене до глибини душі своєю неординарністю. Ніякого офіційного концерту власне і не було. Але що це було за свято душі! Не встигли хористи зійтися на платформі електрички, як почали одразу співати. Співали в поїзді, поки їхали до Ворзеля, не зупинилися і тоді, як зійшли з поїзда і пішки мандрували до санаторію “Україна”, не замовкли й тоді, коли прийшли на подвір’я санаторію. Там не було ніякої сцени, ніякого концертного залу, ніякої програми, ані ведучих, ані артистів, ані глядачів. Ми просто стали півколом, обернувшись до вікон санаторію, і продовжили співати. Ми знали, що люди перебувають у великому стресі, в страшному горі, тому ніхто нікого не агітував і не зганяв на наш концерт. Але спочатку відкривалися вікна, а далі потроху стали виходити люди, хто хотів, мовчазні, неусміхнені, наче прибиті порохом – а все ж ставали проти на і слухали. І хоч їхнє півколо було набагато менше, ніж наше, та ми все одно співали, скільки хотіли, а тоді подякували слухачам і так само співаючи пішли на вокзал. Дорога назад була не менш прекрасною, ніж туди. Хористи не замовкали, а Леопольд Іванович увесь аж світився, і за всю дорогу навіть не присідав! Ми всі сиділи, а він стояв і просто сяяв над нами і над усім, що відбувалося.
Я ще тоді здивувалася, як його люблять хористи! В метро всі намагалися вскочити саме в той вагон, у який сів Леопольд Іванович, а хто не встиг, то перебігав на наступній станції. Виявилось, що дівчата, з якими я познайомилась, також студенти, з Інституту іноземних мов, а живуть у гуртожитку коло Голосіївського парку, де я також жила, тільки на зупинку далі. Виявилось, що Леопольд Іванович живе там само, на вулиці Коломиївській, і що нам по дорозі, і що дівчата завжди їздять з ним додому, щоб поспівати в тролейбусі… І я тоді зрозуміла, хто був той чоловік із сопілкою в новорічний вечір. Я дивилась на нього і думала: яке ж велике щастя мене спіткало – зустріти в житті таку дивовижну людину, наче це не людина, а якесь божество. Так я його й сприймала все життя, скільки знала – з великим захопленням, навіть обожненням. Так його сприймала і переважна більшість хористів, і ті, хто знав його ще з 60-х років, і ті, хто прийшов у 80-х.
Питання про те, чи ходити мені на хор, здавалося, вирішилося само собою. Ми готувались до свята Купала, вчили дуже гарні пісні, зовсім не схожі на ті, які я знала з села, я купалася в тому вирі нових пісень, жила й дихала цим. Я знайшла собі нового кумира – хор та Леопольд Іванович (досі ним був Стародавній Київ та викладач університету, який весь час по тому Києву нас водив).
Та після котроїсь репетиції підійшла до мене одна старша хористка, Люся Стогнота, і сказала:
– Я бачу, що ти – людина думаюча, тож хочу з тобою серйозно поговорити! Ти дуже захоплюєшся хором, і піснями, і Леопольдом (так усі його називали між собою), але ти нічого про нього не знаєш. Це лише захоплення – а я б хотіла, щоб це був свідомий вибір, щоб ти знала, на який шлях ступила, і що тобі за це може бути! Адже ти – студентка університету!
Я здивувалася і збентежилась, згадавши, як в університеті мене попередили, що “з тим хором я можу далеко залетіти”. Але попросила пояснити, в чім річ. І Людмила Климівна розповіла мені про життя Леопольда Івановича: як його вигнали з інституту за “націоналізм”, як його переслідували, як за безробіття навіть посадили до в’язниці, як переслідували його дружину та інших шестидесятників, як він працював на будовах під чужим прізвищем, щоб прогодувати сім’ю, як і досі ніхто не хоче офіційно оформити його на роботу і дати приміщення для хору, а ми, хористи, збираємо по карбованцю, щоб хоч якусь мізерну зарплату він мав… У той вечір я вперше в житті почула слово “КГБ”, дізналась про долю Алли Горської та інших мучеників за Україну… Я дуже була віддана радянській владі, щира комсомолка (я навіть на хор ходила з комсомольським значком), свято вірила в ідеали комунізму і в усе, що пропагували в школі та в університеті. Я щиро вірила, що Куліш, Костомаров, Грушевський та ціла когорта вчених і письменників були українськими буржуазними націоналістами, хоч я й не знала і не читала їхніх творів, але ж так сказали викладачі, яким я беззастережно довіряла! А отут реальний Леопольд Іванович, неординарна людина, талановитий вчений-фольклорист, закоханий в Україну та в народну пісню, всіма любимий і обожнюваний, світла й невинна душа, – і раптом теж націоналіст! Так от які вони насправді – націоналісти!
Тим часом Людмила Климівна скінчила і суворо запитала:
– Досі ти цього нічого не знала. А тепер знаєш. Тому я даю тобі час подумати: чи варто тобі сюди ходити, чи не боїшся ти втратити університет, чи ступиш ти на цей шлях – шлях боротьби за Україну?
– А що мені думати? – твердо відповіла я. – Я вже все вирішила! І думки своєї не зміню! Поки я цього не знала, то я ще вагалась, бо й сесія на носі, і часу багато хор забирає, – але тепер, коли я все знаю, то тим паче ніяких сумнівів і вагань не може бути! Якщо націоналісти такі – то я тоже націоналістка!
Так за якісь двадцять хвилин (шлях від Будинку вчених, де була репетиція, до метро “Льва Толстого”) Леопольд Іванович, сам того не знаючи, повністю змінив мою долю. Я стала свідомою українкою. А далі вже поступово відкривала для себе ту досі незнану мені Україну, шукала справу, якою найбільше могла б їй прислужитися.
Образ мученика за Україну
Таким бачила і уявляла я Леопольда Івановича 30 і 20 років тому, таким бачу і уявляю його і зараз. Таким я знаю його життя і з його власних розповідей, і з розповідей його друзів, і з моїх спогадів, з того, що я пережила поруч з ним і за нього в кінці 80-х років.
Якось по дорозі додому Леопольд Іванович розповів мені випадок, коли він мало не втопився в Дніпрі. Цей випадок відомий уже, але все ж я переповім тут ще раз, бо для мене він наче був лейтмотивом усього особистого і громадського життя Л.Ященка.
В 60-х роках десь на Русанівці був у Ященків сад. Якось напровесні Леопольд Іванович побував там і переходив Дніпро. Та лід уже був крихкий, крижина проломилась, і він упав у ополонку. Звичайно ж, був у зимовому одязі й пішов би зразу на дно, та все ж намагався врятуватись, чіпляючись за край крижини. Та щоразу той край обламувався, він хапався далі – а крига далі ломилася. Врешті чоловік знесилився і втратив свідомість. Та люди, які бачили це й поспішили на допомогу, потім йому розказали, що він все ж таки доломився до товстого краю криги і вже будучи непритомним іще кілька разів перекотився від краю до середини льоду… “Ця боротьба тривала недовго, – згадував Леопольд Іванович, – але за ті кілька хвилин перед видимою смертю перед моїми очима промайнуло все моє життя, я побачив такі деталі й такі епізоди, про які давно вже забув і навіть не здогадувався, що вони були…”
Символічно, чи не так? Шалена непосильна боротьба зі стихією, з життям, з обставинами, які неодмінно прагнуть потопити тебе, надлюдські зусилля, підсвідоме, навіть інстинктивне прагнення перемогти, за всяку ціну вижити – і підтримка людей, які закономірно чи випадково опинилися на його життєвому шляху! Ось це для мене – Леопольд Іванович, мій учитель і друг.
Знаю, що в юному віці він залишився круглим сиротою (мати вмерла, коли йому було два роки, а батько – коли був уже юнаком). Виховувала малюка рідна тітонька, батькова сестра Галина, яка все життя так і була неодружена. Я пам’ятаю її вже дуже старенькою, але тихою, лагідною, дуже доброю, від неї завжди лилося тепло, і світло, і домашній затишок. В останні роки вона вже погано бачила, та все ж намагалась допомогти сім’ї в домашньому побуті…
Померла мати – розпочався шлях мучеництва. Маленького Леопольда забрали родичі в село на Чернігівщині. В той час, у 1932–1933 рр., лютував голод, родина прагнула вижити, на малого сироту, як він сам згадував, мало хто звертав увагу. Він застудив середнє вухо, там утворився нарив, його достатньо було просто пробити. Та ніхто цього не зробив, бо нікому малюк не пожалівся. А отже, від цього втратив він частково слух, що згодом вплинуло на музичну кар’єру. Знаю, як важко було йому керувати хором! Коли готувався до репетиції, мав уже в той час слуховий апарат, і вдома довго, бренькаючи на піаніно, “настроював вухо” – без того не міг піти нікуди з дому. Багато хто з хористів, і особливо з колег-диригентів, зауважував, що він занадто голосно співає, що він виділяється не лише з чоловічого ансамблю, а навіть з цілого хору. Очевидно, що ми не враховували того, що під час співу Леопольд Іванович, можливо, сам себе й не чув, це така особливість людей з порушеним слухом, – та він нікому на це не жалівся.
1946–1947 рр. – другий голодомор, – і знов юному киянину довелося боротись за виживання. Розповідав, як на версі на товарному поїзді не раз і не два подорожував у Західну Україну, туди й назад, щоб роздобути якісь харчі, щоб не вмерти з голоду. Годі говорити, наскільки небезпечними були ці поїздки! Але йому судилась велика доля і велика місія, тому Господь його зберіг.
Тоді ж, у сорокових роках, розпочав він перші експедиційні виїзди по Україні разом зі співробітниками Інституту фольклору. Моя колега, Галина Терентіївна Рубай, якось згадувала, що коли Леопольд Іванович заїздив у село, йому мало було визначеного офіційно часу! Експедиція поверталась до Києва, – а він залишався в селі (на Буковині, на Закарпатті, на Поділлі) іще на місяць, щоб визбирати все, записати весь репертуар найталановитіших виконавців. Він цим жив, він цим дихав! А з яким співчуттям говорив про селян! “Якось іду селом – а над тином такі гарні рясні вишні! Я зупинився, щоб зірвати, почав смакувати… Коли з хати виходить дівчина. Така гарна! З косою, з синіми як волошки очима! І з відром вишень. Винесла для мене. Її погляд я не забуду ніколи. Адже це були повоєнні роки, хлопців повибивали на фронті, дівчата страждали від самотності… Її погляд був сповнений такої туги! І надії… А я що – був пацан!”
Далі – новий і найтяжчий етап мучеництва. Коли вже зібрано сотні, а може й тисячі зразків фольклору, коли вже видано цілу низку наукових збірників його польових записів, коли вже написано до десятка нарисів і монографія, коли вже став відомим на Україні та за її межами вченим і композитором, коли його власні пісні виконували як народні, на самому злеті, на повному ходу, раптово й безцеремонно обтинають крила – звільняють з інституту “за націоналізм”, виключають зі Спілки композиторів, ліквідовують хор “Гомін”, – а у зв’язку з цим відвертаються ті, хто здавався однодумцем і другом… Оце й була та крижана купіль, в яку несподівано і жорстоко кинуло його життя і всіма прославлювана радянська дійсність… Та тоді він уже був загартованим і свідомим своєї правоти і святості своєї справи – вистояв…
Як жив, як виживав, як прогодував сім’ю цілих 15 років?.. Про це багато написано і сказано. Та я про духовне мучеництво. В кожної людини є свій поріг болю. Одного можна катувати в застінках НКВД, іншого можна морити голодом або в “психушці”, інший може витримати 20 років концентраційних таборів, каторжних робіт, холоду і морального приниження… А для когось достатньо позбавити його улюбленої роботи, відібрати мрію, багаторічні напрацювання, замарати добре ім’я, несправедливо звинуватити в сфабрикованих гріхах… І ця людина, тонка душею і чула серцем, уже перебуває в пеклі на самому дні, уже терпить непосильну душевну й духовну муку! Та і цей шлях він пройшов достойно, з вірою, що він колись скінчиться, що настануть кращі часи…
Зараз відходить від нас покоління шестидесятників, його ровесників і сподвижників у боротьбі за українську державу. І от дивно: кожному з них можна що-небудь закинути – і Драчу, і Павличку, і екс-депутатам… А Леопольд Іванович відійшов чистим. У день його похорону я подумала, що це єдина людина, якій не можна нічого закинути! Він прожив достойно – ні перед ким не схилявся, ні перед ким не плазував, не принижував ні людську, ні національну гідність, ніде не збочив у своїх переконаннях, вперто й цілеспрямовано робив свою справу, не вмішуючись ні в які політичні чи побутові конфлікти, жертвував заради неї всім, навіть особистими амбіціями, з усіма поводився однаково ввічливо і делікатно, ніколи не виявляв своїх антипатій, але завжди був принциповий. Якось я спитала його: “А Ви б змогли зараз повернутися в інститут і працювати в одному відділі, поруч сидячи за столом, зі своїм гонителем, з тим, хто Вас тоді звільняв?” Леопольд Іванович подумав – і цілком серйозно відповів: “Якщо заради справи, то зміг би!” Цього варто вчитися кожному з нас, усім українцям, які навіть заради високої мети не можуть переступити через власні амбіції – і часто гублять не лише справу, а й саму державу!
Та навіть коли вже відродився “Гомін” (а тоді, у 80-х, “Хор Ященка”) шлях мучеництва не завершився. Пригадую купальські свята 1986 р., коли я вперше потрапила туди. Субота минула успішно, вечір вдався, було багато молоді, лунали прекрасні співи, всі обрядодійства дихали архаїкою і переповнювали емоціями, а на Дніпрових схилах сиділа і стояла сила-силенна народу, такої кількості людей я ще не бачила в житті. Видно, саме це й не сподобалося владі. Бо на другий день нагнали загони міліції та пожежні машини, нас затиснули не невеличку сцену літнього театру в Гідропарку, не допустили до Дніпра з вінками, не дозволили палити багаття. Нам то все одно було свято – а як це переживав Леопольд Іванович.
Довгий час хор мав статус напівлегального, його боялися запрошувати на концерти, ніхто не наважувався дати постійне приміщення для репетицій (а власне, – взяти під крила “націоналістів”)… Саме тому влітку збиралися на алеях Гідропарку, а виступали в невеличких залах, обслуговуючи то метробудівців, то ще якийсь робочий люд. І щоразу чиновницькі перешкоди: давайте затверджену у відділі культури (якийсь там був Безверхий) програму концерту, свята… Вимагали, щоб у репертуарі були радянські пісні, які Леопольд Іванович тихенько підмінював власними творами, адже в 60-х роках їх співав навіть хор ім.Григорія Верьовки…
Вперше офіційно дозволили нам виступити на Дні Києва, в травні 1987 року. Спочатку пройшли узвозом з піснями і сопілками на мистецькому святі (це фото потрапило до календарів на 1989 р.), потім брали участь у конкурсі художньої самодіяльності в Зеленому театрі в Первомайському (тепер Маріїнський) парку. А ввечері зробили веснянки в гущі народу в самому центрі Києва, на тодішній площі Жовтневої революції (тепер Майдан Незалежності).
Та це ще не було офіційне визнання! Влітку того ж року хор потрапив на телепередачу “Перлини душі народної”, яку вів на УТ журналіст Григорій Гдаль. Зйомка фільму була два дні на Десенці, в дуже красивому місці, але, як на мене, оператор далекий був від народної культури і навіть частини той краси не зумів побачити ані зазняти, а фільм вийшов зовсім обкарнаний. Та найбільшим ударом стало те, що з фільму зовсім викинули ім’я Леопольда Івановича, ніде не згадували, чий колектив брав участь у зйомці (хор будинку культури “Київметробуд”), і всі кадри, навіть із сопілкою, змонтували так, щоб не дай Бог не вивести на екран Леопольда Івановича. Звичайно, студія і ТБ боялися за свої посади, але мені здається, що “безверхі” ще більше боялися Леопольда Ященка, його дружини, його ідеї, бо очевидно вони відчували, що час темряви вже минає, що гряде потужна лавина нового життя, яка змете їх і сліду не залишить. Де ж тепер вони, гонителі-мучителі?
Ще пригадую один випадок. Восени того ж 1987 року в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР ім.М.Т.Рильського вперше за багато десятиліть (а саме після 1957 року) відбулася нарада збирачів фольклору. Уже крига тріщала, тому крім інших збирачів, які приїхали з усіх куточків України, хтось запросив на нараду і Леопольда Ященка. Безсумнівно, його, як відомого всім збирача, не можна було обминути. Але біда в тому (біда для чиновників), що в процесі наради передбачалися виступи всіх (чи частини) збирачів (не знаю вже, чи зарання їх повідомляли, чи це було експромтом, хоча програма була). Відповідно був запланований і виступ Леопольда Івановича. Ми це знали, і в той зал на другому поверсі прийшли друзі та однодумці Леопольда Івановича. Був там і Михайло Гуць, і Михайло Іванюк, і Тамара Гірник, і Людмила Стогнота, і Лідія Орел та багато інших хористів, і ми, студенти з університету. Всі чекали виступу Леопольда Івановича, а він почувався дуже щасливим, немов зустрівся зі своєю молодістю, бо до нього підходили десятки людей…
Та от щось “не так пішло”: виступ Л.Ященка все відкладають і відкладають, уже й наближається до кінця конференція, а президія слова йому не надає. Причому, так цинічно: оголошують виступаючого, кажуть “підготуватися Леопольду Ященку” – а потім надають слово іншій людині… Бачачи таке приниження, зал зовсім розбурхався, народ почав скандувати “Ящен-ку! Ящен-ку!” Доходило до скандалу (а потім мені хтось сказав, що скандал і відбувся на рівні ЦК – хто дозволив, хто запросив, мало не зірвали нараду! – ще й когось-там адміністративно покарали), – тож врешті-решт президія змушена була надати слово страшному ворогові радвлади. А він вийшов на трибуну страшенно схвильований, під бурхливі оплески залу й вигуки “Слава Ященку”, – говорив прості та звичайні речі: про свою збирацьку практику в межах Києва (у Пирогові, на ВДНГ), про унікальні пісні та колективи, які йому вдалося тут записати, і про ідею відродження народних календарних свят у міському побуті, яку він реалізує у створеному ним хорі…
І це все.
Багато я читала житій святих, у тому числі й мучеників. Для противників християнства і особливо для тих, хто віддавав цих людей на муки, були страшні не самі ці люди (а вони часто були фізично немічними і слабосилими), а ідея, яку вони несли, той дух, який давав їм силу терпіти нелюдські тортури, той вплив, який чинили вони на оточення. Адже споглядаючи тортури одного такого чоловіка (а для цього навмисне збирали імператори десятки тисяч людей, щоб залякати всіх, щоб ніхто й не думав піти проти суспільства та офіційної релігії!), вражаючись його терпінням, мужністю, відданістю своїй вірі та непоборною силою духа, очевидці-язичники миттєво змінювали свої переконання з криком “І я також християнин!” кидались в руки мучителів – і на їхніх кістках, як на камені, була збудована Церква Христова, яку “врата адові не одоліють”.
Піддаючи на духовні й фізичні муки провідників українського духу, радянська влада планувала залякати тисячі й мільйони наших співвітчизників. Та часто досягала зворотного ефекту. Бо їхнє життя, їхня боротьба були тим вогняним стовпом, який вів наш народ через пустелю зневіри і страху до Незалежної української держави – і за ними пішли мільйони! А скільки людей долучилося до українства (саме з російськомовних киян), пізнавши цього дивного і святого чоловіка, споглянувши на його життя й подвиг! Він пробудив Київ своєю тоненькою сопілочкою, підняв Україну своїм потужним голосом, перемінив серця своєю любов’ю, силою духа, своїм високим талантом. Його справа жива, його ідеї підхопила молодь, Київ став українською столицею, а Україна – незалежною державою, і “врата ада її не одоліють”, бо в її вівтарі – твердий і непорушний камінь з ім’ям Леопольд Іванович Ященко.
Людмила Іваннікова,
фольклорист, кандидат філологічних наук
Київ, 2018
