НАРОДНІ КАЛЕНДАРНІ СВЯТА В КИЄВІ – Леопольд ЯЩЕНКО, 1997

Веснянки Гомону в Києві. 1970

Леопольд ЯЩЕНКО

На початку – трохи історії.

За радянського часу ставлення комуністичного режиму до народних свят і звичаїв не було незмінним − воно, як і саме життя, змінювалося залежно від суспільно-політичних обставин. Після тривалого часу зневаги, нехтування, а то й цілковитих заборон більшовицькою атеїстичною владою на початку 60-х років постало питання про створення сучасних обрядів та свят на основі народних. На думку комуністичних ідеологів, вони мали утверджувати новий, “соціалістичний” спосіб життя і водночас протистояти розтлінному впливу “занепадницької буржуазної культури Заходу” та релігійним “пережиткам”.

З метою впровадження нових свят при Верховній Раді та в багатьох обласних радах були створені комісії, які організовували конкурси на кращі сценарії сучасних свят та обрядів. З’являються й популяризуються показові “комсомольські весілля” (на державний кошт), свята “Російської зими”, посвячення в робітники та хлібороби, “звіздини” тощо.

Одним із ініціаторів відродження в Києві новорічних щедрувань був професор Київської консерваторії, відомий композитор і музикознавець Пилип Козицький. Саме завдяки його зусиллям 1960 року ЦК КПУ дав “ліцензію” на новорічні щедрування з використанням народних пісень. На противагу старим релігійним колядкам, за задумом організаторів, мали бути запроваджені в життя пісні, що прославляють нову радянську людину − будівника комунізму. Почин зробили студенти консерваторії і театрального інституту, які в переддень Нового року ходили вітати відомих діячів культури спеціально створеними за участю поетів персональними щедрівками.

Слідом за ними й по інших містах та селах культосвітні працівники кинулися складати персональні віршовані привітання героям соціалістичної праці, колгоспним бригадирам, ланковим тощо. Напочатку такі щедрівки сприймалися подекуди як приємний сюрприз, їх підхоплювала й рекламувала преса, як народження нової традиції. Але проходив час, і ці штучно створені пісні втратили свою новизну й привабливість, а фантазії поетів для вигадування все нових привітань вистачило ненадовго. Життя показало безперспективність цього шляху.

А тим часом студентська молодь, користуючись політичним “потеплінням” і скасуванням заборон, взялася за відродження народного звичаю і справжніх колядок та щедрівок (окрім релігійних), які звеличували і славили рядового трудівника господаря, бажали йому усяких гараздів. Колядницькі ватаги виникають в університеті, політехнічному інституті, медичному, художньому, в молодіжних осередках, що гуртувалися при музеї Івана Гончара, при клубі творчої молоді “Сучасник” тощо. Пробуджена творча ініціатива розгорталась у різних напрямках: художники готували різноманітні обладунки, костюми та маски (Коза, Маланка, Чорт, Ведмідь, Циган та ін.), інші вивчали пісні та примовки-віншування, ще інші збирали адреси господарів та намічали маршрути.

Колядники відвідували насамперед знайомих шанувальників народної культури (вчителів та викладачів вузів, письменників, художників, артистів, учених), але часто їх запрошували й зовсім незнайомі люди, які ще й не чули ніколи щедрівок у місті, а проте інтуїтивно відчували моральну силу народного звичаю. По домівках киян щедрівники ходили здебільшого 31 грудня та 1 січня (не обминаючи при цьому вокзали, клуби та інші людні місця). А 1 січня увечері збиралися на новорічний маскарад до міської ялинки і там щедрували для всіх присутніх. На Різдво в ті часи привселюдно по місту ще не колядували, проте охочі приєднувалися до святкових співів у Володимирському соборі та інших церквах.

Саме в той час, навесні 1969 року на схилах Дніпра стихійно народився хор “Гомін”, який з’єднав ентузіастів народної культури і почав розвивати цю справу далі, влаштовуючи веснянки, свято Купала, народне весілля тощо. Проте 1971 року, під час чергової хвилі політичних репресій, хор “Гомін” був ліквідований як “націоналістичний”, а разом з ним і його творчі починання. Так, 1 січня 1972 року учасників новорічних щедрувань біля міської ялинки силою розігнала міліція, а кількох учасників було заарештовано на 15 діб і пострижено наголо за “хуліганство”. Не допомогло й те, що замість “Син Божий” співали “Рік новий народився”.

Мені довелося бути організатором цього колективу, хоч я за фахом музикознавець-фольклорист, а не хормейстер-практик. Незадовго перед тим я був позбавлений праці в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Рильського АН УРСР, отже, з’явився вільний час для практичної роботи з хором. А восени 1971 року мене було виключено із Спілки композиторів за організацію “націоналістичного” хору “Гомін” (поновлено 1989 року).

З календарних народних свят у 70-80 рр. підтримкою з боку влади користувалася єдина “Масляна”, що її влаштовували і тепер влаштовують подекуди у столичних парках в кінці лютого. На цьому святі розігруються театралізовані сцени прощання з Зимою й зустрічі Весни, і навіть заохочується спів народних веснянок (нерідко під час снігової завірюхи). Оскільки спеціально приурочених до цього свята пісень наш народ майже не створив, то про якусь поважну духовну та мистецьку основу говорити тут не доводиться − головними атрибутами свята є гарячі млинці, шашлики, горілка та катання на санках.

А ще в парку Пуща-Водиця, на околиці Києва час від часу проводилося свято “Жовтневі вогні” (“Вогні миру і дружби” тощо) з використанням елементів купальського звичаю (пускання вінків на воду, вогнище, русалки, чорти, водяники тощо). Воно проходило у вигляді театралізованої вистави на березі озера, щоразу за новим сценарієм, із залученням професійних акторів, протипожежної команди з брандспойтами, феєрверками, матросами на човнах і т.п.). Коли ж адміністрація не виділяла коштів, то й “традиція” автоматично відмінялась.

А тим часом, після довготривалої вимушеної перерви в середині 80-х років знов настало деяке пожвавлення на ниві відродження народних звичаїв. 1983 року утворився невеликий етнографічний колектив при Музеї народної архітектури та побуту України, який демонстрував на терені музею народні звичаї− колядки та щедрівки, веснянки, свято Купала (керівник Л.Ященко). Проіснував він недовго, бо адміністрації музею було заборонено залучати до участі сторонніх людей, а також випускати колектив за межі музею. Проте влітку 1984 року на алеях Гідропарку Л.Ященко зібрав новий хор з відпочиваючих і виступив з ними експромтом на святі Купала, організованому культпрацівниками парку. Це було друге народження хору “Гомін”, хоч свою назву колектив відразу не наважувався повернути. Після тривалих поневірянь новостворений хор дістав, нарешті, притулок у Будинку культури Київметробуду, і відразу ж узявся за відродження народних звичаїв і свят, насамперед календарних.

Як практично це відбувається в умовах великого міста? Щодо цього маємо вже чималий досвід, яким раді поділитися.
 

Головна передумова − наявність зацікавлених людей, ініціаторів. Ми певні, що такі знайдуться в кожному місті – потрібно лише їх розшукати й згуртувати. (В Києві в 60-х роках таким об’єднуючим осередком був приватний музей Івана Гончара). Нині це зробити набагато легше. А починати можна з малого, поступово, з року в рік розширюючи коло учасників і збагачуючи репертуар. Бажано, щоб основою відродження став аматорський народний хор, як це має місце і в нас, або ж одна із шкіл, де є ініціативні вчителі, залюблені в цю справу.

Проте слід враховувати, що нинішні хорові колективи і їхні керівники націлені, як правило, на сцену, на концертне виконання вивчених творів. Що ж до народних свят, то тут потрібен принципово інший підхід. Народне свято− не концерт, хоч концертні номери можуть бути його складниками. Посильну участь у масових ритуалах, співах, хороводах, танцях на святі беруть усі охочі. Тож слід обов’язково передбачити загальнодоступні пісні, забави, ігри, які можна використовувати без ретельної підготовки. У сільському побуті, як відомо, учасники свят здебільшого обходяться без репетицій, співають і розважаються не на показ, а самі для себе, пісні ж засвоюють шляхом поступового прищеплення. Саме в процесі вільного самообслуговування і творилася протягом віків уся наша багата й розмаїта пісенна культура.

Нині ситуація докорінно змінилася, але, на щастя, попередні покоління залишили нам величезну культурну спадщину, якою слід уміло розпорядитися. Ми не тішимося надією на відродження всіх народних звичаїв у міському середовищі, тож обмежимося найголовнішими.

От хоч би веснянки − зустріч весни. Це морально здоровий, життєрадісний звичай, ні від кого не позичений, який так чи інакше зачіпає всіх − і селян, і городян, і старих, і малих, і віруючих, і невіруючих. Колись він був поширений по всій Україні; він є втіленням нашого власного глибинного світогляду, наших етичних та естетичних норм. Це є якраз те, що ми маємо протиставити галасливій імпортній поп-культурі. Дається взнаки нехтування власних духовних надбань протягом десятиліть тоталітарного режиму.

Але альтернативи в нас немає − ми повинні терпляче і послідовно надолужувати прогаяне, відновлювати незаслужено забуте й занедбане, щоб не дати себе перемолоти остаточно на жорнах всесвітнього стандарту, який суне на зміну колишньому “общесоюзному”.

Що ж до пісень, хороводів, молодіжних і дитячих ігор та забав, то їх наш народ створив безліч − тут є з чого вибирати, було б лиш бажання. [Зокрема, календарно-обрядовий репертуар хору “Гомін” для дітей шкільного віку частково опубліковано в журналі “Радянська школа”, 1989 р., N 5 (веснянки), N 6 (пісні та поради до свята Купала), N 7 (колядки та щедрівки).]

У минулому хор “Гомін” влаштовував веснянки в парках на травневі свята, на День Перемоги, − де збиралося багато люду. Нині ж ми збираємось насамперед на Великдень біля церкви, після служби (останніми роками − біля церкви Івана Богослова, колишньої трапезної Михайлівського золотоверхого собору). У храмі співаємо “Христос воскрес” та інші духовні твори, а довкола церкви водимо “Кривого танця”, влаштовуємо співи й молодіжні та дитячі забави (“А ми просо сіяли”, “Пустіте нас в угорськую землю”, “Сухого плота”, “Голуба і голубку”, “Царівну”, “Подоляночку”, “Грушечку” тощо). А на другий день, у понеділок, продовжуємо святкування в Музеї народної архітектури та побуту, де також є діюча церква.

Головне тут не майстерність і вишкіл, а добра воля й зацікавленість самих учасників. Якщо вони є, то відродити народний звичай неважко і в наших зрусифікованих містах, де його вже давно забуто (як-от у Києві). Якщо навіть у Нью-Йорку українська громада влаштовує великодні гаївки біля церкви, то ще з більшим успіхом це можна зробити і у Вінниці, і в Житомирі, і в Харкові − потрібні лише самовіддані ініціатори, які розуміють вагу цієї справи. Адже у Великдень навіть безнадійні атеїсти кидають роботу і відпочивають з дітьми на вулиці, в парку, а то й біля церкви (тобто, ходять без певної мети, шукаючи розваг і видовищ).

Якраз тут і є нагода для відродження великодніх гаївок. Звичайно ж, треба докласти зусиль на підготовку й рекламу. Але то лиш на початку. Справжня традиція якраз і полягає в тому, що кожного року у певний час, у певному місці люди збираються, знаючи наперед, що там вони знайдуть однодумців і спільників. Можливо, не скрізь цей звичай швидко набуде поширення, але це буде зручна нагода для спілкування та єднання всіх шанувальників української мови та культури, зокрема, для утвердження рідної мови й пісні на побутовому рівні в дитячому середовищі, що має особливе значення для східноукраїнських теренів. До речі, українська церква (православна і греко-католицька) і Великдень з веснянками − це ті точки, що єднають докупи наших розпорошених братів-українців за океаном. Хоч ми живемо на своїй Батьківщині, потреба єднання є актуальною і для нас, якщо хочемо вижити як нація у російськомовному міському оточенні.

Традиція може бути скромна і непоказна. Але вона має ту перевагу, що живе незалежно від колективів та керівників − якщо це справжня традиція. Бо керівники й художні колективи, навіть найталановитіші, на жаль, не вічні − проходить час, і від них залишаються лише спомини… А традиція живе, зв’язуючи нас у єдине ціле з наступними поколіннями. Саме до цього нам треба прагнути. А керівникам художніх колективів − не цуратися чорнової роботи з початківцями і простих невибагливих пісень та побутових ігор і танців, які, можливо, й не підходять для концертного виконання, але можуть стати частиною нашого побуту.

Не забуваймо, що в містах нині проживає багато вихідців із села, які пам’ятають звичаї й пісні свого краю. Що ж до молоді, то переважна більшість її зосереджена в містах. Отже, для відродження календарних народних свят тут, я вважаю, умови сприятливіші, ніж у багатьох малолюдних селах. Сподіватися на те, що “глибинка” витягне і врятує нашу мову і культуру, нині не доводиться− не ті часи. Але ж ми не використовуємо як слід наших можливостей, бо спрямовуємо свої зусилля, в кращому разі, на демонстрування (імітацію) народних звичаїв на сцені, лишаючи поза увагою їх відродження в побуті.

Це стосується не тільки веснянок, а й свята Купала. Нам не раз доводилося бачити його відтворення на сцені, на фоні відповідних декорацій (берег річки, верби над водою і т.п.) з використання штучних електричних вогнищ з вентиляторами й червоною матерією, штучного деревця, штучних вінків, що їх дівчата пускають кудись за лаштунки (буцімто у воду). Все розраховано на показ, на публіку, а неподалік чекає зневажена жива природа і справжня літня ніч під місяцем і зорями…

Хор “Гомін” щорічно влаштовує свято Купала і Гідропарку в першу суботу липня − з вечора до ранку. Так нам диктують умови міста: у будень не розгуляєшся, а найцікавіші події відбуваються, коли вже стемніє − і танок із свічками круг деревця, і стрибання через вогнища, і пускання вінків на воду із запаленими свчками. і пускання палаючого колеса згори в воду і т.д. А в Музеї народної архітектури та побуту свято відбувається за народним календарем. Отже, 1997 року свято Купала в Гідропарку буде 5-го липня, а в Музеї − 6-го.

Щодо відродження в Києві народних різдвяних та новорічних звичаїв, то тут справа складніша. Зрозуміло, на широке розповсюдження народних колядувань у натуральному вигляді розраховувати не доводиться − це сфера вузького кола ревнителів народної культури. Є нечисленні молодіжні осередки, які дотримуються християнських традицій і ходять ватагами по квартирах киян, по околицях міста, заглядаючи і в приміські села (як на Новий рік, так і на Різдво), нагадуючи людям іхні ж власні занедбані звичаї.

Є й осередки РУНвіри та язичників, які йдуть за сонячним календарем і намагаються відновити народний звичай у первісному, як вони вважають, вигляді, відкинувши християнські нашарування. У кожному з них свої лідери і своє розуміння “істинних” народних традицій, атрибутики, символіки, функцій різних персонажів. Хоч ці групи малочисельні, проте вносять немало сум’яття в душі й уми молоді, яка цікавиться народною культурою.

Що ж до численних громад євангелістів, у тому числі й молодіжних, то вони перебувають під впливом зарубіжних проповідників і культурою власного народу майже не цікавляться.

Вже стали традиційними новорічні театралізовані свята біля міської ялинки, з використанням народних пісень і звичаїв, що проводяться на державному рівні. Здебільшого вони мають розважальних характер, тож відродження народних традицій тут виглядає однобічно, головно(переважно?) в зовнішніх формах. Головні персонажі тут − численні Діди Морози і Снігурочки із всюдисущими фотографами. Ефективність цієї форми святкувань залежить від погоди: на лютім морозі навіть біля центральної міської ялинки люд не затримуються. проте загалом такі карнавальні різдвяно-новорічні вистави доповнюють певною мірою церковні урочистості і створюють святкову атмосферу − кожен знаходить для себе те, що відповідає його духовним запитам. До речі, і в церквах на Різдво співаються подеколи народні колядки та щедрівки, як духовного, так і світського змісту. Хорові “Гомін” також доводилося їх співати у Володимирському соборі.

Ми свідомі того, що традиція християнських свят, як і сама віра, нині переживає кризу; відродити її в первісному вигляді, та ще й у великому місті навряд чи можливо. Проте нам залишилась у спадок багатюща пісенна культура минулого, яка будить високі духовні почуття і в душах, вихованих у радянських безбожницьких школах. Мистецьку цінність народних колядок і щедрівок ми ще належно не оцінили, вони ще як слід і не зібрані, тому їх дивовижне багатство і розмаїття важко охопити. Адже в кожній місцевості народ вклав у цю скарбницю свій талант, своє одвічне прагненння до краси і добра, до високих людських ідеалів. І це не може не передатися кожному, чиє серце відкрите для сприйняття справжнього мистецтва.

Колядки і щедрівки здавна звучали і в сільській хаті, і в міщанському домі, і на подвір’ї господаря, і в храмі, і на театральнім кону. А звідси й їхня функціональна та стильова різноманітність − тут поєдналися академічний чотириголосний спів і народний з усіма його регіональними різновидами, і строгий (суворий?) хорал, і дзвінкоголосий розлогий вуличний спів, і задушевний камерний. Тут і привітальні урочисті мотиви, і вертепні дійства на біблійній основі, і розкуті, веселі народні інтермедії з дивовижними масками, бубнами, танцями тощо. Отже, маємо найширший вибір на всі смаки і на всі голоси. Разом з тим це все − наше, створене народом відповідно до своїх потреб ще в ту пору, коли душі молоді не були заполонені естрадними шлягерами і приголомшливими отупляючими децибелами.

Виходячи з наявних умов, хор “Гомін” кожного року влаштовує тематичні різдвяні концерти у різних залах − і великих, і малих, оновлюючи відповідно всю програму, що для аматорського колективу вельми непросто. Це у нас традиція, від якої ми не відступаємо. На жаль, інші столичні хори, навіть професіональні, таких програм не готують, у кращому разі представляють мішані програми, де народні колядки займають один відділ.

До участі в наших концертах ми залучаємо також дитячі колективи і гостей з інших міст, які приїздять до Києва на різдвяні свята. Тут можна побачити і водіння кози, і вертепи, і традиційну новорічну Маланку. Концертні зали, як правило, заповнюються вщерть (вхід вільний), а 70-80 співаків на сцені це також щось та значить − є кому співати, є що співати, є й для кого співати. А це підтверджує, що в наших умовах концертна форма відтворення різдвяних пісень і звичаїв є чи не найбільш перспективною (на відміну від веснянок та свята Купала).

Ми не знаємо достовірно, як виглядає справа збереження різдвяних традицій у тих країнах, які не зазнали руйнівного впливу тоталітарного режиму, але є підстави думати, що в сучасному урбанізованому суспільсві саме така форма життя народного звичаю набуває все більшої ваги. Одночасно помічається тенденція до розважальності і послаблення суто релігшійного значення різдвяних обрядів у багатьох європейських країнах.

Включімо радіо чи телеекран у дні різдвяних чи новорічних свят − ефір наповнений святковими різдвяними мотивами на всіх широтах і частотах. Серед них звучать і наші українські мотиви, хоч і не так часто, як воним заслуговують (зокрема, в програмах телебачення). Загалом це створює святкову атмосферу єднання всіх християн і людей доброї волі на всіх континентах. Отже, є в сучасних засобах зв’язку і позитивна сторона− вони зближують нас усіх між собою, дають реальне, зриме відчуття вселюдської сім’ї народів.

Як бачимо, адаптація календарних свят і звичаїв у сучасномсу міському побуті відбувається по-різному, залежно від їхньої специфіки. Але так чи інакше, нам слід терпляче і наполегливо домагатися поставленої мети, обмінюючись досвідом і репертуаром. Зі свого боку ми охоче підемо назустріч усім, хто до нас звернеться. Утвердивши кращі народні звичаї в побуті, ми тим самим закладемо міцні підвалини нашого майбутнього, нашого національного й духовного безсмертя.
 

Керівник етнографічного хору “Гомін”,
кандидат мистецтвознавства,
Лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка
та премії ім.П.Чубинського
Леопольд ЯЩЕНКО

14.03.1997 р., м.Київ

 

13 квітня 2013   (оновлено 27.03.2014)   //   Категорії: Новини, СТАТТІ                             Теґи: ,