(ДО 30-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ ЕТНОГРАФІЧНОГО ХОРУ “ГОМІН”)
1999 рік
Минуло вже тридцять літ відтоді, як на київських Дніпрових схилах вперше “загомоніла” весна. Молодь, вбрана у барвисті народні строї, водила хороводи і співала веснянки – Великдень 1969 року віщував киянам оновлення життя і повернення до народних традицій.
Так народився відомий нині етнографічний хор “Гомін”, який за всі роки свого існування не розгубив отого весняного запалу і невгасимої любові до народної пісні. Він виник як явище самозбереження народу в скрутний для України час, і постав не фольклорним колективом із радянізованим репертуаром, а стихійним, некерованим “згори” середовищем, у якому росла й ширилася народна пісня, вільне слово, патріотичні настрої.
Таке середовище не могло сформуватися без міцного грунту, і коріння “Гомону” сягало значно глибше від нетривкої “відлиги” 60-х. Підтримуючи зв’язок поколінь, що з кожним роком на столичному асфальті занепадав, люди ще зберігали у пам’яті народні традиції. Це й було тим стихійним національним підгрунтям, якого всіляко намагалися позбутися правителі єдинонеділимої імперії.
І було коріння усвідомленої величі народу, що проростало крізь терни заборон і репресій: погляд на повсякденне життя очима Подвижника може стати спалахом прозріння для багатьох несвідомих. Таким даром запалювати людські душі володів Іван ГОНЧАР – відомий громадський діяч, скульптор і художник, що створив у Києві на своєму обійсті неофіційний музей скарбів народного мистецтва, добре знаний в Україні й за кордоном. Музей Гончара був одним з найзначніших осередків “шістдесятницького” руху; тут формувалися погляди й переконання багатьох нині відомих політичних та культурних діячів.
Протягом 1960-х років з хати Гончара розліталися по місту колядницькі ватаги, у складі яких було чимало майбутніх “гомінчан”. А наприкінці хрущовської “відлиги”, коли композитор, музикознавець-фольклорист, кандидат мистецтвознавства Леопольд ЯЩЕНКО зазнав переслідувань за протест проти закритих судів над політв’язнями і позбувся роботи в академічному інституті, Іван Гончар благословив його на нелегку працю – відродження у Києві народних календарних звичаїв.
Щоб підняти цю хвилю, потрібна була саме така людина – щирої вдачі, енергійна й залюблена у свою справу. Народившись і живучи в Києві, Ященко полюбив село з його нелегким життям і проникливими, щирими піснями. Коли довелося обирати фах, його покликала музика – став композитором і фольклористом. Поруч із власною творчістю його завжди вабила творчість народна – без неї не мислить свого життя. Після звільнення з роботи в ІМФЕ АН УРСР нереалізовані наукові задуми довелося відкласти, і, як каже сам Леопольд Іванович, перейти від теорії до практики.
Відтоді й “загомоніли” Дніпрові схили: створений зусиллями Ященка хор збирався на співи просто неба. Незважаючи на пильний нагляд спецслужб, перешкоди та репресії, хор, що прибрав назву “Гомін”, співав майже виключно українські народні пісні, вперто обминаючи увагою т.зв. радянський фольклор та пісні про партію, без яких не міг існувати жоден легальний співочий колектив.
Наближалися часи брежнєвського застою, і репресії проти інакодумців набирали обертів. Співати в “Гомоні” стало небезпечно – за це звільняли з роботи, позбавляли можливості вчитися. Тому учасників хору об’єднувала не лише народна пісня, а й боротьба за право національного самовираження. Це протистояння ставало тим гострішим, чим більше “Гомін” виходив на люди. Весняні хороводи за участю всіх охочих, незапланований пісенний супровід першотравневих демонстрацій, масові співи біля пам’ятника Шевченкові 22 травня, свято Купала і навіть щедрування біля міської новорічної ялинки супроводжувалися інцидентами з міліцією та переслідуваннями.
Непідвладний офіційним структурам “Гомін” проіснував лише до 1971 року, коли його остаточно ліквідували як націоналістичний, а його керівника позбавили права працювати за фахом, виключивши зі Спілки композиторів. Попереду в Ященка було тринадцять років поневірянь по тимчасових підробітках, а народні звичаї та свята у столиці, як і раніше, замовчувалися та підмінювалися штучними сурогатами.
Здавалося б, усе скінчилося: винних покарано, пісенну стихію впокорено – нехай собі народ поступово стає безликим “населенням”! Але “Гомін”, хоч і затих, не пішов у небуття – в людських серцях жили народні пісні, а традиція – явище стійке й життєздатне. Тому, як тільки повіяло перебудовою, хор відродився. Спершу стихійно на алеях Гідропарку, далі – у холодну пору року – під різними дахами, де знаходив прихильників. А з 1985 року “Гомін” офіційно приписаний до Будинку культури Київметробуду.
Частина учасників хору “першого скликання” прийшли до відродженого “Гомону” й лишаються з ним досьогодні. Тих, хто разом з Ященком знову починав піднімати справу відродження народних звичаїв у Києві, об’єднувала могутня хвиля патріотичного піднесення, що охопила Україну наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Першим у Києві хор заспівав “Ще не вмерла Україна”, “Боже Великий, Єдиний”, “Ой у лузі червона калина” та інші патріотичні пісні, що відіграли свою роль у становленні незалежності України.
Але основним завданням “Гомону” було і є збереження традицій масового співу, що губляться нині серед музико-технічних засобів. Наші співучі, обдаровані люди з творців пісенної та музичної культури перетворюються на її пасивних споживачів. Середовище “Гомону” – одна з форм протидії паралізуючому впливу мистецького сервісу; тому Ященко постійно дбає про розширення співочого кола і щедро ділиться репертуаром з іншими колективами – пісні на те й пісні, щоб люди їх співали! А репертуар у “Гомону” величезний – окрім загальновідомих, понад чотириста пісень з різних куточків України. Більшість їх записані керівником, деякі принесені до хору самими учасниками. “Гомін” виконує також пісні Л.Ященка та інших авторів, які розлітаються по світу і скрізь знаходять вдячного слухача. 1989 р. керівника “Гомону” поновлено у Спілці композиторів.
Після проголошення Незалежності України “Гомін” співає і на багатолюдних майданах, і у військових частинах, і на великій сцені. Діяльність хору та його керівника завжди має відгук серед громадськості, тому й не могла лишитися непоміченою: колективу було присвоєне звання Народного, а Л.Ященко в 1993 році став Лауреатом Державної премії ім.Т.Шевченка.
2 червня 1997 року в Києві зареєстровано нове громадське об’єднання: Клуб шанувальників народної пісні “Гомін”. У його складі під керівництвом Л.Ященка працюють: хор “Гомін”, академічний ансамбль “Криниця” (при Будинку вчених), ансамбль автентичного співу “Радосинь”, чоловічий гурт “Козаки” та народні музики у складі родини Вербовецьких. Окремою формою роботи є недільні співи з вільним відвідуванням, на яких всі охочі можуть поповнити свій репертуар легкими й доступними народними піснями, підучитися співати. Деякі відвідувачі недільних співів згодом стають “гомінчанами”.
…Має Клуб і свої проблеми – де роздобути грошей на реквізит та на гастролі. Час від часу постає питання про приміщення для репетицій, оскільки б/к Київметробуду нині не має зали на 60-80 осіб. Але час іде, проблеми вирішуються, і колектив працює далі…
Святкуючи своє тридцятиріччя, “Гомін” знає: попереду багато роботи й безліч пісень. Тож будуймо разом Україну на споконвічному грунті народних традицій, і хай її нове тисячоліття буде чистим і світлим, як людська душа на крилах народної пісні!
